Віртуальна скарбниця Одещини

Ця унікальна колекція ґрунтується на одеських матеріалах (переважно ХІХ — першої половини ХХ століть), і нею колекціонер спростує міф про «неукраїнськість» Південної Пальміри. Тарас Іванович — відомий колекціонер і краєзнавець, перший заступник голови Одеського відділення Українського фонду культури, почесний член Національної спілки краєзнавців України та Одеського товариства колекціонерів. Багатоманітність і різноплановість колекції Максимюка дозволила об’єднати її в український культурологічний музейно-виставковий центр «Тарасів дім». Він включає такі тематичні блоки, як «Кобзарева Одеса», «Історія українського книговидання в Одесі», «Історія українського словника ХІХ—ХХ ст.», «Сто років української листівки», «Чарівний світ української писанки». Це й цілісні зібрання, як «Музей Амвросія Ждахи», «Музей Михайла Жука», архівні матеріали — «Братерство тарасівців» (перша українська державницька організація) на основі особистого архіву В. Боровика. Серед рідкісних документів — матеріали, що розкривають діяльність одеської «Старої громади» і «Просвіти», «Українського клубу» і «Української хати».

— Цього року минає п’ятдесят років з того дня, як ви пов’язали своє життя з Одесою. «Одеситами не народжуються — ними стають», — цей вираз цілком слушний у нашому випадку. Коли ви, інженер морфлоту, відчули потяг до колекціонування?

— 1960 р. я був зарахований до Одеського будівельного інституту. Справжнє захоплення колекціонуванням оволоділо мною ще 1956-го, коли я у складі миколаївської археологічної групи побував на розкопках під Веселіновим, а потім ще і в Ольвії. Тоді ж у Миколаєві я зробив своє перше бібліографічне придбання — «Материалы по археологии северного Причерноморья», московське видання.

В Одесі зацікавився творчістю мариніста Руфіна Судковського. Зазначу, що в інституті викладали рисунок, а завкафедрою був відомий графік (учень В. Заузе і Т. Фраєрмана. — В.К.) Олександр Постель. Я відвідував музеї, особливо художній та археологічний, оперу і опинився в середовищі одеських істориків і археологів. Незабаром став членом Одеського археологічного товариства. До речі, крім одеситів, членами цього об’єднання були директор Ермітажу Михайло Артамонов, знавець скіфського мистецтва, відомий скульптор-палеонтолог Михайло Герасимов. 1961 року відбувся другий з’їзд цього товариства. Тоді з’їхався весь цвіт тогочасної радянської археологічної науки. Було випущено том матеріалів з’їзду, у яких одеські археологи позиціонували себе як продовжувачі справи Одеського товариства історії і старожитностей. Саме в Археологічному музеї я познайомився зі своєю майбутньою дружиною — археологом Еммою Августівною Гансовою, якій зобов’язаний не лише в особистому житті, але й у професійному. 1963 року вона знайомить мене з подружжям Морозів. Саме поету Валентину Морозу я завдячую переорієнтації з античності на україніку, у тому числі на збирання писанок, зразків народного мистецтва. Тоді я став міняти книги з античності на українські видання.

— Кажуть у Миколаєві у вас був свій вчитель, який зіграв вирішальну роль у захопленні археологією та історією і, зрештою, колекціонуванням...

— Феодосій Тимофійович Камінський очолив створений за власної ініціативи Миколаївський історико-археологічний музей (за що згодом поплатився двадцятичотирирічним засланням). Він не був моїм шкільним вчителем, але саме Феодосій Тимофійович виділив мене з поміж кількох підлітків і розпочав з нами листування. Зазначу, звертався завжди на «ви». Це була яскрава фігура, один з членів миколаївської «Просвіти», що діяла ще за Миколи Аркаса. Він також особисто був знайомий з Михайлом Грушевським, Дмитром Яворницьким, Лесею Українкою (яка й на Півдні збирала український фольклор). Письменниця, до речі, подарувала Камінському бандуру. Під час Першої світової війні 1915 року в Галичині як офіцер Брусиловської армії він відвідав тяжко хворого Івана Франка. Заарештували Феодосія Камінського в так званій справі СВУ. Мушу сказати, що зі мною, попри своє українофільство, він ніколи не розмовляв українською мовою. Сумно усвідомлювати, але, пройшовши війни й табори, Камінський загинув у власній квартирі в дев’яносторічному віці від рук грабіжників.

— Відомо, що ви не тільки колекціонер, але й дослідник і активний популяризатор власного зібрання. Коли відбувся ваш «вихід у світ»?

— Це сталося, коли я працював в Іллічівському морському торговельному порту. Наприкінці 1968 року завдяки ініціативі Августи Марковни Тарадаш в Одеському археологічному музеї вперше в Україні (з 1930 р.) було організовано виставку української писанки. У мене тоді було близько 500 екземплярів, щонайменше 700 — у філолога Петра Маркушевського, і у Валентина Мороза кілька сотень. Тоді ж на запрошення відомої журналістки Неллі Харченко (мешкає в Німеччині) я взяв участь у програмі, присвяченій цій події, де виступив українською мовою.

— Одеса славна своїми колекціонерами. Це й Олександр Блещунов, який створив власний муніципальний музей, і Анатолій Дроздовський, і Сергій Лущик, не кажу вже про тих, хто має вузько направлені зібрання...

— До, речі, Сергій Лущик — це ще одна непересічна особистість і мій третій вчитель. Існує вираз: «Історія, на відміну від математики, точна наука». Сергій Зенонович навчив мене ставитися до історії як до технічної дисципліни: дотримуватися чіткості в датуваннях, посиланнях і т.ін. За радянських часів мене дратували українські історичні видання, бо в них, на відміну від московських, були відсутні іменні покажчики. Нашим вченим не дозволяли цього робити.

Завдяки Лущику я остаточно осів в Одесі і почав відвідувати Будинок вчених, де діяли секції «Одесика» та книголюбів. Те, що у мене є з картин і речей Михайла Жука, — саме через Сергія Лущика. Свого часу я спілкувався з двома синами митця. У одного з них придбав панно «Чорне і біле». З Сергієм Зеноновичем ми виступили як співавтори рецензії на перший альбом, присвячений видатному українському графіку (у якому було багато помилок). Це десь 1987—1988 роки.

— Одесити пам’ятають організовану вами у 1987 році виставку згаданої картини Михайла Жука в Одеському художньому музеї. Відомий факт: на ній зображений молодий семінарист і майбутній поет Павло Тичина. Де зараз ця річ?

— Твір «Чорне і біле» написаний Жуком у Чернігові в 1912—1914 роках, коли після закінчення Краківської академії мистецтв він став викладати в місцевій духовній семінарії. Після того, як картину експонували в США, вона потрапила на тимчасове зберігання до Національного художнього музею в Києві.

— Колекціонер за своєю природою людина до певної міри азартна, у ній водночас поєднуються практицизм і просвітництво, служіння високій ідеї. Де ви відшукували рідкісні речі своєї колекції?

— Одеса є унікальним містом у багатьох відношеннях, в першу чергу це потужний інтелектуальний центр. Парадоксальна річ, але мушу з усією відвертістю сказати, що раніше в Одесі не було такого неприхильного ставлення до українства, яке ми спостерігаємо нині. Раніше одеситам був більшою мірою притаманний високий загальний рівень інтелігентності, на загал вони не сприймали тиску, тому прихильно ставилися до гнаної української культури наперекір офіціозу.

Початок активного колекціонування припадає саме на мій «іллічівський період». На це, фактично, йшли усі мої премії і тринадцята зарплата. Так, писанки, звісно, купував десь у Карпатах чи на Прикарпатті. Їздили на Великдень із друзями у ті краї. Багато що можна було придбати в Одесі на Старокінному ринку, приміром, з боністики (як-от гроші УНР чи окупаційні німецькі), а в «букінах» — літературу з україніки. Причому мені допомагали росіяни, євреї, поляки, українці, ніхто мене не закладав. Моїми постачальниками були й відомі науковці: одні продавали, інші дарували, треті — обмінювали. Серед них варто згадати мовознавця Артема Москаленка, відомого історика Самсона Ковбасюка, учня професора Михайла Слабченка (який у свою чергу навчався в Івана Лінниченка, вихованця Володимира Антоновича). Він дивом залишився живим під час репресій. Таким чином ланцюг київської історичної школи не було перервано. Серед дарувальників і колишній співробітник «Степової України» Мойсей Сініцин, бібліограф ОНУ ім. І.І. Мечникова Віктор Фельдман, а ще Анатолій Бачинський, Андрій Незвідський і багато інших авторитетних у своїй області науковців. У професора Ковбасюка я купив майже усі праці Михайла Грушевського, а від Артема Москаленка у мене останнє тритомне видання «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» Аполлона Скальковського. Також маю в колекції рідкісне львівське видання Четвероєвангелія 1636 року — перше ілюстроване видання в Україні.

— Нещодавно в Арт-центрі (на основі вашої колекції) було організовано виставку до 100-річчя «Українського клубу», який виник після закриття одеської «Просвіти». Може, пора знайти пристосоване приміщення у місті для вашої колекції і створити на її основі Український культурний центр? Адже був у 1920-ті роки в Одесі по вул. Гоголя, 15 музей «Степова Україна»...

— «Степова Україна» — то окрема тема. На 1931 рік музей нараховував 1903 експонати. Для порівняння — одеський музей єврейської культури мав понад 18 тис. експонатів. Після сумнозвісної «справи СВУ» музей «Степова Україна» було реорганізовано. Сьогодні те, що збереглося, складає основу однойменного відділу в Одеському краєзнавчому музеї. Питання про виділення приміщення під мою колекцію для майбутнього музейного комплексу я вперше порушив на початку 1990-х років, звернувшись до мера Одеси Леоніда Чернеги. Мені запропонували самому відшукати в місті придатний будинок. Потрібна площа 200—300 кв. м. Я знайшов приміщення, яке, однак, потребувало ремонту, відшукав його плани — не вийшло. 1997 року під час першої каденції перебування Едуарда Гурвіца на посту мера я знову звернувся з відповідним клопотанням — і з тим же результатом. Не вдаючись у деталі, скажу, що сьогодні разом з громадськими організаціями я працюю у цьому напрямку і підготував вже третє звернення. Усе, так би мовити, «повертається на круги своя»...

На даний час в поле мого зору потрапляють сучасні документи і твори мистецтва, зокрема, рекламна продукція різних політичних партій, видана в Одесі — чим, на жаль, не займається наш Історико-краєзнавчий музей. До мене потрапила невелика колекція творів скульптора Миколи Степанова з колишньої приватної колекції Івана Федоркова. Зібрав усі номери (крім першого) газети «Українське слово», маю цілісну збірку «Вестника одесского фотографического общества» (1912—1916 рр.) та ін. Розділ «Україніка Одеси» поповнився рідкісним виданням збірки віршів Миколи Каїра (1943), виданої під час румунської окупації. Її немає навіть у Одеській національній бібліотеці. Історія Одеси й Одещини на цьому не закінчується, вона твориться щоденно. Одне з останніх придбань — колекція рушників, сорочок і кераміки з Кодимщини.