«Відчуваю образи такими, як бачили їх класики»

Майже три десятиліття тому з’явилася перша публікація про творчість художника-графіка, яку написав поет Микола Сингаївський: «Кольори в його малюнках активні, співзвучні слову. Дерева, хмари, місяць і зорі ніби в русі, живуть своїм природним неспокійним життям. Тому з ними хочеться розмовляти, як це буває в дитинстві»... Нині Микола Іванович знаний майстер, який нещодавно відсвяткував свій 75-літній ювілей у статусі заслуженого діяча мистецтв України, професора, лауреата літературної премії імені Миколи Трублаїні, володаря двох золотих і срібної медалі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, у творчому доробку якого сотні ілюстрацій до української класики, цикли станкових аркушів, пейзажі, а також участь у персональних і групових мистецьких виставках. За серію «Земля батьків моїх» та ілюстрації.

— Миколо Івановичу, знайомлячись із вашим творчим доробком за останні роки, а також із відгуками у пресі мистецтвознавців, відкрив для себе, що дехто з них, характеризуючи вашу книжкову графіку, говорить про імпровізацію, притаманну лише вашому стилю. Якщо не помиляюся, латиною слово improvisus означає «несподіваний» чи «раптовий». Ви погоджуєтеся з такою оцінкою?

— І так, і ні. Художник, який створює ілюстрації до твору, на мою думку, просто змушений імпровізувати, маючи на меті доповнити літературний текст зображеними персонажами на папері. Тобто це стосується не лише мене, а взагалі всіх графіків, які художньо оформляють книжки. І дуже важливо для ілюстратора відчути внутрішній світ письменника, якому належить літературний шедевр. Якщо це вдається, графіка виходить переконливою і вражаючою. Пригадую зустріч із прижиттєвим класиком української літератури Михайлом Стельмахом, який приємно був здивований, побачивши мої ілюстрації до його автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Тоді він спитав з інтересом, як я відчув його прозу, бо малюнки справді, як то кажуть, «дихали правдою» і збурювали уяву читача. Ось ця суголосність або співзвучність між літературним текстом та ілюстративним рядом була досягнута завдяки тому, що ми разом переживали поневіряння у повоєнні голодні роки, стали свідками відбудови українських міст і сіл, зруйнованих під час захоплення їх Вермахтом, а потім — Червоною армією під час їх визволення. Все це відбувалося перед нашими очима, і в душах назавжди лишився гіркий спомин, відображений і в слові, і в малюнку чорною і білою фарбами.

— Знаю, що далекого 1964 року ви вирішили свою дипломну роботу в художньому інституті присвятити п’єсі «За двома зайцями» М.Старицького. Ілюстрації до цього твору згодом було відзначено Дипломом ІІІ ступеня на республіканському конкурсі книги. А вже через шість років про вас як про обдарованого книжкового графіка заговорили у мистецьких колах, коли у світ вийшла одна з повістей Гоголя з вашими ілюстраціями. Як вам вдалося у тих виданнях створити колоритні типажі зовсім з іншої епохи?

— Викладаючи графіку в Академії мистецтв, іноді доводиться чути від студентів, що вони знайшли образ для ілюстрації. Починаєш вдивлятися в зображене ними, а воно чомусь виглядає непереконливим, дещо поверховим... Образ, мабуть, тоді починає «грати», коли в рисах обличчя літературних персонажів, у їхній характерній зовнішності вгадується часовий період, описаний у творі тим же письменником. У пам’яті спливає картина «Дівчина у футболці» відомого за радянських часів художника Олександра Самохвалова. Це живописне полотно створено у роки так званої індустріалізації, а головна героїня справді уособлює переломні 1930-ті. Вона просто випромінює молодечу енергію й нев’янучий оптимізм. Саме так, за задумом митця, мали виглядати майбутні «будівничі нового життя». І талант художника виявився у тому, що він зміг у звичайному портреті відобразити цілу епоху.

— А якщо заглибитися ще далі у минуле, де існували люди, які згодом стали літературними героями Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Леся Мартовича, Івана Нечуя-Левицького та ін. Як вам вдалося віднайти типове у персонажах, які, умовно кажучи, з’явилися на світ сто або двісті років тому, але завдяки вам набули конкретних рис уже в наш час?

— Мабуть, я їх відчув такими, якими їх бачили наші класики української літератури. Приміром, у автора оповідання «Баба Палажка та баба Параска», оформленого мною, чимало сатиричних героїв. Їхню комічність можна легко передати кількома виражальними засобами. Якщо людина скупа, то на її обличчі губи обов’язково будуть тонкими. Худі ноги характерні для людини, що має злий характер. Вузький лоб вказує на те, що чоловіку не вистачає розуму й таке інше. Але художнику треба пам’ятати і про те, що дуже легко, як кажуть у народі, можна передати куті меду. Не хочу називати прізвища деяких митців, які, скажімо, зображаючи буденні жнива на полі, чомусь одягають селян у святкові вишиванки. Це неправда, з якою важко змиритися...

«ЗНИКЛА ГРАМОТА», ІЗ ЦИКЛУ ІЛЮСТРАЦІЙ ДО ПОВІСТІ ГОГОЛЯ «ЗАГУБЛЕНА ГРАМОТА». ТУШ, ПЕРО, ПЕНЗЕЛЬ. 2009 р.

— А може, вони недостатньо вивчили матеріальну культуру українців?

— Безперечно, живописцю або графіку треба знайомитися з матеріальною культурою, щоб уникнути подібних казусів. Але якщо митець зображає на картині рослини, йому не обов’язково бути ботаніком. (Сміється.) Трапляється так, що для правдивої передачі зображуваного предмету художнику вистачає лише натяку, а уява глядача домислює те, чого на папері або полотні взагалі не існує.

— Гаразд, давайте поговоримо про вашу Гоголіану. Нинішнього року Національна академія мистецтв України, крім серії живописних творів «Земля батьків моїх», висунула ще ваші ілюстрації до творів М.В. Гоголя на здобуття Шевченківської премії. Чи легко вам давався ось цей останній мистецький проект?

— Цей проект, з перервами у часі, я реалізовував кілька десятиліть поспіль. Цьому передувала одна подія, про яку розкажу згодом. Розумієте, будь-який художник-графік, який береться за оформлення відомого твору не менш відомого автора, просто зобов’язаний ознайомитися з роботою попередників. Маю на увазі художників-ілюстраторів, які до тебе, ще раніше, вже оформлювали книжкові видання з творами того ж Миколи Васильовича Гоголя. Тому беручись за цю надзвичайно складну справу, переді мною постало доволі складне завдання запропонувати власну оригінальну трактовку гоголівських літературних персонажів. От був такий художник Євген Адольфович Кібрик — чудовий живописець, графік (до речі, родом з України, хоча життя закінчив у Москві), який прославився як ілюстратор всесвітньо відомих творів — «Борис Годунов» Олександра Пушкіна, «Кола Брюньон» Ромена Роллана, «Легенда про Уленшпігеля» Шарля де Костера, а ще «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Ілюстрації Євгена Кібрика до останнього твору настільки виявилися вдалими, що вкорінився справжній стереотип саме такого зображення цього літературного героя. Тому довелося себе тривалий час ламати, щоб знайти абсолютно нове бачення гоголівських персонажів.

— У вас це вийшло, бо, переглядаючи ілюстрації до різних гоголівських творів, настільки був ними вражений, що іноді ставало навіть моторошно. Є у вас потрясаюча графічна робота під назвою «Мерці» з циклу ілюстрацій до повісті Миколи Гоголя «Страшна помста», виконана тушшю, пером і пензлем. Так от, у глядача, який пильно в неї вдивлятиметься, може навіть виникнути якесь відчуття інфернальності...

— Так невипадково ж Гоголя вважали містичним письменником. Чого варта його повість «Вій» — справжній твір жахів, за сьогоднішніми мірками. До речі, ілюструючи й інші його літературні шедеври, зокрема «Майську ніч», «Загублену грамоту», «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок», «Страшну помсту», «Розповіді пасічника Рудого Панька», «Вечір проти Івана Купала», часом ловив себе на думці, а чи не вчиняю я певний гріх, випускаючи на світ гоголівських демонів. Адже все у цьому світі матеріальне, навіть зло...

— А як ви гадаєте, зло і мистецтво — речі сумісні, чи ні?

— У 1980-х доля звела мене з головним художником видавництва «Молодь» Ростиславом Ліпатовим — надзвичайно авторитетною людиною у видавничих і мистецьких колах. Із невідомих для мене причин він серйозно розсварився з художником Анатолієм Базилевичем, і доручив не йому, а мені проілюструвати повість «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Тоді я, з морально-етичних принципів, зустрівся з Анатолієм Дмитровичем, щоб з’ясувати для себе його ставлення до цієї ситуації. Пригадую, він уважно вислухав, і по-дружньому, якось по-батьківськи, лише сказав: «Куме, робіть...» Базилевич завжди з повагою ставився до мене як до художника і, що дуже важливо, ніколи не мав жодних претензій. Але ця історія, мабуть, мала свою передісторію. У 1970 році видавництво художньої літератури «Дніпро» випускає у світ знамениту книжку «Енеїда» Івана Котляревського з фантастичним ілюстраціями Анатолія Базилевича. Видання просто викликало фурор у суспільстві. Геніальні малюнки Анатолія Дмитровича чимось нагадували надійно вбиті цвяхи у конструкцію, яка вражала монолітністю, надійністю і... прихованим сарказмом. Багато хто з його сучасників згодом упізнали себе в персонажах, майстерно зображених графіком в «Енеїді». Знайшлося там місце і для Ростислава Григоровича (коли читач разом з Енеєм подорожує пеклом). От я і думаю: а чи не було це однією з причин конфлікту, що поступово назрівав між Ліпатовим і Базилевичем?

— Крім уже згаданих ілюстрацій, у конкурсі на здобуття Національної премії беруть участь ваші станкові живописні твори з циклу «Земля батьків моїх». Це різнотематичні картини, виконані на папері аквареллю, кольоровою тушшю, пастеллю. В основному це пейзажі: «Осінь з зимою зустрілися», «Зима в Карпатах», «Перший сніг», «Черкащина. Озерце», «Карпатський візерунок», «Гори в лісах», «Дорога в туман» та чимало інших. Що стало для вас поштовхом реалізувати себе не лише у книжковій графіці, а й у графічному живописі?

— Мабуть, захоплення ще у студентські роки творчістю видатного французького живописця середньовіччя Ніколи Пуссена. Його твори завжди відзначалися геометричною точністю композицій і співвідношенням кольорової гами. Створені ним живописні картини ніби випромінюють емоції самого автора, який, до речі, віртуозно володів технікою малюнку пензлем. Для мене ж важливо було у своїх роботах досягти зображення завдяки тонкому штриху, щоб, приміром, передати спокій природи і присутність в ній людини, здатної творити лише добро.

— А як вам вдавалося уникати певної залежності від мистецького стилю видатних художників минулого, зберігаючи при цьому власну манеру письма?

— Моїми вчителями в художньому інституті були два талановиті майстра — Георгій Якутович і Григорій Гавриленко. Обидва зробили колосальний внесок у розвиток вітчизняного образотворчого мистецтва, обом їм завдячую власними творчими здобутками, яких вдалося досягти щоденною важкою працею. Так от, в останні роки навчання в інституті почав за собою помічати, що мої студентські роботи чимось невловимим починають нагадувати графічні твори Григорія Івановича. Зрозумівши це, довелося докласти чимало зусиль, щоб, врешті-решт, знайти свою творчу ідентичність, іншим словом — індивідуальність. І, повірте, цей пошук тривав не одне десятиліття.

— Якщо підбити певний підсумок зробленого вами у вітчизняному образотворчому мистецтві, ви відчуваєте сьогодні себе щасливою людиною?

— Безперечно, я — щаслива людина. Адже у мене є можливість створювати нові роботи у графіці й живописі, викладати в Академії мистецтв, дбати про близьких для мене людей, а ще мріяти про те, що рано чи пізно в Україні запанує мир, який вкрай необхідний для нашого громадянського поступу в бік цивілізованої Європи.

Фоторепродукції надані Миколою КОМПАНЦЕМ