Від Голодомору до сьогоднішніх днів через поезію

Цього тижня вийшла друком нова поетична книжка письменниці та журналістки, авторки «Дня» Наталії Дзюбенко-Мейс під назвою «Та, що біжить по стерні» у видавництві «Український пріоритет». Тут — про історичні паралелі та ретроспективи, про Майдан і Кримську трагедію, про чекання. Чекання матерів своїх синів з війни, з походів, героїв Майдану, солдатів, які воюють на наших рубежах... І все це — крізь призму філософського осмислення того, що з нами, українцями, відбувається. «День» поговорив із Наталією Дзюбенко-Мейс про особливості нової книжки, те, чи можлива сьогодні поезія в Україні після геноциду українців, і як сформувати через вірші критичну масу людей, яка могла б мислити.

— Ви говорили про те, що кожну подію розглядаєте з історичної перспективи. Чи можна книжку «Та, що біжить по стерні» вважати осмисленням і проговоренням нашого спільного українського досвіду і пам’яті через ваш особистий вокабулярій?

— Так, навіть якщо ви подекуди і не знайдете там прямих історичних аналогій. Сама назва «Та, що біжить по стерні» — ніщо інше, як образ України, яка біжить випаленою голодом, війнами, зрадами колючою стернею, рятуючи дітей. Це той акцент, який я свідомо поставила, бо наша історія — це не стільки те, що було і що є, а те, що буде. Там, тільки там — джерело нашої майбутньої сили.

Уже у першій своїй поетичній збірці «Притча про зорю», що вийшла 1983 року, я свідомо обрала історію, як тло, інструмент, енергетичний акумулятор для своїх творів. Тоді це був почасти вимушений хід. Мені було боляче за своїх друзів, чиє життя котилося у прірву через ідеологічний тиск, за себе, бо змушена була раз за разом знищувати свої твори. Переді мною всерйоз постало питання: як бути чесною в своїх поезіях, не опуститися до рівня прямих декларацій, і не увійти у прямий конфлікт з владою, цензурою? Тож через історичні образи я намагалася передати не лише унікальний історичний досвід нашого народу, а й прямо використовувала історичні сюжети, щоби описати реалії сьогодення. Спалені щоденники Байрона, кияни в Десятинній церкві в часи приходу Орди, Марія Башкірцева, Соломія Крушельницька. Доводилося шукати прямі та прозорі аналогії, де можна було би хоч щось сказати про відносини художника і тоталітарної влади, про утиски української мови, про своє наболіле.

У тому, наскільки прозорими та часто пророчими можуть бути історичні паралелі, я переконалась пізніше, коли доля мене звела з Джеймсом Мейсом. Більшість людей його знають як відомого історика та дослідника Голодомору. Та читачі газети «День» завдяки його колонкам могли переконатись, наскільки гострою була його оцінка нинішніх політичних процесів, Джеймс чітко розставляв акценти, усвідомлював що і чому відбувається, володів унікальним історичним баченням і навіть передбаченням.

Сьогодні вже немає тієї цензури. Працюючи на книжкою я мала на меті осмислити й усвідомити все те, що відбувається. І це виявилося взагалі неможливим без історичних ретроспектив. Адже без нашої історії немає майбутнього. Чи можливо усвідомити Майдан, не знаючи нашої історії? Чи був би він взагалі, якби ми забули, як цариця Катерина забороняла слово «запорожці», чи як у Львові катували гайдамак. Чому саме галичани, які не пережили лихоліття царювання, наприклад, Катерини Другої, чи Голодомору першими кинулися на барикади? Не настільки були випалені мізки сталінським терором, як наприклад на Донеччині чи Луганську. На Майдан вийшли люди, які усвідомлювали себе спадкоємцями своєї землі, слави своїх предків. Які бачили Україну не як територіальну одиницю, а як синтез просторових і часових енергій, а це давало їм якісно нове бачення свого майбутнього, відчуття причетності і відповідальності за власну долю, долю країни і народу.

«ПІД ЧАС МАЙДАНУ У СУСПІЛЬСТВІ ВІДБУЛИСЯ ТЕКТОНІЧНІ ЗРУШЕННЯ»

— Для вас особисто яким досвідом стала ця книжка?

— Як досвід усе осмислиться тільки з часом. Майдан, Кримська трагедія, АТО всі ці події стали для мене ментальним ударом. Мене струсонуло, пробило. Було якесь постійне відчуття дежавю, бо я «пригадувала», як йшли на Київ полки Муравйова, як палав Хрещатик у 1941-му, як падали хлопці під Крутами. Історія настільки вживилася в мене, що стала частиною мене, моєї підсвідомості. Для мене це також стало одним з відкриттів. Я знала, що неодмінно видам книжку про мій Майдан. Я відчувала, що присутня при дивовижній події — перетворенням людських душ. По факту, під час Майдану у суспільстві відбулися такі тектонічні зрушення, які не в змозі зафіксувати наші ЗМІ, соцмережі. Навіть психологи часто не розуміють з чим вони мають справу. Діти російськомовних батьків масово і демонстративно переходять на українську мову, починають з батьками говорити українською. Та вони ще мислять російською, тисне оточення, тиснуть ЗМІ, їм важко. Що, як не поезія — тут має їх підтримати. Бо мало розуміти, усвідомлювати треба, щоб вони полюбили. Почуття патріотизм виховується тільки через любов, а поезія — це мова любові, гармонії. Ці зміни надто глибинні, на рівні підсвідомості. Соцмережі буквально «вибухнули» потоком віршів, здебільшого це звичайні наримовки, але я відчуваю, що у людей є потреба якось осмислити, сконденсувати свій емоційний досвід, і що інші зображальні засоби для цього не годяться. Я хотіла зафіксувати, переплавити це зміщення людських полюсів у людській свідомості, що у мене вийшло судити не мені. Та я щиро намагалася. У збірці вміщено твори, які писалися легко, на одному подиху, немов під диктовку, є й такі, які я буквально виривала, видирала, виштовхувала із себе. Звісно, той редактор, який живе в мені, вимагав роботи над ритмічним малюнком, урізноманітненням мелодики. Я краєчком вуха до нього дослухалася, та зміст був важливішим над усе. Мені хотілося написати, про кораблі, які йдуть до ворога в полон, про загиблих хлопців, яких оплакують матері. Яких оплакую я. Звісно, книжка не лише про війну, це було би надто звужено та тяжко для мене і для читача. Вуличні замальовки, кохання, мистецтво, природа. Це життя. Його має віддзеркалювати поезія. Та головне — Майдан, АТО, а далі усе — крізь це світло, цей вогонь, ці пожежі. Навіть поеми на історичну тематику. Свою «Боудіку» я писала, щоб донести до читача, що імперія, як явище, як продукт розвитку людства — хвороба цивілізаційна, боротьба народів за свободу завжди була нещадною, кривавою і мала спільні риси, які я намагалася проявити засобами поетичного слова. «Хата бандуриста» — про Голодомор, там моя відчайдушна віра в те, що душа народу безсмертна, що вона неминуче прорветься у пісні, Слові. «Кіммерійці» — мрійливі медитації на тему, що ми посланці минулих поколінь, що сув’язь родів не закінчиться з нами, що ми йдемо далі і несемо нам передане світло. Є кілька сюжетних балад, які, сподіваюся, якось гармонізують трагедійність звучання книжки, звичайно ж, біблійна тематика, я надто до неї приросла. Біблійні сюжети з’являються самі по собі, вони для мене завжди як певний підсумок якогось етапу, щаблі зростання, чи, можливо, як попередження. Я їх не пишу, вони самі пишуться. І ще про досвід. Я раптом збагнула, що поет, письменник сам по собі, чи сам від себе нічого путнього не може сказати. Що мало закричати про свою любов до України, крик може тільки оглушити, та нікого не змусить полюбити. Дуже важливим є джерело, яке живить творчість. Для Катерини Білокур, наприклад, таким джерелом стала сама земля, материнська колиска її дивовижних квітів, для когось релігія, для когось дорога, як вічна супутниця мандрівника. Це просторове мислення. Для мене — історія. Мені потрібна часова перспектива, інакше тугий заміс сьогоднішніх проблем і бід перетвориться на камінь, що не дасть дихати, а не те, що писати.

— Майдан і АТО, чоловіки, що воюють, і жінки, що чекають, відображені в одному з розділів вашої книжки. Це свіжі рани нашої країни, а відповідно і тим більш гіркі. Скільки має минути часу, щоб люди могли говорити про це не на рівні емоцій, а глибше?

— Сьогодні направду дуже складний час. Емоції — субстанція, з якою мають справу митці. А політикам, державникам, ба навіть журналістам, треба мати холодну, розсудливу голову. Хтось думає — що поезія, це чиста емоція. Аж ніяк. Поезія завжди вимагала серйозної дисципліни думки. Поезія просто «думає» по-іншому, через образи, символи, розтягування і стиснення енергії часу. Це не крик і не декларація. Справжня поезія завжди «думає». Часто думає наперед. Візьміть поезії Ліни Костенко. Так, це живий, болючий нерв, але це завжди прозирання у невідоме, непізнане, його осмислення, перетворення. У нас взагалі немає часу чекати, коли схлинуть емоції, учитися треба на ходу. Відчай — сьогодні направду завелика розкіш. Витирати сльози і хапатися за «Силу м’якого знака», «Україну інкогніто», «Повернення Царгорода», читати античні твори, вивчати історію Візантії, США, Польщі, перетворювати себе із переповненого стражданнями суб’єкта на складну мислячу одиницю. Частіше звертатися до словників, мова українська аж надто переповнена англіцизмами, кальками з російської. Це простір, в якому житимуть наші діти, внуки. Він має бути мінливим, красивим і ошатним. Словники — наше перше історичне джерело, у слові стиснена енергія і мудрість багатьох поколінь. А поезія має нести таке слово. Зобов’язана. На жаль, у нас відходять від справ редактори старої школи, а наш український інформаційний простір узагалі шалено безграмотний. Враховуючи і простір поетичного слова. Спробуй заведи мову з молодим поетом про явні помилки, зміщення наголосів, ритмічні ями. Про відсутність «школи». Слухати не буде. Але поезія це носій цінностей, це — відповідальність і певний обов’язок. А ще своєрідний акумулятор духовного досвіду народу. І вона покликана відігравати роль емоційного громовідводу, заземлення. Та, найголовніше — самоідентичності. Ми з ходу, без підготовки втрапили в глобалізований світ. Звичне явище — йде молода людина, на вухах навушники, слухає музику, в руках смартфон, чи ще якась комп’ютерна штукенція, я в цьому мало що тямлю. Це світ у собі, який безперервно строчить СМСки, активний у соцмережах. Що для нього важливе, які цінності він сприймає? Що ми про нього насправді знаємо? До нього важко достукатися найпристраснішими промовами, але поезію він прочитає і послухає. Якщо відчує увагу до себе, своїх проблем, якщо вона заторкне його душу, підніме, відірве його від розчинення у липкому павутинні Інтернету, допоможе йому в його самоусвідомленні. Повинен бути емоційний розряд, який потрапить йому в голову... Тобто, наш телевізор, радіо повинні транслювати поетичне слово не лише класиків, які він вивчав у школі під учительський дидактичний супровід, а його сучасників, яким він повірить. Інакше, дуже можливо, він скоро помахає нам ручкою, бо йому буде однаково де жити, в якій країні працювати. Сьогодні час поставив перед нами чіткі питання: для чого загинули герої Небесної Сотні, гинуть наші солдати на східних рубежах нашої країни? Як нам жити далі? Куди рухатися? Важко себе примусити до читання складних великих текстів. Але таку людину потім уже неможливо примусити йти за маніпулятивними гаслами. Сьогодні державник — не той, який проголошує з трибуни патетичні заклики захищати Україну, а той, який справді її захищає. А захисників треба виховати — любов’ю, терпінням, словом.

«КРЕМЛЬ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, З ЯКИМ НАРОДОМ ВІН РОЗПОЧАВ ВІЙНУ»

— Чи можуть у таких випадках вірші виконувати терапевтичну функцію для суспільства?

— Чого ви чекаєте зазвичай від поезії? Уже аж ніяк ви не відкриєте поетичну збірку, щоби дізнатися щось, приміром про Калігулу чи Архімеда, про яких я, наприклад, пишу, для цього достатньо заглянути у «Вікіпедію». І вже зовсім вам не потрібні інвективи ліричного героя про фальшивий світ, про те, що навкруги одні перевертні, що життя не має сенсу. Також ніхто не готовий розділяти авторське самолюбування чи самозамилування і не терпіти зверхнього до себе ставлення. Ви чекаєте діалогу зі своїм внутрішнім «я», та це надто інтимний діалог, він не терпить фальші. Ви чекаєте, що знайдете відповіді на питання, які вас мучать, або бодай відлуння своїх переживань, щоб усвідомити, що ви не одні, не самотні у тяжку хвилину. У поезії є потреба, така людська природа. Бо слово поета може втішити, заспокоїти, підняти з колін, іноді навіть порятувати у хвилину розпуки. І святе місце порожнім-таки не буває, ось і завчають молоді люди напам’ять любовну лірику Пушкіна, Єсеніна, Цвєтаєвої. Сучасна ж українська поезія продукує почасти еротичні з елементами порнографії тексти, молоді ж уми вимагають іншого — чистої органіки — трепету першого побачення, поцілунку, першої розлуки. Такого я уже не напишу, моє життя надто обпечене тяжкими втратами. Але юна літературна поросль зобов’язана створювати такі тексти. І доносити до читачів. Можна, звісно, гримнути читачу по голові грубезною антологією української любовної лірики, та вона не по кишені навіть азартним книголюбам таким, як я. До читача треба йти з летючими метеликами, щоби поступово привчити, увести у світ вишуканих людських почуттів, у світ краси. Так, як це робили Ігор Римарук, Наталя Білоцерківець, Олена Матушек, Любов Голота, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Марія Кучеренко... Я тут навіть не називаю класиків. А з іншого боку, і тут не все так просто. Ось до мене звернулися дівчата з танцювальної групи клубу «Фіделіо». Вони так захопилися моїми творами, що готують якийсь танцювальний перфоманс. Здавалося б, мої вірші зовсім не для такої аудиторії. Але дівчата із захопленням записали навіть пісню-реквієм на мої слова. І я не знаю, не впевнена, чи будуть вони цікавитися далі моїми творами, але стовідсотково знаю, що неукраїнцями вони не стануть ніколи. Своїх п’ять копійок у їхнє подальше життя я уже поклала. Що дивно, я передала їм рукопис і була впевнена, що оберуть інтимну лірику, сюжетні балади, та, на мій подив, вони обрали поезії Майдану. Самі визнають, що їм страшенно важко, для них це складний емоційний досвід. Та для мене це сигнал, що молодь змінилася, що вона вимагає серйозного до себе ставлення. І що свої стереотипи треба міняти.

— Теодор Адорно писав «Після Аушвіцу поезія неможлива». Ми ж сьогодні спостерігаємо, як Кремль провадить геноцид українців. Отже, чи можлива сьогодні поезія в Україні?

— Поезія — це акумулятор різних людських енергій. Це медитація, але своєрідна. Бо особистість не розчиняється в цілому, а виокремлюється і педалює на своїй самобутності. Вона на стику музики і прози. Концентрований погляд філософа і живописця. Справжня поезія завжди передбачала соціальні злами, катаклізми, появу нових соціальних течій, мистецьких і філософських переворотів. А чи можлива сьогодні поезія в Україні. Та вона є, вона продовження сурми Тараса Шевченка. Ми поки що не даємо собі звіту, наскільки потужні голоси в молодих поетів, щоправда, їх важко почути: тиражі у 100, 200 примірників. Про якусь рекламу годі й говорити. Вони не мають де публікуватися, де озвучувати свої твори. Але я нещодавно, наприклад, відкрила собі творчість Костянтина Мордатенка і досі під враженням його колючої, неспокійної, абсолютно геніальної поезії. І водночас сучасної української поезії у нас все ж таки немає. Її не має в телевізорі, там головна увага світському життю, кулінарії та сльозлива жуйка про нещасну долю зірок естради. Не наших. Поезію не публікують журнали, газети. Вона рідко лунає по радіо. Поезія, та й література загалом, вимагають іншої культури наших інформаційників. Вони направду не знають, що з цим робити. Опублікуй одного, прийдуть тисячі. Проте, гляньте, скільки текстів озвучено через соціальні мережі. Які пронизливі тексти надходять від наших солдатів. Українська поезія сьогодні направду там, на фронті. Вона також воює. Саме ці імпульси високої духовності наших героїв дають сьогодні підставу стверджувати, що Кремль ще не знає з яким народом він розв’язав війну. Які енергії він пробудив до життя.

«ПОЕЗІЯ — ЦЕ В ГЕНЕТИЦІ, В КРОВІ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ»

— Яку вагу сьогодні має поетичне слово в українському вимірі?

— Повірте, велику. Мені зараз буде важко переконати столичну аудиторію в тому, що у провінції відчувається неабиякий інформаційний голод. Коли я — зовсім не розкручений чи розпіарений автор, приїжджаю у провінційні містечка, навіть у такі міста, як Одеса, Львів, Івано-Франківськ, Миколаїв, Дніпропетровськ, то не маю хвилини передиху. Мене запрошують у школи, інститути, просто у книгарні чи бібліотеки. Жодного разу вони не були порожніми. «Спрага чесного слова», якось написала мені одна з читачок у «Фейсбуку», і ця спрага неймовірна. Я читала свої поезії на сільських сходах і у велетенських переповнених залах. До цих людей українська поезія просто не доходить. А вони хочуть слухати, читати, співпереживати. Це також своєрідне єднання у слові. І це не самовихваляння. Будь-хто з поетів, які нині наважуються на творчі поїздки, оточений неймовірною увагою. Люди чекають, їм це важливо. Вони ставлять поетам такі запитання, такі вимоги, наче б то перед ними не більше не менше, як президент або Голова ООН. Люди довіряють слову поета, ця шанобливість культивується з часів Тараса Шевченка, хай як це дивно, навіть совдепівський період цього не знищив. Поезія — це в генетиці, в крові кожного українця.

— Чи можна через вірші сформувати в країні критичну масу людей, яка буде мислити, діяти, стане умовним локомотивом для всього суспільства?

— Колесо історії крутиться непомітно, та все ж без зупинок. Модерного, діяльного, патріотичного українця сама поезія виховати не може. Але без неї це взагалі неможливо. Я в цьому переконана. Заберіть, наприклад у людей «Два кольори», «Мамину вишню», взагалі заберіть пісні написані українськими поетами. Уявіть, що в нас немає Кобзаря або «Лісової пісні» і т.д. Без поезії не було би України. Поети відповідальні за те, якою вона буде в майбутньому. Колосково-вишнево-солов’їною? Ви скажете, що автентика себе вичерпала. Ніколи! Вона буде трансформуватися, перевтілюватиметься, але вона завжди буде. Та неминуче буде і інше, народжене Словом, народиться цілісна багатогранна особистість, яка любитиме Україну, рідну землю і прагнутиме до висот науки, мистецтва, це буде людина духу і звільнених можливостей. Звільнених, зокрема й поезією.

Треба усвідомити, що поезія не є прикладним видом діяльності людини. Не можна у неї вимагати негайної реакції на кожен політичний чих у суспільстві. Вона має справу часто з вічними категоріями добра і зла, вічності і проминальності людського буття. Але література та мистецтво загалом дають часову перспективу нашим діям. Осмисленість і справжність.