Він так вірив, що буде жити!

Недуга до нього підкралася несподівано, як грім серед ясного дня! Вирок лікарів був убивчим: рак.... Хвороба прогресувала і нагадувала про себе щосекунди. Болі були такими, що витримати було нестерпно важко, інколи здавалося, що завиєш по-вовчому. Але Іван тримався мужньо до останку, від послуг традиційної медицини відмовився категорично. Тож спочатку поїхав у Черкаси, де місцева цілителька вселила зерно віри і надії. Проте в її дивовижний дар не повірив і згодом, змарнілий і знесилений, подався у Маріуполь. Ось там і знайшов того, кому вірив, як Богові, – чоловік настільки переконав Івана у позитивному кінцевому результаті свого методу, що навіть у найкритичніші часи (а їх ставало дедалі більше) співак вірив, що буде жити. Бодай миті сумніву в іншому й бути не могло. Іван відганяв від себе злі думки: лише позитивне мислення. Багато читав, розмислював, в останні місяці життя став ще й філософом. Відійшов у вічність як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла машина «швидкої допомоги», він не прийняв жодного антибіотика... Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.

СКРИПКА, ДРОГОБИЧ, «ВЕРХОВИНА»

Народився майбутній співак 21 вересня 1954 року в селі Батятичі, що у Кам’янко-Бузькому районі на Львівщині. Був наймолодшим сином у співочій селянській сім’ї Мацялків. Коли народився, то найстаршому Василеві виповнилося 12, а середульшому Михайлові — 8 років. Мама Ганна Михайлівна мала чудовий слух, її голос виділявся тембром і красою у сільському хорі. А батько Олексій Іванович у вільний від роботи час був «лабухом», грав на кларнеті на весіллях. Чи не вся рідня Мацялків через свої патріотичні настрої була виселена і відбувала покарання у таборах Сибіру. Тож хлопчина виховувався як свідомий і патріотично спрямований українець.

Найстаршого з братів Мацялків на все життя звабила техніка, працював у Львові інженером-механіком машино-лічильної станції. А молодші обрали музику. Михайло ще дев'ятилітнім ходив із татом грати на весілля. Саме він і став Іванкові янголом-охоронцем, малюк зростав на його руках. Вже з роками Івана знатимуть як співака, а ще він був прекрасним скрипалем, адже навчався гри на своєму улюбленому інструменті в районній музичній школі. І свого життя без музики не уявляв.

Потім була армія: „учебка” в Чернівцях і служба сержанта-артилериста Івана Мацялка у військовій дивізії у Дрогобичі, який став для нього рідним. Не відразу пощастило вступити до вузу, рік провчився в Івано-Франківському педінституті на підготовчому відділенні, а потім мрія здійснилася — став студентом музично-педагогічного факультету Дрогобицького педінституту. Доля склалася так, що навчався разом із Марією Шалайкевич, яка мала величезні вокальні здібності. Саме Іван запропонував Михайлові придивитися до неї, щоб узяти її солісткою відомого в той час трускавецького вар’єте при Львівському ОМА — об’єднанні музичних ансамблів, яким керував брат. Так Михайло, Марія та Іван уперше зібралися разом в одному колективі.

Проте Іванові хотілося вчитися й далі. Він займався у Миколи Копніна – колишнього соліста Маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. Від 1983 року Іван успішно співав у професійному прикарпатському ансамблі пісні і танцю України „Верховина”, який пропагував українське мистецтво, зокрема фольклор Прикарпаття. Колектив заснували при Дрогобицькій філармонії весною 1946 року на базі Бойківської чоловічої капели. Гастрольні стежини соліста „Верховини” Івана Мацялка пролягли багатьма містами колишньої країни, виступав на найбільших гастрольних майданчиках. І неодмінно — з рідною піснею. Варто сказати, що свою творчу діяльність у „Верховині” починали такі відомі митці, як соліст Віденської опери Андрій Шкурган, соліст Львівської опери Ігор Кушплер, поет-пісняр Мирослав Воньо, композитор Олексій Сердюк (два останні — автори українських шлягерів „Чарівна бойківчанка” і „Вінок з барвінку”).

«СОКОЛИ»

Ідея створення „Соколів” визрівала давно, але поштовхом до народження гурту на хвилі українського національного відродження були слова Матусі братів Мацялків, які вона перед смертю нашептала Михайлові: „Настала твоя пора”. І вона настала у січні 1990 року, коли Іван, разом із Михайлом, Марією Шалайкевич та Ярославом Дубом, став одним із співзасновників музичного гурту.

Разом із гуртом „Соколи” Іван Мацялко першим у державі реанімував пісні Січових стрільців і воїнів УПА, надав їм державної ваги.

„Соколи” підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим, — твердить славнозвісний Валерій Маренич. — Кому, як не їм, свідомим українцям, які народилися в серці патріотичного краю з незабутніми піснями Українського січового стрілецтва та Української повстанської армії, було нести у світи їхню духовну красу! Тембр голосу Івана, його впізнаваність стали візитівкою гурту.

ТЕРНОПІЛЬ

Після п’ятирічної роботи у „Соколах” співак від 1995 року вважав себе тернополянином. „Життя так склалося, що мені довелося залишити Дрогобич і шукати своєї долі, — оповідав про переміни Іван. — Артист їде туди, де його люблять. Тернопіль мені завжди подобався – як місто, так і його люди”. Мешкав у готелі „Текстерно”. Тодішній директор бавовняно-прядильного комбінату Степан Денисюк (на жаль, нині покійний) безкоштовно надав усі умови для репетицій у тодішньому палаці культури „Текстильник”, де Іван мріяв створити культурно-мистецький центр „Дві зорі”, який би займався з обдарованими дітьми, талановитою молоддю, проведенням фестивалів і організацією концертів.

Артист часто обпікався у стосунках з людьми. Але проходив якийсь час — і знову починав вірити. Друзів не зраджував ніколи. Таким залишався завжди: простим, комунікабельним, швидко йшов на контакт. У Тернополі з’явилося багато вірних друзів, які разом з Іваном виступали однією командою. Та й сам у ті часи зізнавався, що „грає за команду Тернополя”.

Навіть у часи, коли більшість концертів в Україні проходили під сумнозвісні фонограми, Іван примудрявся мати власний супровід, свій колектив — ансамбль „Світозари”. Мріяв про власний оркестр, балет... Але все впиралося в кошти, та й вартість квитка ставала б недосяжною для його глядача. Перед кожним концертом (а йому вдалося гастролювати в усіх кутках і закутках Тернопілля) артист відчував постійне хвилювання, перед виходом обов’язково мусив перехреститися, щоб створити відповідний захист. Після концерту відчував повне виснаження, проте не було виступу, який би не проаналізував. Та й характерною рисою залишався критичний підхід і постійна невдоволеність своєю роботою й її результатами.

ЗНОВУ ЛЬВІВ. НЕПОПРАВНЕ...

Від 1998 року Іван Мацялко перебирається до Львова, купує квартиру, одружується з акторкою Львівського театру імені Марії Заньковецької Валентиною Бондар (шлюб молодята братимуть у Ватикані, а благословення дасть сам Папа Римський Іван Павло ІІ). 1 лютого 1999 року народиться їхня єдина донечка, яку назвуть на честь Іванової мами — Ганнусею.

Від радості записуються гарні пісні, Іван гастролює і виступає зі своїм ансамблем „Перевесло”, його шанує і поважає львівська мистецька еліта. Усе ніби добре...

Після медичних обстежень у вересні 2006 року співак уперше почув вбивче слово „рак”!..

„Був у Івана момент у житті, коли хотів піти в монастир. Частенько їздив до Почаєва, у Гошів, спілкувався з ченцями. Та й батьки дуже хотіли, щоб Іван став священиком, — каже Михайло Цимбалюк, хресний батько Ганнусі, кум Івана. — Таким щирим і добрим був він на сцені та поза нею. З його уст ніколи ніхто не чув жодної лайки. Якщо Ігор Білозір мав свій перл „куртка на ваті”, то в Івана він звучав просто: „курча!” Не любив він тих, хто в товариствах вживав бруд і засмічував мову. Міг поставити неука та безбожника на місце або встати і піти. Умів прощати. Не тримав зла й образ ні на кого. Завжди критично оцінював результати своєї роботи. А зробив багато! Без віри у Бога, без доброти та милосердя себе не уявляв. Жив, творив, любив, боровся за Україну та українську пісню. І за неї згорів. Так хочеться, щоб його 18-річна улюблениця Ганнуся, як дві краплі води вилита татова донечка, мала на своєму життєвому шляху не тільки світле Батькове прізвище, а світлу та щасливу долю”.

28 липня 2007 року у Львові в своєму помешканні, що на вулиці Сагайдачного, 9, о 2 годині 20 хвилин на 53-му році життя у розквіті життєвих і творчих сил після важкої невиліковної хвороби Івана не стало. „Як я скажу про це Ганнусі?” — перше, що прийшло в мить найбільшого життєвого розпачу дружині Валентині. Аж ввечері сказала доні: „Бозя забирає нашого татка”. „Я приїду – йому стане легше...» — почувся голос дитяти в телефоні...

В останню дорогу прийшли провести найвірніші друзі й ті, хто так любив співака, його незабутній голос, його милі та задушевні пісні. З представників влади не було нікого: ні мера, ні голови облради і адміністрації. І слава Богові, а то б красувалися, як це було не раз. Вони ж, обрані народом, тепер бояться, адже живуть ради себе і будують Україну для себе і для своєї рідні... Але Бог їм суддя.

А Іван любив і жив для України. Здається, що хотів зовсім небагато: щоб звучала українська пісня.