«Він людей читав, як книжку»

«ПІСНІ — ЯК КІНО!»

— Оселя Миколайчука  мала надзвичайну енергетику — тут був мікросвіт і макросвіт для душі й серця, — визнає І. ГАВРИЛЮК. —  За його  родинним столом завжди співали. Це були старовинні українські пісні, з дивовижними сюжетами. Пісні — як кіно! Хоч актори кіно заробляли копійки, гостинність була передусім. Бо щедрість Івана та його дружини Марічки не знали меж!

З Миколайчуком мені пощастило разом зіграти у фільмах : «Анничка», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Повернення Батерфляй», «Канал»... Іван як актор міг щось мені підказати, порадити. Робив це ненав’язливо, тепло, по-дружньому. Я прислухався до сказаного... Він мав завершені кіносценарії «Украденого щастя», «Камінної душі», які цензура заборонила за націоналізм. Можна було б і зараз зняти ці роботи, але вони вже ніколи не будуть миколайчуківськими. Він зумів реалізовуватись і як актор, і як сценарист... У нього було закладено рідкісну рису пророка: людей читав, як книжку!

Він публічно не був бунтарем, але КДБ не спускав із нього очей. Він, як і Леонід Биков, усе виношував у собі... Пригадую, як фільм «Білий птах з чорною ознакою» демонстрували для делегатів  ХХIV з’їзду КПУ. Стрічка сподобалася, підтримав навіть Петро Шелест, тодішній перший український комуніст. Та чомусь  різко негативно відізвалися у Львові. «Фільм очєнь врєдний, — заявив перший секретар львівського обкому компартії Віктор Добрик, — для житєлєй Западной Украіни, асобєнно маладьожи, патаму што визиваєт националістічєскіє чувства»... Це був страшний удар по цвіту українського кіна. Як могла Іваном вкотре не опанувати депресія? І знову ж — все в собі... З початком 1970-х фільми за участю Івана Миколайчука негласно потрапили під статтю «надто націоналістичні».

 До речі, ще раніше, 1965-го, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіні забутих предків», фільм оголосили «неблагонадійним» і зняли з прокату, а за авторами та акторами встановили нагляд. Пізніше на поличку потрапила картина «Пропала грамота», а екрани заполонили українці-телепні у стилі п’єс Олександра Корнійчука. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем і у творчості, і в житті. Івана Миколайчука змусили відмовитися від ролі Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита» (Ореста зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук — Петра).

 Вісім років чекав затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь». Стрічка «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Івченком, знімався за іншим текстом.

ЗЕМЛЯКИ

Іван Миколайчук з Володимиром Івасюком були близькими земляками — з одного району (Кіцманського Чернівецькій області). Івасюк завжди заходив до Івана, коли приїжджав до Києва. «На початку 1970-х Володя отримував фантастичні на той час гонорари за свої пісні. І коли нам не вистачало чогось до столу, композитор міг спокійно сказати: «Візьми там, у сумці, скільки треба».

Іван у цікавих, задушевних розмовах міг просидіти до ранку, потім біг на роботу.

Як не парадоксально це нині звучить, але Івана Миколайчука познайомив з п’ятнадцятирічним школярем Володимиром Івасюком ніхто інший як ... Ленін. Восени 1964 року Івасюк із друзями гуляв парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Коли ж хлопці полізли знімати картуза, незакріплена скульптура вождя раптом упала з постаменту й розбилася. Усі потрапляють до міліції, невдовзі відкривають «справу Володимира Івасюка», постає питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Ініціатора оказії Володю Івасюка разом із батьками затягали по інстанціях. Юнак на той час вже проявив себе великим талантом, вчителі почали шукати якісь «виходи» на знаменитостей, щоб хлопця врятувати. Ось так і вийшли на Івана Миколайчука, зусиллями якого скандал вдалося владнати. Про це неодноразово згадували Іван та Марічка. Миколайчук виручив Володю. Пішов по всіх інстанціях, де міг тільки пройтися, замовив за нього слово й сказав: «Не псуйте хлопцеві кар’єру музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий з кожним може статися».

Володя дуже любив талант свого друга. Обидва земляки завжди знаходили спільну мову, бо були творчими людьми, особливо Іван, який вже почав писати сам сценарії до фільмів і багато знімався. Вони мали про що поговорити. Іван йому запропонував: «Давай зробимо спільну роботу». Звичайно, вони мріяли про це. На превеликий жаль, цього не сталося через вбивство тридцятирічного Івасюка 1979-го...

«ТАЛАНТ В АПТЕЦІ НЕ КУПИШ»

У 1970-х чимало кінофільмів знімалося в Карпатах, і вся знімальна група їхала туди через Львів. Або знімали у місті Лева. З Ігорем Білозіром познайомився 1977 року, коли знімався у головній ролі у фільмі «Спокута чужих гріхів». Нас звів докупи Іван Миколайчук, який знав Білозіра раніше. Ігор був надзвичайно світлий. Ось кажуть, що незамінних людей не буває і що святе місце пустим не буває. Та неправда все це! І святе місце буває пустим, і хтозна, чи народиться хтось подібний до Білозіра чи Івасюка, як нема нових Миколайчуків і Брондукових, чи Степанкових...

А скільки знали й співали колядок! Заспівувачем був Іван Миколайчук, потім вступав Кость Петрович Степанков, і затягували всі разом. Як шкода, що не було зафільмовано такі незабутні вечірки... А як вони любили й пишалися один одним. Господь Небесний і доля звели нас усіх докупи. Миколайчук любив повторювати: «Талант в аптеці не купиш».

«ЗГОРІЛА ДУША»

Остаточне «відлучення» великого буковинця від екрану відбулося 1973 року. Причиною став конфлікт Миколайчука з одним високопосадовцем від культури, якому Іван зробив зауваження щодо манери поведінки. Відтоді ім’я Івана Миколайчука викреслювалося зі списків усіх знімальних груп, хіба що час від часу траплялися епізодичні ролі. «Лише 1979 року вдалося вибити дозвіл на зйомки «Вавилона ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Фільму, що став режисерським дебютом і, поряд з «Тінями...», — другою вершиною творчості Миколайчука, — зазначає Іван Гаврилюк. —  Фільму, який повертав до мистецтва засади поетичного кіна, повертав душу й був чимось набагато глибшим, ніж просто філософською притчею про життя і смерть.

Сценарій до нього Іван написав за три дні й три ночі! Кілька разів знімалися й перезнімалися сцени із фільму «Така пізня, така тепла осінь» — раз по раз там знаходили якусь крамолу. Чимало пропозицій він відхиляє сам — його талант був набагато більшим за куці рамки ідеологічних одноденок. «Згоріла душа», — зізнавався він мені незадовго до смерті.

В Івана не було виходу емоцій. А тому серце певної миті не витримало... Миколайчук помер 3 серпня 1987 року....