«Вірші з війни»

Про письменника, заступника командира добровольчого батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка кажуть, що він «переїхав танком усю українську літературу». Його «Вірші з війни» — це  квінтесенція думок, почуттів і емоцій щодо війни на сході і є першою літературною спробою осягнути цю нашу  нову дійсність.

Його поезія страшна і сильна, правдива і часом безжальна, без брехливих метафор та фальшивого пафосу. Ці вірші справжні, як і сам автор — воїн і поет: «Поступово мій білий вірш міняється на лиці Рядки беруться чорним від люті Від образи наливаються кров’ю Вірш стає мокрим і солоним Як кінці хустки згорьованої матері».

Борис Гуменюк народився 1965 р. на Тернопільщині. Поет, письменник, журналіст. Він був активним учасником Революції Гідності, а з червня 2014 р. воює на сході України. Наприкінці липня він був обраний заступником командира батальйону ОУН.

На представленні своєї книжки «Вірші з війни», яка побачила світ у київському видавництві «Ярославів Вал», Б. Гуменюк приїхав з передової, щоб за кілька днів знов повернутися до своїх побратимів, які тримають оборону в Пісках на Донеччині.

«НЕНАВИСТЬ НЕ НАРОДЖУЄ ВІРШІВ...»

— Пане Борисе, відправляючись добровольцем у зону АТО, ви пообіцяли друзям-журналістам писати по два репортажі в день — уранці і ввечері. А замість репортажів вийшла книжка «Вірші з війни». Як вона народилася? Із чого «ростуть» на війні вірші?

— Я думав, що вже ніколи не повернусь до поезії. 1993 року вийшла друком моя перша і, як я донедавна думав, остання збірка «Спосіб захисту». Потім були романи — «Лук’янівка» і «Острів»...  Майдан, окупація Криму, події на Донбасі -все змінили...

22 червня ми приїхали в Бердянськ, і звідти почалася моя війна. Перша зустріч на перехрестях війни, яка вразила і чимось розчулила — із зовсім юним земляком-добровольцем. В одній руці він тримав автомат, а в іншій — телефон. Він намагався написати SMS, йому заважав автомат, якого він не мав права випустити з рук. Солдат кумедно затискав автомат під пахвою. Ось про цього юнака з містечка Чортків, що на Тернопільщині, який «не дбає про рими, коли пише — SMS-повідомлення своїй дівчині», і був мій перший вірш. Я виклав його у «Фейсбуці».

Мій друг Іван Андрусяк написав коментар до нього: «Бомба»! Отаким був початок цієї збірки. Я свідок, і пишу про те, що бачу. На війні немає ніяких чернеток, рукописів. Я пишу на планшеті і, коли є можливість, перекидаю в Інтернет написане.

Для мене вірші стали своєрідною терапією. Іноді, щоб не закричати, не заплакати, хочеться просто розстріляти небо! Дехто так і робить — лупить угору автоматну чергу, а я пишу вірші.

Із чого ростуть вірші? Із болю і суму  за загиблими. А ще вірші ростуть з любові до своїх близьких, до побратимів, до України. Ненависть не народжує віршів...

— Книжка «Вірші з війни» вже витримала друге видання. Які ваші плани на майбутнє?

 — Театр «Дзеркало» хоче поставити виставу за «Віршами з війни». Вже є назва — «Блокпост Україна». Вона символічна бо це останній перед Європою блокпост, який москалям не перейти!  Але зараз — не до мистецьких планів. Я відкладаю їх до мирного часу. Сьогодні я боєць. Я живу від бою до бою. Моє завдання — битися і перемагати!

«ОЗНАКОЮ ПАТРІОТА Є ПРАГНЕННЯ ЗАХИСТИТИ УКРАЇНУ І СВІТ ВІД ЗЛА, ЯКИЙ ЗАРАЗ УОСОБЛЮЄ В СОБІ РЕЖИМ ПУТІНА»

— Як ви опинилися в добровольчому батальйоні, і чому саме в батальйоні «ОУН», а не якомусь іншому?

— Тому що мені поталанило народитись українцем. А ми, галичани, до того ж народжуємось ОУНівцями. Ми стовідсоткові націоналісти! Із Майдану я пішов у батальйон «Азов». Бажаючих приєднатися до нього було дуже багато, тому за згодою комбату «Азова» Білецького було створено окремий батальйон «Азов-2», або «Азов-Січ», з якого власне і виріс нинішній батальйон «ОУН». У його складі — хлопці із Першої Київської сотні ОУН імені Коновальця. Зараз батальйоном керує наш майданівський сотник Микола Коханівський.

У батальйоні «ОУН» воюють люди різних національностей, різного віросповідання, різні за віком і за фахом. Узагалі в силах АТО, крім християн усіх конфесій, є мусульмани, іудеї, представники РУН-віри і навіть буддисти. Сьогодні ознакою українського націоналіста є не релігія чи мова. Ознакою патріота є прагнення захистити Україну і світ від зла, який зараз уособлює в собі режим Путіна.

— В зоні АТО читають вірші, приміром, Шевченка?

— Шевченка читають завжди. Кобзар — це наше українське Євангеліє! Він у будь-який час актуальний. Можливо, десь на блокпости приїздять поети, читають вірші, але наш батальйон міститься у Пісках. Зараз уже немає українських «кіборгів» в аеропорту ім. Прокоф’єва. Кадировські найманці з батальйону «Восток» розташувалися у 100 метрах від наших позицій. Ми чуємо їхні голоси, їхні молитви, навіть відчуваємо їхні запахи. Ми так близько від ворога, що коли він піде у наступ, то це буде рукопашний бій, і не можна буде застосувати артилерію, бо вона ударить по своїх. Ми не дозволяємо їхати до нас журналістам, тим паче, поетам, бо це вкрай небезпечно.

— Ваші побратими знали, що поруч з ними воює поет? Чи читали ви їм свої вірші?

— Немає значення, ким ти був до війни. Сьогодні ти боєць, доброволець, і цим усе сказано. У нашому батальйоні є люди і з трьома вищими освітами, і з трьома судимостями. Є люди, які вільно читають Ніцше, і ті, чий освітній рівень закінчився на Івасику-Телесику. Хтось залишив удома успішний бізнес, хтось — хату в селі. Зараз ми всі рівні, ми воїни. І цим все сказано.

Про те, що я літератор, дехто дізнався тільки зараз. Я не читав побратимам своїх віршів. Узагалі, як це ви собі уявляєте? Стати мені на табуретку і читати? А якщо серйозно, то дещо із написаного я не можу і зараз читати вголос — у мене перехоплює дихання. Не тому, що це щось геніальне, а тому, що все написане — правда, це реальні історії, реальні картинки з воєнного життя.

— У пресі багато писалося про те, що слід визнати членів добровольчих батальйонів учасниками АТО. Чи є у вас уже такий статус?

— Нам, добровольцям, байдужі статуси. Ми воюємо не заради комунальних пільг і добавок до пенсії. Ми повинні боронити свою країну, ми маємо виконувати свою чоловічу роботу. А бігати за регаліями нам, як кажуть мої побратими, западло...

Ми одягаємо те, що нам привозить український народ, ми їмо те, що дає український народ. Ми повністю існуємо за рахунок народу. І в той же час добровольчі батальйони — це дуже добре підготовлені військові підрозділи. Мені здається, що доброволець стовідсотково створений з любові. Тому що тільки любов спонукає його залишити свої справи, свою сім’ю, сісти в свою автівку, заправити її на свої гроші пальним, взяти із собою ще таких же трьох друзів — і поїхати на війну. Я не бачу іншої мотивації, крім любові, щоб це зробити.

Мобілізований намагається вижити і повернутися додому. Доброволець дає собі шанс — 50 на 50. Ми знаємо, що перед нами сильний ворог — добре підготовлені російські військові, а ніякі там не сепаратисти. Щоб покласти 10 тисяч їхніх військових, ми повинні покласти своїх 10 тисяч.

Коли почалася війна, я раптом зрозумів, що підсвідомо готувався до неї. Мабуть, українці десь на генетичному рівні, знали, що рано чи пізно цей звір на нас нападе. Якщо ми не здолаємо його зараз, дозволимо захопити наші території, то за десять років воювати будуть наші діти, а ще за 30 років — наші онуки. Ми хочемо раз і назавжди вирішити цю проблему.

Добровольці ніколи не погодяться з тим, щоб віддати частину України Росії. Крим, Донецька і Луганська області — це українська земля. І завжди будуть українськими! За свою землю ми будемо битися до кінця, навіть якщо буде наказ залишити її.

Ми вийшли зі своїх темниць

Ми хочемо сонця і волі

Ми кажемо вам усім:

Доволі доволі доволі!