Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ: Треба ставити собі високу планку. Завжди, навіть якщо спочатку не виходить!
Нині ім’я цієї співачки є національним брендом України. Лук’янець гідно представляє нашу культуру на найпрестижніших оперних сценах світу. Уже 16 років Вікторія Іванівна живе у Відні, але не забуває про Батьківщину. Співачка зізнається, що на сольних концертах співає на біс лише своє рідне — українське. Її гастрольний графік розписаний на кілька років наперед, але щорічно Вікторія Іванівна приїжджає в Україну, щоб не лише зустрітися з рідними та друзями, а й порадувати меломанів-земляків своїми виступами.
Крім чудового голосу у Вікторії Лук’янець є ще один, не менш унікальний дар — людського спілкування, в якому вона доброзичлива, відкрита й надзвичайно уважна до співрозмовника. Ми зустрілися в київській квартирі співачки, на Троєщині, де вона завжди зупиняється, приїжджаючи з Відня до Києва. Нещодавно Вікторія співала в Музеї Булгакова романси Рахманінова (див. «День», №16). У січні в житті співачки сталася втрата — помер її батько. На піаніно фотопортрет Івана Івановича, поруч — чорно-біла фотографія дворічної Віточки із плюшевим ведмедиком, на звороті якої чорнильні рядки татовою рукою, дорогий автограф. І свічка горить — вічна пам’ять...
ПЕРЕЧИТУЮЧИ БУЛГАКОВА
— Я хотіла почати концерт у Музеї Булгакова з романсу «Тут хорошо», а виконала Вокаліз. Тато пішов, а коли йде близька людина, блискавично відбувається переоцінка цінностей. «Тут хорошо» не звучить у нашому земному розумінні. Читаєш, і той самий текст, та сама поезія для мене — неначе про той світ, вірите? Це відбувається в певні моменти життя...
— Вікторія, чому кажуть, що цикл романсів Рахманінова, Опус №38, — незвичайний, чарівний, у ньому є якась загадка?
— Він був останнім, після нього, з 1916 року (Рахманінов помер у 1943-му) композитор більше романсів не писав. Далі — тексти, де кожен вірш — цілий світ. Найближче мені останній романс «Сон» на вірші Сологуба, дивний. Сон — як рай, уявляєте? І я, вже вчитуючись, зрозуміла, скільки там можна відкривати граней. Срібна доба — потім ані в музиці, ані в літературі не було написано стільки геніальних творів. Я співала з цього Опусу три романси на концертах з Важою Чачава в Москві та Києві у 1990-х. І дуже хотіла нарешті зробити весь цикл. Ще опус унікальний тим, що Рахманінов присвятив його співачці Ніні Кошиць. Я бачила програму концерту, де він сам їй акомпанував. І думаю, що він цю жінку любив, мені здається, там була дуже містична симпатія, бо якщо він грає їй перше виконання, присвячує... Коли перечитала «Дні Турбіних» — про вітальню, про рояль, побачила, наскільки Рахманінов й особливо його останній опус збігається з атмосферою Музею Булгакова. Думаю, якщо в будинку витає дух Булгакова або його мами, вони погодилися б, щоб тут звучала ця музика.
— А як виникла думка — співати в музеї?
— Восени я була на Подолі в церкві Покрова Богородиці, де мама мене хрестила, пройшлася Андріївським узвозом. Зайшла до Музею Булгакова й там відчула, що це не просто музей — це дім, і він живе. А мені неодноразово говорили і чоловік, і донечка: «Ти наш великий містик»! Мабуть, так воно й є. Мало того, це була така зустріч! Як мене там упізнали і як усе показали! Я зрозуміла, що випадково нічого не відбувається, і тому сказала: «Давайте допоможу вам. Можу зробити для вас вечір, співатиму, мені за це нічого не треба». Але на цьому не закінчилося, бо для мене це був імпульс перечитати всього Булгакова. Так діє атмосфера цього будинку. Зараз читала твори Михайла Афанасійовича інакше, ніж раніше — все відчулося... думаю, для розуміння Булгакова має бути людська й професійна зрілість.
— І який твір вам найбільше сподобався?
— «Майстер і Маргарита». Дуже сподобався його Мольєр, я навіть деякі філософські речі виписувала собі, настільки вони важливі зараз для нашої акторської спільноти...
— Вікторія, розкажіть про вашу участь у Днях української культури в Мюнхені восени минулого року.
— Моя програма «Перлини сучасної української музики» включала 23 нові твори. Я співала три мініатюри Валентина Сильвестрова на слова Івана Франка. Піаніст Тарас Ященко попросив Мирослава Скорика, щоб він переклав для мене свою «Мелодію», і я вперше її виконала в Мюнхені. Наприклад, Леся Дичко романс «Вечір» на слова Павла Тичини надіслала за день до концерту, і я теж його проспівала! А який прекрасний «Котику сіренький» Левка Колодуба, і Бориса Лятошинского «Прелюдія» й «Тіні» — дивні! Розумієте, мені хотілося показати, що ця лірика й мініатюри — найвищого рівня. Чудові твори в Тараса Ященка: ми зробили його цикл із шести речей, а там і джаз, і модерн. І «Колискову» Олександра Козаренка. Співала два концерти в Мюнхенській консерваторії, весь зал був заповнений. На третій день ми все записали в студії, готується диск, і можливо, хтось захоче підтримати, допомогти. Я відчуваю своїм обов’язком це роботи — не для заробляння грошей, а для того, щоб це зберегти.
— Українці дуже вас люблять, пам’ятають кожен ваш концерт на Батьківщині.
— Оце дивно!
— Концерт у Соляній шахті...
— Навіть цей?
— І у Львові на площі Ринок...
— Знаєте, що мені кажуть: «Ваш виступ був першим, а тепер, з вашої легкої руки, площа Ринок постійно зайнята концертами». Дуже приємно, що сміливе починання, якщо воно справжнє, має продовження, живе далі.
— Ви виступали й на Львівському фестивалі «Віртуози» влітку 2010 року...
— Так, там я вперше співала мазурки — переклади з Шопена, які зробила Поліна Віардо.
ЛЮЧІЯ У ЧЕРВОНОМУ СВЕТРІ
— Розкажіть про вашу останню оперну партію.
— Співала в «Лючії ді Ламмермур» у Ганновері — абсолютно неймовірна постановка, модернова, з дощем на сцені, в інтернеті є шматок — подивіться. Моя Лючія була в червоному короткому светрі та чорних колготках! Мені сказали, що театру потрібні Розалінда й Клеопатра. Але коли приїхала до Ганновера на прослуховування, то директор театру сказав: «Ми дуже любимо вашу Лючію, хочемо послухати», і я проспівала їм арію. За півтора місяця телефонує мій менеджер: «Вас запрошують співати Лючію». Мене?! Я ніколи не приховувала, що вже 21 рік на сцені, навіть подумала: зараз на Заході йде така переоцінка, і вважають, що Лючія має бути шістнадцятирічною, Травіата — двадцятирічною... Співачок моєї генерації, чи вірите, вже не залишилося, й ті, з ким ми починали разом з Конкурсу Марії Каллас, з Конкурсу Моцарта, вже не співають! Але я погодилася, і все добре відбулося. Всі виконавці були молоді, а режисер — двадцятирічний австрієць.
— Чим вас приваблюють експерименти в оперному мистецтві, адже не всім до душі надто смілива модернізація класики?
— Ви, напевно, знаєте мою Травіату на тенісному корті в Кельні? Й таке є в моїй творчій біографії. Мені завжди цікаво почути режисера, коли він розповідає свою ідею. Головне, щоб вона мала сенс! Адже я вже проспівала понад 300 Травіат, включаючи 17 нових продукцій (в одному Кельні відбулося 35 вистав). І було б, напевно, нудно продовжувати співати тільки в кринолінах...
— А як глядачі приймають новації?
— Дивно, але цю постановку прийняли, навіть таку Лючію. Я співаю арію божевілля під дощем і думаю: ой, як добре, не треба й макіяж робити. Але, насправді, дуже багато є в образах сильного, справжнього. Я спостерігала за знаменитою сценою Едгара — гарний хлопчик співає, американський кореєць, і перед ним проходить кілька Лючій. Одна ріже собі руку, потім її забинтовують. А весь хор у сцені Едгара одягнений у червоні пуловери з бомбошками й чорні колготки, і всі в хорі по черзі імітують те, що відбувається протягом опери з Лючією. Потрібно прислухатися до молодої генерації, не потрібно думати, що вони дурні, у них просто своє сприйняття. Знаєте, адже там показана хвороба, на яку зараз наші діти хворіють, 16—17-річні, коли вони самі роблять собі боляче. Особливо в такому, здавалося б, позитивному й благополучному європейському суспільстві.
— Чому?
— Мені здається, тому, що, як сказала одна японка, моя піаністка, «zu glucklich» — надто щасливе суспільство, а від цього починаються на дуже глибинному рівні копання й великі проблеми...
«ВЧУСЯ РАЗОМ ЗІ СВОЇМИ СТУДЕНТАМИ»
— Вікторія, нині ви — професор Віденської консерваторії, а скільки у вас учнів?
— У мене займаються 15 дівчат й один вокаліст, який старший за мене... Він із Граца, співає в хорі, але хоче отримати диплом, колись навчався, кинув і зараз їде з дому дві години до Відня, щоб взяти один урок у консерваторії зі мною. За цей рік я зрозуміла, як я люблю своїх учнів, яке щастя — бути зайнятою не лише собою. Я сама з ними вчуся! Мені здається, я за цей рік не зробила б стільки нового й так вокально не звучала б, якби їх не було. Важливо розкрити творчу індивідуальність. Адже кожна людина — це Божий дар, кожен у своєму прояві. Він неповторний. «Неповторність» — пам’ятаєте, як у Ліни Костенко? І для мене найголовніше — розкрити й допомогти співаку. На уроки всі приходять вчасно, а дівчата, які раніше запізнювалися й часом пропускали заняття, тепер навіть раніше приходять — вони змінюються.
— Ви, мабуть, багато взяли у своїх учителів — Івана Гнатовича Паливоди та Єлизавети Іванівни Чавдар?
— Щодня я їх згадую, їм дякую, з ними розмовляю. Удома у Відні в мене фотографії Івана Гнатовича, Лізочки та Етеріс Соломонівни Шпилюк за інструментом. З нею я готовила всі мої програми. Не втомлююся говорити: честь і низький уклін нашим педагогам. Безсрібники, а як вони нас навчали! А Архипова! Скільки вона для мене зробила! Почула мене й сказала: «Ти моя пташка, мій Божий дар!» Наші голоси інструментально сполучалися, і почалися спільні концерти й конкурси. Усі думали, що я в неї уроки беру, а вона казала: «Не потрібні тобі ніякі уроки, йди своїм шляхом, і все в тебе буде гаразд».
— Вікторія, а чому варто вчитися нашим виконавцям, які приїжджають на Захід?
— Вчитися стилю й пластиці, етикету, манерам поведінки. Вмінню вести ділову розмову, вмінню представити себе, поводитися більш стримано, коли ти вперше приходиш прослуховуватися до імпресаріо. Адже до мене на майстер-класи приїжджають львів’яни, москвичі. Я хочу застерегти наших вокалістів — «зі своїми чобітками туди не можна». Нам потрібно трошечки, при першому спілкуванні, зробити крок назад. Поділюся своїм досвідом. Мою «Травіату» у 1999 році диригував тоді молодий, а зараз дуже відомий італієць Ренато Палумбо. І, можете собі уявити, тільки після прем’єри він зізнався: «Знаєш, Вікторія, у мене перші репетиції викликали до тебе антипатію». — «Як, чому?!» — «Тому що в тебе була така готовність: — «Я, як солдатик, завжди готовий, я вивчила, я вмію!» У манері співу не треба кричати — для Заходу це багато. Багато нашої емоційності, нашого голосу безрозмірного, рухів, махань руками. Що там може всіх вразити — це твоя багатогранність. Piano, знання стилю, звуковедення, те, чого бракує нашим співакам. Я сама почала багато чому там навчатися. Добре, що культура piano була в мене вже тут, у консерваторії, й покійна співачка Наталія Троїцька, яка почала мене в Москві опікувати й представила на Заході, говорила: «Вікторія, ти своїм piano заробиш більше грошей, ніж forte»!
Культура piano — це коли співак настільки володіє голосом, що керування подихом іде, як при найсильнішому високому тоні, щоб було найтонше звучання, як інструмент, флейта або скрипка, на найтихіших нюансах. Про це Лучано Паваротті написав у своїй книжці. Уявіть, для цього знаменитого тенора арія Родольфо завжди була каменем спотикання, бо piano потрібно зробити так, щоб воно було наповнено, й рідко хто зі співаків цим володіє. Тому, якщо приїжджає виконавець, якому це підвладно, він одразу бере європейську публіку в свої обійми. А ще краще, як написано в одній партії, нота верхня «сі бемоль» стоїть піаніссімо, й у цьому ж такті стрілка два форте — фортісімо, на одній ноті! Ось це ще зуміти зробити! А треба дуже старатися. Треба ставити собі високу планку. Завжди, навіть якщо спочатку не виходить.
— Ви завжди ставите собі високу планку?
— Так. І ще я така людина, яка дуже любить себе навантажувати роботою.
ІМПЕРАТОРСЬКИЙ КОМПЛІМЕНТ
— Розкажіть, будь ласка, про зустріч із імператором Японії Акіхіто?
— Це було в Токіо в Новому національному театрі, де йшла «Лючія ді Ламмермур». Ми не знали, що до театру приїхала імператорська сім’я, й я не розуміла, чому, коли виходжу на оплески, весь зал повертається до мене спиною і лише потім робить поворот до сцени і вже нам аплодує. А це люди спочатку виражали імператорові свою повагу — у них так заведено. Після вистави мені сказали: «Вікторія, не перевдягайтеся, у нас велика подія — всіх артистів чекає імператор, Його Величність!» Нас кудись привели, усіх вишикували в ланцюжок. Прийшли імператор та його дружина, чарівна жінка. Спочатку вона сказала: «Нічого прекраснішого, ніж каденція з флейтою, я не чула», й дуже дякувала. І тут мене понесло: «Дякую вам! А я така щаслива, що у Вас народилася внучка, принцеса Айко!» Вони: «Як, ви знаєте?» Вони посміхнулися, і хвилин 25 ми з ними спілкувалися. Перед поїздкою до Японії мама мені розповіла, що Посольство Японії в Україні підтримує дітей чорнобильських, привозять медичну апаратуру. Я сказала: «Дякую, що ви нашими дітьми опікуєтеся, багато добрих справ робите!» Імператор дякував мені за те, що я цікавлюся японською культурою. Я дійсно дуже люблю цю чудову країну і вчуся багато чому в неї. Скільки в мене в Японії не просто знайомих — друзів! Починаючи з 1999 року, з першої моєї «Травіати», шість разів я туди приїжджала. А після зустрічі з імператорським подружжям одна зі співробітниць театру сказала: «Знаєш, Вікторія, ми навіть очі боїмося підняти на імператора». Імператор там — Сонце, втілення Бога. Я відповіла їй: «Пробачте мені, будь ласка»...
ВІД ВІДНЯ ДО ТРОЄЩИНИ
— Чим зараз займаються чоловік і дочка?
— Чоловік співає в хорі Віденської Штатс-Опери, де зараз готується прем’єра опери «Біллі Бад» Бенджаміна Бріттена. Він викладає в консерваторії — у нього 13 учнів. Дарусі 22 роки, вона студентка філософського факультету і рок-співачка, знає п’ять мов. Пише для своєї групи тексти пісень на філософські теми. Коли у Львові (у жовтні) ми знімали арію Баха, щоб фінансово підтримати Підгорецький замок, я купила там книжку Бердяєва «Дух і реальність». І дуже мрію, щоб Даруся його донесла до німців й австрійців, там Бердяєва майже не знають.
— Як живеться у вашому віденському будинку?
— Я так його люблю! Тато жартував: «Ви, як Карлсони, живете на даху!» По-нашому, по-київськи, це високий п’ятий поверх. Ми купили горище, старе, з товстими стінами, побудували мансарди, і над нами лише зірки й небо. Багато світла, багато сонця, я там співати можу, і квіти в мене там ростуть. Це, звісно, «дім, що побудував Джек», дім, що завжди з нами.
— А як починається ваш день?
— Дуже люблю ранок — спокій, свіжість. Рано встаю, заварюю зелений чай, це вже ритуал, і коли тепло, виходжу із чаєм на терасу, дивлюся, як усе пробуджується. Потім починається день спортивний — роблю зарядку, бігаю в парку Аугартен. Це поруч із нами, через канал — знаменитий парк, ще із часів Моцарта. І після спорту сніданок — о 12 годині, як сьогодні. Звісно, буває по-різному, якщо репетиції, встаю ще раніше, щоб пробігтися, потім уже кава, свіжий сік і — можна працювати, можна займатися.
— Свій київський дім не забуваєте?
— Тут, у цій квартирі, все просто, здавалося б, нічого немає, а мені добре. Затишно й просторо. Приїжджаю сюди — дійсно додому. Тут Даруся сама ніжками пішла в 10 місяців. Хіба я можу це забути? Зараз мама залишилася одна й хоче переїхати сюди жити — отже, і в цій бетонній атмосфері щось є хороше. Живе, наповнене тим, що тут відбувалося. Я стою тут вранці біля вікна, дивлюся, як усюди вікна в будинках світяться, люди о сьомій ранку вже, як бджілки. І думаю: «Ах, ви мої дорогі! Моя Троєщина прокидається...»
