«Відхід» із Гавелом проти «Шапіто-шоу» з Мамоновим

Кінофестиваль почався з суто комерційним розмахом: прем’єрою третьої частини підліткового бойовика «Трансформери», перед якою приз за вклад до світового кінематографа було вручено Джонові Малковичу, який приїхав, щоб представити фільм, в якому зіграв одну з ролей.

Малкович, частий гість Москви, зізнався, що на кінофестивалі він уперше. На щастя для нього, лише як почесний гість і ненадовго. Бо імениті кінематографісти, які працюють у журі, судячи з усього, не отримують від основного конкурсу якихось яскравих вражень.

За деякими фільмами помітно, наскільки режисери тих чи інших кінематографій намагаються наслідувати вдаліші кіношколи, щоб їх відзначили. Наприклад, болгарський фільм «Кеди» повністю скопійовано зі зразків контркультурного кіно про бунтівну молодь, яких удосталь виробляли в США наприкінці 1960-х — але ж на дворі вже 2010-і!

Наслідує славне минуле й Сергій Лобан — російський режисер, зарахований, судячи за реакцією на його роботи, до категорії багатообіцяючих талантів. Його розтягнуте на 3,5 години «Шапіто-шоу» місцями дуже нагадувало фільми часів перебудови Сергія Соловйова на кшталт «Асси». З однією важливою відмінністю: у Лобана і близько немає професіоналізму Соловйова. У «Шапіто-шоу» місцями є вдалі номери та смішні репризи, але загалом це видовище більше нагадує неймовірно розтягнутий і чомусь показаний на великому екрані замість телевізора КВК — мало того, ще й КВК претензійний. Не рятує фільм навіть участь Петра Мамонова у декількох епізодах: він один із небагатьох акторів, які добре грають у цьому багатослівному та густонаселеному творі. Найцікавіше, проте, — захоплена реакція російської публіки (зокрема й критиків) на цю картину. Ми в себе в Україні скаржимося на брак фільмів й інколи не без заздрощів дивимося на Росію, де кіноіндустрія працює безперебійно. Але якщо Лобан стає культовим режисером, вочевидь, наявна криза якості кінематографа з безперечно розв’язаними кількісними проблемами.

Фільм має шанс на успіх, якщо розказана в ньому історія цікава не лише національній, домашній аудиторії. Біда костюмованих картин «Монтевідео — божественне бачення» (Драган Белогрлич, Сербія) та «Ім’ям диявола» (Барбара Сасс, Польща) — якраз у вузькості підходу авторів. Перший фільм — про легендарну збірну Югославії з футболу, яка посіла третє місце на першому в історії чемпіонаті світу 1930 року, другий — про проблеми всередині католицької церкви, але розказано все це так, що залишається, загалом, продуктом внутрішньосербського (внутрішньопольського) вживання. Міг би стати подією фільм про великого поета доби експресіонізму Георга Тракля «Табу. Душі не місце на землі» (Крістоф Штарк, Австрія — Німеччина), але тут той випадок, коли костюми й антураж доби замістили авторську оригінальність: вийшла тільки ще одна мелодрама.

«Відхід» (Чехія) цікавий не лише тим, що це режисерський дебют Вацлава Гавела — колишнього президента Чехії, чинного драматурга, а зараз ще й кінорежисера. Фільм середній за кінематографічними якостями: видно, що Гавел орієнтувався на кіно своєї юності — чеську нову хвилю кінця 1960-х, спробував влаштувати такий собі фільм-бурлеск за формою й політичну сатиру за змістом — із доволі скромними результатами...

Зате дуже відчувається, і в роботі акторів, і в декоративній замкненості простору, що фільм робив театральний професіонал. Є влучні діалоги, є добрі жарти, вдало обіграно цитати з «Вишневого саду» та «Короля Ліра», та й сам Гавел наприкінці з’являється дуже несподівано.

На цьому тлі явний успіх — конкурс документалістики. Є й гострий публіцистичний вислів — «Чеський світ» (Філіпп Ремунда, Віт Клусак) — про протести в чеському містечку проти американської системи ПРО, є й справжній фільм-поема «Рамін» (Аудрюс Стоніс, Грузія — Латвія) — про старого, колишнього чемпіона з вільної боротьби. Воістину, враховуючи й інші програми, неігрова секція — безперечне досягнення нинішнього ММКФ.

ДЖЕРАЛЬДІНА ЧАПЛІН: «МОЇ ГЕРОЇНІ ОСЕЛЯЮТЬСЯ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ»

Цього року головне журі фестивалю очолює дочка Чарлі Чапліна та внучка класика американської драматургії Юджіна О’Ніла Джеральдіна Чаплін. У вісім років вона дебютувала на екрані у фільмі Чарлі Чапліна «Вогні рампи». Дуже швидко вона проявила себе як глибока драматична акторка. 1965 року знялася в останньому фільмі батька «Графиня з Гонконгу». Серед знаменитих ролей — Тоня у фільмі Девіда Ліна «Доктор Живаго» (1965) і Катерина в картині Педро Альмодовара «Поговори з нею» (2003). У фільмі 1992 року про Чарлі Чапліна «Чаплін» виконала роль своєї бабусі Хани. Відзначена безліччю престижних нагород, зокрема номінаціями на «Золотий глобус» і британську «Бафту». Деякі ролі Чаплін-молодшої, як, наприклад, у «Вигодуй ворона» іспанського класика Карлоса Саури (1976), де вона зіграла одночасно і головну героїню, і матір героїні, приголомшують своєю емоційною глибиною.

На жаль, як голова журі місіс Чаплін була вкрай обмежена в часі і змогла відповісти лише на декілька питань.

— Джеральдіно, чим ви пожертвували, що залишили вдома, щоб приїхати на фестиваль?

— Я жодних проектів не залишала, бо їх у мене останнім часом вистачало. Я знялася торік у п’яти фільмах, цього року я вже встигла зіграти в одній картині, але все ж таки залишила щось не менш дороге для мене: мій дім, мою батьківщину. А проте, щаслива тут бути!

— Які критерії ви застосовуєте, коли судите той чи інший фільм? Запитую вас не як главу журі, а як професіонального кінематографіста, людину, яка працює для екрану з самого дитинства.

— Ненавиджу слово «судити». Не люблю бути суддею в питаннях мистецтва. Я дивлюся фільми своєю свідомістю, серцем, очима, всім своїм єством. І мені здається, що мистецтво — це така річ, яку неможливо раціоналізувати; тут важко під усе підвести пояснення. Тому я справді відчуваю злиття з аудиторією, з простими глядачами, я справді дивлюся фільми всім своїм тілом, усіма своїми емоціями. І потім, звичайно, буває складно вибрати переможця, це є наслідком певної загальної згоди, компромісу — бо дуже складно зрозуміти, хто ж кращий у мистецтві. І ще я хотіла б додати, що практично завжди, на 100% точно знаю, чому той чи інший фільм мені не сподобався, але для того щоб пояснити, чому той чи інший фільм мені сподобався, слів найчастіше бракує.

— Вас оточує команда талановитих амбітних чоловіків-кінематографістів зі своїми усталеними поглядами. Як ви шукатимете компроміс?

— Так, команда у нас дуже незвичайна. Мене оточують талановиті чоловіки, дуже різні, я впевнена, що й думки буде висловлено дуже різні, і я впевнена, що ми подивимося дуже багато різних фільмів. Укладачі запропонували програму, навіть у передмові до якої сказано, що наші часи дуже полемічні і фільми конкурсу також дуже полемічні, частенько суперечать один одному, хоча й перебувають на одному культурному полі. Тому я якраз передчуваю гостру дискусію.

— Дозвольте тепер запитати вас як акторку: з якого матеріалу ви будуєте своїх героїнь?

— По-перше, це дуже сильно залежить від того, про якого персонажа, про яку героїню йдеться. Якщо йдеться про реальну людину, то, звичайно, потрібно провести додаткові дослідження, вивчити не лише її життєпис, але й усі дані про ту добу, про те, що тоді відбувалося в світі.

— А як бути з вигаданими персонажами?

— У тому, як я працюю, усе менше й менше свідомих моментів, які я можу якось раціоналізувати. Усе більше й більше це — інтуїтивний процес. Бо щойно я починаю читати сценарій, який мені подобається, персонаж поселяється всередині мене. Я просто ходжу з цією героїнею всередині, я думаю про неї, протягом усього часу я заучую репліки, навіть, припустімо, коли готую на кухні. Моя героїня просто народжується всередині мене.