Вірний друг України

Майже чверть століття тому в газеті «Правда Украины» (в номерах від 2 грудня 1982 року й потім від 8 березня 1983 року) були опубліковані дивовижні за жанром і за пристрасністю «Три монологи любові Україні» відомого вже тоді осетинського письменника Нафі Джусойти. Вони були гідно оцінені культурною громадськістю, а мене схвилювали, крім усього, глибоким розумінням образу й творчості Тараса Шевченка. Я саме мав намір писати про Коста Хетагурова, бачачи в ньому дуже близьку Тарасу Шевченку душу, долю та місію, — й тут читаю про нашого поета те, що міг сказати тільки син народу Коста Хетагурова! Звернувшись до самого Нафі Джусойти, я отримав від нього повний, нескорочений текст «Монологів», і їх було опубліковано в українському перекладі в журналі «Вітчизна» (1985, № 12).

Повинен застерегтися, що до того часу ім’я Нафі Джусойти було мені добре відоме — передусім як активного учасника теоретичних та історико-методологічних дискусій на сторінках журналів «Вопросы литературы», «Дружба народов», на сторінках «Литературной газеты». Знав його як висококваліфікованого, оригінального думкою та стилем критика й літературознавця, який поєднує академічну скрупульозність із темпераментом і принциповістю бійця. Менше знав його як поета та прозаїка, хоча був обізнаний із тим, що в Осетії він відомий передусім як поет, автор повістей і романів (при всьому великому значенні його праці як історика осетинської літератури та критика).

У 80-ті роки ми з моїм другом, поетом Володимиром Забаштанським (на жаль, уже покійним — напевно, Нафі буде боляче про це дізнатися: адже вони з Володею товаришували) переконали Нафі надати нам підрядкові переклади його поезій, тексти кількох повістей, і Володя розпочав їхній переклад на українську мову. Так з’явилися дві невеликі книжки Нафі Джусойти українською мовою — поезії («Моя Осетія») та прози («Пісня на два голоси»).

Так я частково увійшов у світ Нафі Джусойти як художника. Звичайно ж, важко скласти цілком адекватне уявлення про нього, не знаючи осетинської мови й користуючись російськими й українськими перекладами та підрядниками (тим більше, що в перекладах його збіднено навіть кількісно), але якесь загальне враження від вчитування в усе перекладене все-таки складається.

І бачиш ліричного героя поезії Нафі Джусойти — цей герой глибоко відчуває свою землю та свій рід у всьому обсязі їхнього історичного буття й разом із тим належить світу, людству з його думами нинішніми та вічними. У поезії Нафі Джусойти — фольклорна мудрість його народу, та особлива «мимовільна» філософічність, що властива народному та поетичному слову кавказьких «верховинців» і в якій відбилися і культура східної словесності з її смаком до метафори, алегорії, афоризму, і нелегкий історичний і трудовий досвід, і сувора велич природи, і вибухова, а разом із тим безмежно витривала натура горянина, що поєднує запальну емоційність із непоступливим роздумом. Але в цій поезії — і неповторна витончено інтелектуальна, громадянськи масштабна особистість автора, нашого сучасника.

Один із наскрізних мотивів лірики Нафі Джусойти — поетична дума про духовну та душевну сутність людини, про її етичну природу. Людину поет бачить у непростому життєвому образі та драматичному поєднанні суперечливих імпульсів, проте міряється вона найвищою міркою — традиційними моральними заповітами народу, предків. Мотив успадкування громадянської й етичної науки предків — найменше декларативний, нехай і пристрасно, — він убирає в себе спектр роздумів про конкретні життєві ситуації. З іншого ж боку, він розростається в мотив історичної пам’яті, в почування багатовікового буття свого народу. І те, що пережили незліченні минулі покоління, стає предметом не лише зусиль уяви, але й якогось інтимного почуттєвого «підключення». Звичайно, не випадковий мотив у поезії Нафі Джусойти, що доволі часто зустрічається, — мотив гірського перевалу. У ньому взаємонакладаються конкретна ситуація особистого досвіду, стійка обставина національного буття та невимушена поетична символіка.

Гідність, великодушність, лицарство, «мужскість» — ось якості, що складають «кристалічну будову» ліричного героя поезії Нафі Джусойти. У його інтимній ліриці — такий же, як у Расула Гамзатова, культ жінки, таке ж чоловіче почуття обов’язку та вічної провини перед нею, перед її готовністю жертовно брати на себе тягар відповідальності за всю містерію любові... (Тут, можливо, відлуння оновленої східної поетичної традиції, збагаченої досвідом світової поезії).

Найбільше в ліриці Нафі Джусойти захоплюють роздуми про місію поета, про його естетичне кредо й етичну істоту, а ще частіше — про своє особисте самопочуття як поета в зв’язку з високим розумінням обов’язку перед рідним народом і, можна сказати, перед духовністю людства. Діапазон цих роздумів широкий, але хотілося б відзначити два полярних моменти в діалектиці творчої самосвідомості. Перший — високий полюс самокритичності й почуття незначущості своїх сил перед величчю мети, перед масштабом творчої міри, яку «призначаєш» поезії. Але є й інший полюс, такий же високий, — полюс відповідальності та покликаності. Поет у ліриці Нафі Джусойти з’являється як прямий спадкоємець слави, гідностей та ідеалів героїчних предків, як втілення кращих рис національного характеру та співучасник народної долі.

У «народовідчутті» Нафі Джусойти є й загальне для всіх громадянськи значущих поетів, є й своє особливе. Це останнє пов’язане, зокрема, з мотивом «малої» нації. Послідовно розвиває він думку про достоїнство й цінність «малого» народу для людства і його історії, культури, полемічно протистоячи політичному та культурному егоцентризму, капітулянтським уявленням про сліпе всесилля Історії-нівелятора.

Якщо в поезії Нафі Джусойти проблематика долі народу відбивається крізь призму суб’єктивного світу ліричного героя, то в прозі — більшою мірою через об’єктивні картини життя. Як правило, в його повістях змодельовані ситуації, що концентрують у собі рух народної історії в послідовності поколінь, зміни в світовідчутті, моралі, звичаях, побуті, в усьому житті. Характерно, що проблема спадкоємності поколінь з’являється в Нафі Джусойти не стільки в площині: батьки- діти, скільки в площині: діди-внуки. Напевно, в «середньому» поколінні він не знаходив конструктивної опори для своїх моральних концепцій. Напевно, середнє, діяльне покоління не таке «безкорисливе» в етичному самовизначенні, як ті, хто вже закінчує життєвий шлях, і ті, хто його тільки розпочинає. Чи відгукнувся властивий взагалі літературі, багатьом письменникам у всі часи особливий інтерес до зіставлення старості та дитинства як двох таємних полюсів життя?

Але є в Нафі Джусойти й інше осмислення життя стосовно душевного стану людини та духу народного. Зазвичай ми уявляємо, що «старість» передає свою спадщину «молодості» — таким мислиться взаємодія поколінь. Але, з іншого боку, минуле — це молодший вік людства, й успадкування поколінь є процес історичного дорослішання людства. Як і кожній людині, так і людству загалом дуже важливо не розгубити дорогоцінної спадщини свого дитинства, своєї молодості. Чи не тому Нафі Джусойти один із кращих своїх прозових творів — свої лірико-філософські роздуми про рідну землю та рідний народ — назвав: «Пісня на два голоси»? У дорослій особистості завжди живе ще «хтось» інший — дитя, жива поетична пам’ять про дитинство. Тільки ці двоє разом, то сперечаючись поміж собою, то одне одного доповнюючи, і створюють повноцінну особистість, що поєднує у своїй самосвідомості своє минуле, теперішнє та майбутнє. Можна сказати, що так і кожний народ досягає повноти свого духовного образу, духовного буття в діалозі трьох іпостасей — минулого, теперішнього та майбутнього часу.

Характером прямого пристрасного викладу авторських думок і мірою їхньої узагальненості «Пісня на два голоси» Нафі Джусойти нагадує морально-філософське есе, а внутрішнім пафосом, концентрацією патріотичної й інтернаціоналістської духовної енергії близька таким чудовим книжкам, як «Мій Дагестан» Расула Гамзатова й «Сім пісень про Вірменію» Геворга Еміна. Такі книжки, що дають узагальнений «портрет» свого народу, картину його досягнень у матеріальній і культурній сферах, внеску в історію людства, не випадково почали з’являтися в 70—80-ті роки в літературах народів тогочасного СРСР: це була відповідь національних літератур на загострення суперечності між зростанням національної самосвідомості народів і проблематичністю їхнього подальшого історичного розвитку в умовах русифікації, що наростала; вихід бачився в утвердженні неперекрученого інтернаціоналістського світовідчуття та світоглядів, в істинній, а не декларативній і фальшивій дружбі народів, у підвищенні культури міжнаціональних відносин як альтернативі гегемонізму та нівеляторству, що наступали під маскою створення «нової історичної спільності — єдиного радянського народу». Пройшли десятиріччя, змінилися політичні й історичні обставини, які спричинили цей сплеск поглибленого «самоаналізу» в літературах «підрадянських народів», але не застаріло його благородне гуманістичне значення, і культурно-творчий потенціал відповідних творів не вичерпаний...

Багато років напруженої праці віддав Нафі Джусойти написанню циклу історичних романів і повістей, які повинні були охоплювати час від скіфської епохи до XIX століття: від епосу періоду військової демократії до перших осетинських просвітників кінця XVIII і початку XIX ст.; інший цикл — твори, навіяні роздумами про те, що сталося з осетинами в XX столітті. Не знаю, чи все задумане вдалося здійснити, але список уже виданих його романів і повістей значний.

В цей самий час Нафі Джусойти напружено працював і як літературознавець, інтерпретатор осетинської літератури, літературний критик із широким діапазоном зацікавлень. Півстоліття тому вийшла його перша наукова праця — книжка «Тема Кавказа в русской литературе и в творчестве Коста Хетагурова» (Сталінірі, 1955). Залучаючи до аналізу великий матеріал із художньої літератури та публіцистики XIX ст., дослідник чи не з найбільшою до того часу повнотою та масштабністю показав боротьбу різних політичних позицій навколо теми Кавказу в російській суспільній думці, еволюцію поглядів передових людей — від співчуття волелюбним горцям до активного викриття колоніальної політики царизму. У цьому контексті боротьба Коста Хетагурова за соціальне та національне визволення свого народу стала важливим своєрідним внеском в ідеологію революційної демократії, яка створювалася зусиллями передових людей багатьох народів царської Росії.

Потім одна за одною виходять книжки: про Ссека Гадієва (1958), Коста Хетагурова (1959), Арсена Коцоєва (1964), Цомака Гадієва (1965), Елбаздуко Бритаєва (1969), Нігере (1990) й інші. І як узагальнення багаторічної дослідницької роботи — капітальна «История осетинской литературы» в двох томах (1980; 1985). Два наступні томи, присвячені осетинській літературі радянського періоду, здається, так і не вийшли.

За всієї цієї зануреності в матеріал історії літератури, Нафі Джусойти активно виступав як критик, в полі зору якого була широка картина літератур народів СРСР; його критичні виступи відрізнялися методологічною виваженістю, культурою аналізу, оригінальністю думки та вагомістю узагальнень, стилістичним блиском викладу. А ще — висотою роздумів про місію літератури, а звідси — й суворою вимогливістю до себе та колег. Напевно, це останнє не робило легшим його життя літератора...

Воістину величезний діапазон блискучої перекладацької творчості Нафі Джусойти. Завдяки йому осетини можуть читати рідною мовою десятки видатних творів світової літератури. Ми, в Україні, вдячні йому за те, що в цьому широкому списку — імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка. Українську літературу Нафі Джусойти знає досконало, читає її в оригіналі — добре володіє українською мовою. Про глибокий інтерес його до нашої літератури я можу судити й із листування з ним, яке ми інтенсивно вели в 80-ті роки. Його листи такі змістовні, цікаві й інтерпретують такі важливі на сьогодні теми, що я проситиму Нафі Григоровича дозволу опублікувати їх у своїх мемуарах, над якими тепер працюю. На жаль, у 90-ті роки наше листування обірвалося, листи не доходили, й лише нещодавно ми «розшукали» один одного. Шкода, півтора десятиріччя випали не тільки з особистих зв’язків, але — що ще гірше — із зв’язків літератур. Повний колапс.

Нещодавно я писав статтю про башкирську літературу для «Енциклопедії сучасної Україні». Дійшов до 90-х років XX століття — і зупинився. Жодного надходження книжок, журналів, газет — навіть у наукові бібліотеки. Добре, що трішки допомогло башкирське земляцтво в Києві. І цей провал у півтора десятиріччя (поки що в півтора) стосується всіх літератур народів, що входили до складу СРСР. Навіть такої близької та спорідненої нам білоруської! Тільки російська представлена достатньо, але й тут комерційні канали здійснюють свою специфічну вибірковість, яку не хочеться коментувати. По-моєму, це трагедія. І тим гнітючіша, що її мало хто усвідомлює. В Україні, як і в Росії, Литві, Латвії, Естонії інтелігенція спрямувала свої погляди на Захід, забувши про те, що існують іще три сторони світу, інакше він був би сплющеним. Спроби нагадати про великі духовні багатства великих і малих народів Кавказу, Середньої Азії, Сибіру; про те, як ми допомагали один одному вистояти, захистити свої культури та мови, об’єднуючись проти нігілізму та великодержавності, — на жаль, поки що мало кого обходять. Невдячність... Залишається сподіватися, що прагнення до культурної повноцінності, універсальності виявиться, зрештою, сильнішим за стереотипи й упередження, підтримає потребу знання, взаємопізнання. Адже, напевно, всі культури на пострадянському просторі страждають сьогодні від перекриття навіть тих, по правді кажучи, не таких уже й достатніх, каналів взаємообміну, які існували не так давно...

Тим часом читаю нову книжку Нафі Джусойти — «Уроки Васо Абаева» (присвячену видатному вченому, старшому другові) — і бачу, що він, як і раніше, свято оберігає «смак правди» від несмаку: це сказала про нього інша світла людина, Імант Зієдоніс, два десятиліття тому («Литературная газета», 27 квітня, 1983 року); що він, як і раніше, вірний своєму девізу: «Жити без гір, без ідеалів, без неба, без високих цілей — означає животіти... Жити так можна, але не треба. Протипоказано Людині» (Нафі Джусойти. Чем люди живы? — «Литературная газета», 16 листопада 1983 року). У житті Нафі Григоровича Джусойти є гори, які тягнуться до неба. І хай не скінчиться його шлях!