Вічний «Вій»

Страх — не зовсім те почуття, яке зазвичай прагнуть відчути в театрі. Любителі саспенсів, триллерів, жахаючих історій про покійників шукають вражень не там де горять потужні софіти й збираються людські натовпи. Тому застереження, що у театрі Вас по-справжньому лякатимуть, буде моторошно та ніяково не діють, видаються смішними, допоки не починається гучне, драйвове дійство під назвою «Вій», влаштоване Владом Троїцьким (показ відбувся у Театрі ім. І. Франка.)

Нагадаю, свій унікальний театральний дім «ДАХ» Троїцький створив давно і незалежно, за законами, які звичайному театру не писані, зовсім чужі й не зрозумілі. Щире й пронизливе захоплення виставами, а не їхній черговий перегляд, стало для мистецького керівника цього осередку чимось на кшталт кредо. І власне відверта емоційність, яка змушує повсякчасно повертатись у цей притулок почуттів та вражень, зробила глядацький загал «ДАХу» постійним. Тому, виходячи з катакомбної зали, розташованої на першому поверсі житлового будинку, де постійно мешкає «ДАХ», на велику сцену, Троїцький доконче ризикував втратити саме це, вирощене у теплиці малого простору і підтримане вірними фанами «Гогольфесту» почуття таємничої спільноти.

Але читаний-перечитаний «Вій», колись нафантазований Гоголем, якому протягом усього життя було моторошно, — чи не найвдаліший вибір для імпрези «ДАХової» діяльності на великій українській та зарубіжній сцені. Можна сказати найкращий, бо він ще й про Україну, від згадування якої багатьом європейцям стає не по собі. Найпримітивніша людська полохливість мала цього разу стати тотальною запорукою того, що особлива емоційність вистав «ДАХу» збережеться. Збережеться і розсіється усюди: там, де повітря ганяють справжні вітряки, а не кімнатні вентилятори, там, де про Україну лише чули, і навіть у рідному гучному безладі, де повсякденно існують українці.

Представляючи гоголівську фантастичну повість, Троїцький узявся, мов шаман, викликати принижене архаїчне відчуття жаху. Темрява, в якій ліхтарями вихоплюються спотворені обличчя, постійний гуркіт усіляких музичних інструментів та колотушок, надривні перемовини та заклинання різних людей і раптові стовпи світла з усіх боків — це майже критична концентрація усього можливого в театрі, аби глядача заціпило невідомого від чого.

Два нових персонажі — іноземці українського походження, які шукають зниклих у 1933 році родичів, що виникають у адаптованому КЛІМом до спільної постановки зі швейцарським театром Віді-Лозанна тексті Гоголя, це почуття постійної настороженості тільки посилюють. Адже сама їхня присутність в чужій, непередбачуваній країні акцентує на невідомому, непізнаному, тому, чого треба остерігатися.

Втілюючи саме таку інсценізацію, Троїцькому випадало працювати на два фронти: представляти європейцям жахаючу реальність сучасної України, і збуджувати почуття пересічних українців звичними архаїчними прийомами — танцями й співами. Для іншого режисера це було б приводом для змушеного балансування, бодай якогось узгодження сюжетності з характером дійства. Проте режисер цим зовсім не переймається, а ще цупкіше прив’язує глядача до дії тим, що кидає двох симпатичних швейцарських парубків напризволяще, постійно занурюючи їх у якийсь божевільний шал.

При цьому сама тканина вистави видається зшитою навмання, епізоди логічно не пов’язаними, а поява різних дійових осіб невиправданою. Остаточні ж, а направду лише візуально, зв’язки у цьому дійстві таки встановлюють. Тільки у дуже дивний спосіб, наче наосліп. Вони виникають через якийсь навмисний туман, що час від часу заповнює сцену, спонтанні затемнення, ритмічні злами музичного супроводу, повсякчасні театральні «напливи» і випадкові монтажні стики. Все це додає ще більшої неочікуваності-страху розхитаному дійству під назвою «Вій».

Лякаючи, воно чи він скиглить, шепоче, волає. Важкі колоди, що звисають над сценою загрожують земним створінням, які, безупинно кружляючи у танцях і п’ючи горілку, ризикують просто розчинитися та зникнути у небутті. Втім, у такому театрі немає місця жодним дидактичним застереженням Україні — невідомій європейцям і дуже відомій нам. Червоне світло, що заповнює сцену (теплих жовто-зелених кольорів у палітрі «Вія» просто не існує), без попереджень спалює землю Вія, яку потім накриває чорний морок вічної ночі. Сполоханий розум повертається до тями лише тоді, коли світлова завіса остаточно згасає, змовкають жахаючі монстри-контрабаси, а сцену знову вкриває стривожений акторами пил...