Віталій Лінецький – пам’ятаємо...

Віталій Борисович Лінецький народився в Івано-Франківську. Закінчив Київський університет кіно, театру і телебачення ім. Карпенка-Карого. У кіно дебютував 1992 року. Після ролі програміста Пожарського в першому українському серіалі «День народження Буржуя» його почали впізнавати на вулицях. Після кожної нової вистави чи фільму армія шанувальників творчості Віталія Борисовича швидко зростала. Загалом Лінецький виконав більше 65 ролей у фільмах та серіалах. Останні 20 років він був провідним актором Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Двічі ставав лауреатом премії «Київська пектораль»: у номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі» за роль у виставі «Трохи вина…або 70 обертів» й у тій же номінації за роль Єгора Петровича Войницького у виставі «26 кімнат».

Актор загинув від нещасного випадку, внаслідок падіння, вдарившись головою… Смерть Віталія Борисовича стала шоком для його колег і тисяч фанів Лінецького. Друзі і колеги Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра на фейсбук-сторінці театру згадують актора.

«ВІН БУВ ДУЖЕ ВІДДАНОЮ ЛЮДИНОЮ»

- Коли людини немає, абсолютно кожен спогад, навіть зовсім незначущий під час його життя, є дорогоцінним, - вважає Олеся ЖУРАКОВСЬКА. - Зазвичай найяскравішим є той спогад, коли ти вперше побачив людину. Я повернулась до Києва після навчання і роботи в Театрі Єрмолової. Коли мені потрібно було визначатися з місцем роботи, я побачила виставу «Кручений біс» за Сологубом - з Віталієм Лінецьким, Світланою Орліченко і Володимиром Горянським на сцені Театру на лівому березі Дніпра. Мене вразило, що Віталій – це була людина з твого життя, твого будинку, начебто ти з ним росла - така впізнаваність, така душевна близькість. І мені дуже-дуже захотілося бути в цьому театрі, бути на сцені поруч із ним. І я була дуже щаслива, коли ми опинилися спочатку в одній виставі Едуарда Марковича Митницького – «Море… Ніч… Свічки…», а потім ще в одній – «26 кімнат», де ми з Віталієм грали стосунки, кохання, і кожного разу це було по-новому, це було дуже живе… І оскільки мені ще пощастило дружити з ним поза сценою, поза театром, спілкуватися зі всією його родиною, знати тата, маму, брата, то наші стосунки на сцені підкріплялися й глибокими людськими стосунками в житті. А він був неймовірним і щирим другом. Він був дуже відданою людиною. Я знала, що 24 години на добу я можу зателефонувати йому з будь-якою проблемою або з бажанням просто поспілкуватися. Він ніколи не відмовить. І це було цінно і важливо.

А ще дорогоцінним є й останнє спілкування, коли я, страшенно втомлена після нічної знімальної зміни, приїхала в театр на репетицію, він стояв біля службового входу, а я щось довго виходила з машини і ледь не плакала від втоми. І раптом почула тихе: «Ну, що, Журочка, втомилася? Іди, я тебе обійму, іди, я тебе пожалію». І я, перш ніж зайти в театр, просто обняла його і поплакала…

Кожного дня згадую, думаю, що ніколи не відпущу його з серця і думок. Буду любити й сумувати.

«ТИ ТІЛЬКИ НЕ ЗЛИСЬ. НЕ ЗЛИСЬ»...

- Запам'ятала свою останню зустріч із Віталіком. Закриття сезону, закінчилася вистава, попереду літо, відпустка. Всі зібралися "на фонтані", спілкувалися-шуткували. Розповідала Віталіку про деякі свої життєві неприємності, - згадує Тетяна КРУЛІКОВСЬКА. -  Він, як завжди, чи то шуткуючи, чи то серйозно щось радив, смішив, пропонував допомогу. А коли вже прощалися, він вже зовсім серйозно сказав: "Ти тільки не злись. Не злись"... Намагаюся цього не робити. Адже Віталік просив...

«ВІТАЛІЙ БУВ ПОТРЯСАЮЧИМ ПАРТНЕРОМ»

- Фільм «Гніздо горлиці»  став  дебютом у повнометражному ігровому кіно режисера Тараса Ткаченка. Ми з Віталієм Лінецьким виконували ролі сімейної пари… Кінокартина розкривала проблему міграції, коли жінки вирушають на заробітки за кордон… Чоловік моєї героїні Дмитро, якого зіграв Віталій Лінецький, на жаль, так і не зміг дограти свою чи не найкращу роль… Раптова смерть актора змусила авторів переписувати сценарій і змінювати фінал цієї історії, - згадує Римма ЗЮБІНА. - Але жодного кадру з Лінецьким із фільму не вирізали!  Хоча його раптова смерть сталася тоді, коли ще тривали зйомки. Ніхто не озвучував актора чужим голосом… Віталій був потрясаючим партнером. Дуже шкода, що так рано пішов у Вічність…

«ВІН БУВ ЛЮДИНОЮ. ДРУГОМ. ГЕНІЄМ. ВЧИТЕЛЕМ»

- Не буду розказувати ніякі наші спільні історії з Віталієм Борисовичем, бо, в силу наших характерів і темпераментів, ці історії не можна розповідати). Не буду говорити про те, яким абсолютно геніальним і самобутнім актором він був. А спробую трохи сказати про те, яке місце він займав у моєму житті, - розповів Віталій САЛІЙ. - Акторське середовище важке тим, що навколо багато умовностей і гри, і часто - нещирості. Це, на жаль, - частина професії. І з часом почуття «справжнього» може притуплятися. Так от геній Лінецького в тому, що і він сам був настільки собою в усіх проявах, що всі і все, що опинялось навколо нього, ставало справжнім, щирим. Він не «вдавав» ні в житті, ні на сцені. І біля нього неможливо було вдавати…

Я паралельно з Лінецьким репетирував у другому складі постановки  «Радість сердешна, або Кепка з карасями». Після загибелі Віталія по-особливому звучали слова героя у фіналі цієї  вистави: «Набридла ця нескінченна низка днів, все чергуються і чергуються – день і ніч, ніч і день»…

Лінецький був «точкою зборки» для багатьох. По ньому можна було «звіряти свій внутрішній годинник людини». Ти ставав собою. Починав розуміти, що ж істинне, а що - балощі і несуттєве. І це ставалося само собою. Просто тому, що він був поруч. Він був Людиною. Другом. Генієм. Вчителем. І мені дуже його не вистачає. Чим далі - тим гостріше.