Венеція: азіатський порядок, європейський хаос
63-й Венеціанський кінофестиваль поставив, думається, багатьох оглядачів у непросте становище. Адже зазвичай форуми такого класу (а їх усього у світі три — Канни, Венеція, Берлін) дають насамперед досить чітку картину актуальних тенденцій та нових імен світового кінематографа. Це — в ідеалі. Але часто буває й так, що фестиваль надає, швидше, поживу для роздумів про сам фестиваль. Про те, куди він рухається, точніше, куди ведуть його організатори і яка ціна його керівництву.
Ось, власне, в тому трудність і полягає. Після Венеції 63 постійно задаєшся питанням: ти бачив вищеназвані світові тенденції чи ж — прояви різноманітних комплексів фестивального начальства.
Питання поставлене недарма. Ось уже три роки, як директором Мостри є Марко Мюллер, який раніше керував Берлінським форумом. Він змінив на цьому посту Франко Бернабе, за якого Венеціанський фестиваль відродився після затяжної кризи, повернувшись у ряд найавторитетніших кінематографічних інстанцій. Нова політика почала проявлятися майже відразу, і чим далі, тим більше запитань вона викликає.
Перше, що неприємно здивувало — надто посилена турбота про безпеку, що межує з параноєю. Вже другий рік уся немаленька фестивальна зона разом із усім комплексом Казино обгороджена, і людей пропускають через рамки з металошукачами та загляданням у сумки. Черги стоять на нестерпній спеці. Речі в гардероб взагалі здають тільки через рентген, як в аеропорту. То є, треба думати, профілактика тероризму. Тільки яким бен Ладенам вони зі своїм кіно потрібні? Єдине тамтешнє хвилювання — щорічні й дуже скромні вилазки антиглобалістів. Прийшов десяток юнаків блідих, помахали райдужними прапорами, роздали листівочки. Їм же протистояв кордон спецназу, що як мінімум утричі переважав демонстрантів за кількістю. Інше безглуздя — естетичного плану, і про нього я вже писав: те, як прикрашений вхід до Головного залу. Вздовж усього фасаду — три ряди білих пластикових постаментів, на яких стоять бутафорські леви, фарбовані бронзовою фарбою, та ще й підсвічені червоними ліхтарями. Дуже схоже на гігантську друкарську машинку. З’явилася ця біда ще два роки тому, й жевріла надія, що ця новація на один лише фестиваль, та, на жаль.
Організація переглядів: жахлива. Іншого слова й не добереш. Зазвичай покази фільмів основного конкурсу починаються у Венеції о 8.30 — 9.00, протягом дня показували дві-три картини, а увечері наставала пора позаконкурсів, експериментальних робіт, паралельних конкурсів на зразок «Горизонтів» або «Тижня критики». Це було зручно для преси, яка, власне, й складає основну аудиторію конкурсного перегляду — широкий глядач іде на гучні позаконкурсні прем’єри перш за все. Тепер же — перший ранковий сеанс віддали позаконкурсу, а от останні конкурсні покази припадають ледве не на північ. Дивитися важливий фільм після цілого дня виснажливих переглядів, коли голова просто крутиться від втоми та недосипання, а потім ще добру годину добиратися до готелю нічним неквапливим транспортом — це серйозне випробування навіть для бувалих фестивальних вовків. У результаті, до речі, жертвою такою от «сітки» став не мало, не багато, фільм — володар «Золотого лева» «Натюрморт» Чжі Чжан-Ке. Його поставили на такий пізній сеанс, що його майже ніхто нормально й не подивився, і тепер невідомо, за що, власне, так високо відзначили цей «фільм-сюрприз». І звідси витікає ще одне, найважливіше питання відбору фільмів на конкурс. Але про це трохи пізніше.
Поки ж про найбільш значущі позаконкурсні події. Їх було дві: світові прем’єри останніх картин Олівера Стоуна та Девіда Лінча, відміченого на цьому фестивалі «Золотим левом» за досягнення у кіномистецтві (давно пора).
«Всесвітній торговий центр» Стоуна — це, як відомо, екранізація історії двох поліцейських, на диво врятованих після багатогодинного лежання під руїнами веж 11.09.01. Ну що тут сказати… Власне, те, що я вже писав у попередньому випуску фестивального щоденника («День», 7 вересня). «Вже наскільки я прохолодно ставлюся до творчості найголовнішого американського «соцреаліста», вимушений визнати — початок фільму, якщо не зважати на погано перемазаних червоною фарбою статистів, у нього вийшов. Звичайний нью-йоркський ранок, вулиці та автомобілі, вихід героїв-поліцейських на патрулювання… Зловісна тінь, яка проноситься над Манхеттеном, громові удари, ефектно палаюча вежа, злива паперів, що летить з небес (хороша деталь), інтер’єри хмарочоса, що гудять від ще далекої пожежі, і, нарешті, непроглядний момент обвалу, який б’є по вухах та очах, з різким засвічуванням, що обриває епізод — вражають. Ну а потім починається те, чого й слід було чекати. Красиво забруднений Ніколас Кейдж лежить під художньо бездоганним шматком бетону. Прекрасні кінодіви, які зображають дружин простих копів, дуже переживають. Скрипково-клавішний оркестр (цікаво, на даху якого хмарочоса він сидить) грає спочатку сумну, а потім урочисту музику. І, звичайно ж, героїчні рятівники відважно витягують головних героїв з-під задимлених комп’ютерних руїн. Голівуд як Голівуд. Нічого суттєвого.
Коли наприкінці фільму з’явилися титри про кількість жертв 11 вересня, деякі з глядачів засвистіли і заулюлюкали: серед венеціанської публіки вистачає радикалів, які поводяться абсолютно обурливо. Цікаво, у нас свистітимуть?
Новий фільм Лінча — набагато складніший випадок. «Внутрішня імперія» — це тригодинний колос, складений з кількох автономних сюжетних ліній, і, відповідно, кількох реальностей. В одній із них заплакана красуня дивиться телевізор, у якому відбувається більша частина подій. В іншій— якась кінозірка (у виконанні однієї з кращих лінчевських актрис Лаури Дерн) знімається в мелодрамі. У третій таємничі поляки розбираються з якимись надто заплутаними справами. У четвертій та ж сама кінозірка опиняється всередині екранної дійсності, де її ніхто не знає, і твориться щось страшне. У п’ятій заправляє група зухвалих вуличних дівчат. Шоста — реальність дуже дивного телесеріалу, в якому живуть три персонажі з тілами людей і головами кроликів. Останнє, до речі — одна з вдалих знахідок фільму: сюрреалістичний контраст між мультяшним образом і непривітними дорослими розмовами плюс колірне рішення в стилі старого телебачення.
Таких знахідок багато. В основному вони проглядаються якраз на стиках, у місцях зіткнення цих реальностей, особливо на початку і в середині фільму. До таких можна віднести підкреслено «малобюджетну» зйомку з плеча, чого раніше у Лінча практично не було, прекрасну гру Лаури Дерн... Є й кілька чудових режисерських моментів — галюцинації героїні, які б’ють по свідомості глядача навідмаш.
Однак ближче до фіналу ритм і переконливість цих видінь сходить нанівець. Тобто, якщо раніше, щоб зачарувати глядача, Лінчу було достатньо одного пекельного Вігваму, то в «Імперії» вибудуване вже ціле містечко пасток подібного роду, жодна з яких не поглинає глядача з головою, як це було раніше. І, якщо продовжити архітектурні асоціації, «Внутрішня імперія» нагадує еклектичну недобудовану будівлю: он там колона дивовижної краси, встромлена прямо серед будівельного сміття; а ось стіна з різьбленим мармуровим вікном і напівобваленим рогом будівлі; скрізь діри, скрізь протяги. Але й це б нічого, так дах покритий найвульгарнішим дешевим шифером. Таке відчуття, що Лінч просто не знав, що робити з купою ідей, абсорбованих стрічкою, і вирішив усе завершити якнайпростіше. Тобто влаштувати фінал у старому доброму голівудському дусі. Об’єктив сліпить яскравий прожектор, за кадром звучить розчулено-захоплююча пісенька, а під титри ще й танцює жіноча частина фільму; сукупно все це настільки випадає з естетики фільму, що не залишається навіть натяку на катарсис, явно на цих кадрах запланований.
Інакше кажучи, тим, хто любить Лінча давно, віддано й найбільше за все інше, цей фільм може сподобатися. Ті ж, хто свою любов все-таки ділить між іншими іменами та фільмами, будуть засмучені. Особисто я, втім, обов’язково піду дивитися його вдруге. У будь- якому випадку, Лінч давно вже може собі дозволити які завгодно експерименти.
Ще один гучний і амбіційний проект, презентований уже в останні дні фестивалю — «Чарівна флейта» Моцарта у постановці Кеннета Брана. Бран, відомий у Великій Британії театральними версіями класичної драматургії, а в кіно — епічною екранізацією шекспірівського «Генріха V», переніс дію знаменитої опери у часи Першої світової — з окопами, пузатими танками, смішними аеропланами та солдатами в касках-сковорідках. Усіх його знахідок, смішних епізодів, елегантного застосування спецефектів не перерахувати. Фільм неймовірно яскравий, дуже винахідливий і насичений візуально, в кращому розумінні нагадує книжку з картинками, читати яку цікаво і дорослим, і дітям. Результат тим більше вражаючий, що зробити візуально захоплюючим такий статичний жанр, як опера, надто важко. Шкода, але схоже, пострадянський глядач цю картину побачить нескоро — наших прокатників вона не зацікавила...
Із інших позаконкурсних подій особливо хочеться відзначити «Belle toujours» (приблизний переклад — «Красуня назавжди») Мануеля де Олівейри. Порадували, якщо бути точним, останні 10 хвилин. 98 річний (!) патріарх португальського кіно вирішив зняти продовження знаменитої «Денної красуні» Луїса Бунюеля. Катрін Деньов на участь у ризикованій ідеї не пішла, а от Мішель Пікколі зіграв свого персонажа-іммораліста Генрі Хассона, який сильно постарів і п’є. Майже весь фільм — затягнутий, нудний, жодної дії, суцільні розмови. Все різко змінюється, коли Пікколі запрошує красуню Северін (Бюлле Огье, яка, до речі, зіграла роль Флоранс у «Скромній привабливості буржуазії») на вечерю при свічках, і намагається подарувати їй ту найвідомішу скриньку, — геніальний фетиш із «Денної красуні» — з чимось, що дзижчить усередині, а коли прекрасна візаві від нього тікає, в дверному отворі ні з того ні з сього з’являється півень — один із найяскравіших символів іншого бунюелівського шедевра «Привид свободи». Завершальна деталь — герой Пікколі розплачується з офіціантами грошима з сумочки, забутої Северін — примушує зал просто встати на диби...
Звичайно, кількісно позаконкурс був набагато об’ємнішим, але своєрідними вершинами його були саме ці фільми. При всій повазі до зусиль організаторів, важко віднести до досягнень, наприклад, «Секретну історію російського кіно», яку склали жодним чином не секретні взірці радянського великого екрану на кшталт «Трактористів», «Цирку» або «Веселих хлоп’ят», або ж справжнє нашестя азіатських режисерів у всіх без винятку програмах фестивалю. Втім, про Азію — розмова особлива.
