Вертольоти без пропелерів
Щойно було святкування 20-річчя Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, або театру Митницького, як його ще називають. Його створено «в ті часи», отже це зручно для зіставлень. Звісно, прийшло багато почесних гостей, так чи інакше причетних до події. Вони виступали. Мер міста чомусь розповідав, як французький президент нагородив його (мера) орденом Почесного легіону. А потім тримала промову одна колись дуже відповідальна за культуру дама, тобто вона була відповідальною за культуру якраз тоді, коли цей театр створювався. Виступ цієї дами був натреновано-задушевним, особливо те місце, де розповідалося, як вона, зі сльозами на очах, зуміла обійти страшну (так і було нею сказано) постанову цека капеерес. Тією постановою заборонялося реконструювати будівлі культурного призначення. Але постанову вдалося обійти й поселити театр Митницького, тоді ще бездомний, отут, на Лівому березі, в кінотетрі «Космос», і таки почати недозволену реконструкцію. Але тодішній мер (не цей, що одержав орден Почесного легіону) з першим секретарем міськкому партії облітали на вертольоті місто — й помітили ту реконструкцію. І навіть суворо спитали даму, відповідальну за культуру: «А що там у вас робиться?» В цьому місці своїх спогадів вона уміло поставила три крапки. Це було так скромно й стримано, аж мене охопило щось сентиментальне. Адже я починав свою колотеатральну кар’єру у ті самі часи. Я навіть удостоївся потиснути цій дамі руку (або, як тоді говорили, мене було представлено). Правда, про вертольоти над містом я тоді не думав. Мені вистачало й того, що скаже ця дама або її клерки, котрі могли закрити в той час будь-яку театральну виставу, навіть не посилаючись на вказівки цека.
...Після урочистої частини я вийшов у фойє покурити й зустрів одного театрального художника. Він теж починав свою кар’єру двадцять років тому. Тоді він якраз приїхав з провінції й стрімко прославився, але не мав де жити, і оця сама дама «давала» йому квартиру. Тоді — давали! Просити про квартиру він прийшов з дружиною. Вони тільки-но одружилися. Відповідальна дама «решила вопрос» з квартирою, але, проводжаючи подружжя до виходу, скептично мовила: «Та ви ж усе одно через рік розлучитеся...» Після трьох крапок напрошувалось: «А квартиру не оддасте!»
Художник, тепер вже геть сивий, сказав: «Ми оце хочемо запросити її на двадцятиліття нашого подружнього життя...»
...Я не люблю, коли в мені пробуджують злопам’ятність. Я думаю, що ми, мабуть, живемо гірше, ніж жили. Нам нічого вже не дають. Але, з іншого боку, я жодного разу не бачив, щоб ті, котрі колись по-хазяйськи літали над нами на вертольотах, сиділи в підземному переході й щось у нас просили. Вони взагалі не мають потреби щось у нас просити — як ото ми колись у них. І це таки добре! І це мене втішає. Бо, побачивши когось із них у підземному переході, я мимоволі став би злопам’ятним. І, подаючи їм монету, ненароком ляпнув би якусь дурницю. Щось на кшталт: «Все одно ж не віддасте...»
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
