Від «черепахи» до храму, де народжуються зірки

Як створювали «обличчя» головної оперної сцени нашої країни? Напевно, не всі знають, що 1856—1896 рр. на місці столичної опери стояла інша будівля театру, побудована архітектором Іваном Штромом. Саме у його стінах сформувався третій в Російській імперії (після Петербурга і Москви) оперний театр, відкритий 1867 року прем’єрою опери Олексія Верстовського «Аскольдова могила». Тут зароджувалася й українська опера, тут уперше поставили виставу Миколи Лисенка «Різдвяна ніч». Сюди з’їжджалися знаменитості, і спалахували зірки... Та улюблену киянами будівлю спіткала сумна доля: пожежа, що за кілька годин перетворила храм мистецтв на згарище! У вогні загинули прекрасні декорації, чудові костюми, серед яких була справжня зброя, на придбання якої не жалкував грошей антрепренер Сєтов, дорогоцінна бібліотека.

Пожежа сталася 4 лютого 1896 року, після ранкового спектаклю опери «Євгеній Онєгін». Подейкують, що через непогашену в одній з гримерок свічку. До речі, театр було електрифіковано одним з перших в місті (1890 р.). За іншою версією, пожежа сталася через пиж, що вилетів з пістолета актора, що виконував роль Онєгіна в сцені дуелі з Ленським... Три дні кияни бачили агонію театру, і лише завдяки щасливому випадку ніхто не постраждав. Щоправда, згідно з газетною хронікою, загинуло троє пожежників.

Київ залишився без театру на п’ять років! Тодішня влада міста оголосила конкурс на кращий проект театральної будівлі, в якому взяли участь двадцять архітекторів із різних країн. Переміг відомий проектувальник театральних приміщень, академік, головний архітектор дирекції імператорських театрів Віктор Олександрович Шретер. Його ескізи будівлі в стилі неоренесанс гармонували з ансамблем вулиць Володимирської і Фундуклеївської. Восени 1897 року відбулися урочисті закладини нової будівлі. Підряд на будівництво від міської думи отримав київський архітектор В. Ніколаєв, під керівництвом якого муніципальним коштом було втілено останній шедевр В. Шретера. Автор не дожив до закінчення будівництва кілька місяців і не побачив, якою досконалою частиною київського архітектурного ансамблю стало його дітище.

Будівництво планували завершити 1900 року, та, попри високі темпи (на будівництві було задіяно від 300 до 500 робітників і понад 60 коней), знадобився ще цілий рік. Проект у всій конкурсній красі не вкладався в кошторис, пропоновані матеріали замінювали на дешевші. Претензії висували не лише фахівці з будівельних робіт, але й духівництво, що протестувало проти розміщення герба Києва із зображенням архістратига Михаїла між двома нескромними жіночими скульптурами (касолітами). Митрополит вимагав замінити цей рельєф на інший (і герб над театром не з’явився). Монтували зроблені віденською фірмою Кона зігнуті, оббиті «трипом» меблі, розкішна люстра запанувала над партером, установлювали металеві конструкції на сцені, під нею — машини для пересування куліс, брати Лафаєт працювали над парадною завісою...

І ось 16 вересня 1901 року вишукана публіка з хвилюванням прийшла на довгоочікуване відкриття театру. І не розчарувалася. Дзеркала, позолота, бронза, візерункова ліпнина стін і стелі, мармур сходів і мозаїка підлоги — і все це в стриманих, пастельних тонах. Величезний 4-ярусний зал на 1650 місць, темно-вишневий оксамит віденських крісел у партері і в ложах, сотні витончених світильників і цариця-люстра в центрі мереживної стелі.

Перші ж акорди кантати «Київ», спеціально до відкриття написаної шведським композитором В. Гартевельдом на слова Медведкова, переконали публіку, що з погляду акустики новий театр — досконалий (до речі, майже всі поверхні стін і колон глядацького залу під штукатуркою були обшиті очеретом). Сезон відкрила опера М. Глинки «Життя за царя». Кілька місяців купити квитки в оперу було неможливо, кияни, здавалося, знайомилися зі своїм театром.

Звичайно, була й критика. У газеті «Киевлянин» автор замітки «Київський міський театр» назвав будівлю театру «украй непривабливою», порівнюючи її з «величезною незграбною черепахою», що сидить серед площі. Внутрішнє вбрання, на його думку, «вирізняється простотою і навіть бідністю». Проте він не відмовив йому в «деякій витонченості».

За перший сезон у новій будівлі силами трьох диригентів (І. Палицин, Е. Купер, Д. Пагані), режисера (Я. Гельрот), балетмейстера (С. Ленчевский) і трьох художників (С. Евенбах, С. Мягков і І. Блюменау) було здійснено 28 постановок! Славу оперній трупі принесли: Платон Цесевич — видатний бас, якого називали «двійником Шаляпіна», Олександр Мосін — прекрасний драматичний тенор, один із перших заслужених артистів України, Олена Петляш — перша українська Сантуцца в «Сільській честі», а також Клара Брун, що підкорила своїм потужним сопрано Європу.

Сучасно обладнана сцена, прекрасна акустика залу, а також слава Києва як одного з найбільших музичних центрів вабила сюди відомих гастролерів. Незабаром кияни змогли повною мірою насолодитися силою голосу Федора Шаляпіна, який першим із гастролерів оцінив достоїнства театру. А вже за ним тут співали: Маттіа Баттістіні, Марія Гальвані, Аделіна Падовані.

Та не лише імена залишаються в історії, назва спектаклю також може через деякі обставини стати історичною. Так, 1 вересня 1911 року на спектаклі «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова, за присутності царської сім’ї, анархіст Богров смертельно поранив прем’єр-міністра Петра Столипіна, загибель якого різко змінила вектор світової історії.

Тієї пори в царській Росії вирували революційні пристрасті. Після 1917-го боротьба за українську державність активізувала розбудову національної культури. Уперше на оперній сцені пролунали класичні опери в українському перекладі, почалася робота над «Утопленицею» Лисенка. Але падіння УНР зупинило процес, що ледь почався.

Театру, як вогнищу чужого масам трудящих буржуазно-аристократичної культурної спадщини, загрожувало знищення. Хвалити Бога, за втручання Л. Собінова, що очолював тоді дирекцію театру, обмежилися лише перейменуванням театру і спробами пролетаризувати сюжети опер, а також вдалися до деяких архітектурних змін (під час першої реконструкції 1936—1937 рр. парадна завіса була увінчана радянською гербовою символікою і розшита зображеннями серпа і молота).

Гордістю театру були: Олена Воронець, Ольга Монська, Марія Донець-Тессейр, Марія Литвиненко-Вольгемут, Федір Орешкевич, Михайло Микиша, Михайло Донець, Юрій Кипоренко-Доманський. Коли 1926 року було офіційно сформовано балетну трупу, у ній танцювали Броніслава Ніжинська й Олександра Гаврилова. У цей час театр отримав назву Київської державної академічної української опери (а ім’я Тараса Шевченка було надане театру 5 березня 1939 року на ознаменування 125-ліття від дня народження великого Кобзаря).

Репертуар прикрашали «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба», «Лісова пісня», «Лілея» та ін. На київській сцені виступала яскрава плеяда українських артистів: Оксана Петрусенко, Марія Сокіл, Микола Частій, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Петро Белінник, Андре Іванов, Зоя Гайдай, Лариса Руденко, Борис Гмиря, Володимир Преображенський. У творчому процесі брали участь видатні особистості: Пазовский, Козицький, Вериковський, Дранишников, Смолич, Тольба, Манзій, Хвостенко-Хвостов, Петрицький, Жуков та інші.

Під час Другої світової війни нова загроза нависла над будівлею театру, та, на щастя, вона майже не постраждала. Два роки в ній хазяйнували фашисти. Уже з початку 1942 р. «Велика київська опера» відновила регулярні спектаклі. Хоча київське підпілля розробляло план підриву будівлі, адже на спектаклі збирався практично увесь офіцерський склад фашистів. А одного дня, 2 травня 1943 року, під час авіаційного нальоту в театр влучила бомба. Пробивши дах і підлогу в партері, убивши кількох офіцерів, бомба опинилася в підвалі (не вибухнула, зав’язнувши в піску, яким було заповнено цоколь).

Першим спектаклем після звільнення Києва стала «Наймичка» Михайла Вериківського, було відновлено класичні спектаклі. У післявоєнному театрі залунали голоси: Таїсії Пономаренко, Віри Любимової, Єлизавети Чавдар, а балетомани насолоджувалися танцем Лідії Герасимчук, Анатолія Бєлова, Миколи Апухтіна, Зінаїди Лур’є, Олександра Сегаля, Євгенії Єршової...

1950—1960 рр. майстри київської опери поставили твори Миколи Лисенка «Наталка Полтавка», «Утоплениця», «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Енеїда», дитячі опери «Зима і весна», «Пан Коцький», а також твори сучасних українських композиторів, серед яких «Богдан Хмельницький» К. Данькевича посідає особливе місце завдяки силі втілення національного духу, опери і балети Р. Майбороди, В. Губаренка, В. Гомоляки, В. Кирейка (вони з успіхом ішли в різні роки та визначили подальшу долю театру як Національної опери України). Варто зазначити, що театр завжди перебуває в пошуку високохудожніх зразків, гідних представляти українське мистецтво на головній оперній сцені країни. Свідоцтвом тому є постановки сучасних опер — «Ярослава Мудрого» Р. Майбороди, «Боярині» В. Кирейка, «Мойсея» М. Скорика.

1980-го будівлю столичної опери реконструювали. На цілий поверх підняли дах над глядацьким залом, що дозволило поліпшити технічне оснащення сцени, розширили за рахунок перших рядів партеру оркестрову яму, спорудили прибудову для балетних класів. Багато чого змінилося, але до архітектурного складника поставилися дуже дбайливо, зберігши стиль первинного ансамблю споруди.

Славу київської сцени примножили: Федір Нірод, Стефан Турчак, Костянтин Симеонов, Веніамін Тольба, Олег Рябов, Ірина Молостова, Дмитро Смолич, Володимир Скляренко, Анатолій Шекера, Борис Гмиря, Юрій Гуляєв, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Василь Третяк, Микола Шопша, Лев Венедиктов, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Євдокія Колесник, Бела Руденко, Анатолій Кочерга, Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф’юк, Валерій Ковтун, Тетяна Таякина та багато інших майстрів.

Сьогоднішній день театру — це: високопрофесійний оркестр, яким багато років поспіль керував головний диригент Володимир Кожухар, усесвітньо відомий хор (головний хормейстер Лев Венедиктов), балет (художній керівник Віктор Яременко), величезний художній цех на чолі з Марією Левицькою, а також багатий оперно-балетний репертуар, який презентують нинішні зірки, що своєю майстерністю вписують нові сторінки в літопис Національної опери України.