Влада, зрада, заздрість і кохання

Він — режисер більш як 250 постановок: від невеликих моновистав до масштабних спектаклів, таких, як інавгурація Президента України або гранд-опера славетного італійця.

Важко повірити, що такі, здавалося б, полярні речі, як режисура й постановка класичної опери, можуть сусідствувати у творчості однієї людини. Та ще й у такому стислому часовому просторі. Утім...

Для Василя Вовкуна це виявилося завданням не з легких, але надзвичайно цікавих (хоча й одне, й друге — дебюти). Оцінити перше — могла вся Україна, сидячи біля екранів телевізорів 23 січня. А оперну постановку поки що бачили небагато людей: львівські глядачі, великий творчий десант киян і журналісти майже всіх загальнонаціональних видань і телеканалів. До речі, винятковий випадок у практиці висвітлення оперних прем’єр. По-перше, запрошення на прем’єру колег такого рівня, як директор Національної Опери України Петро Чуприна, народна артистка України, оперна дива Марія Стеф’юк, легендарний Дмитро Гнатюк, ректор Київської консерваторії Володимир Рожок і багато інших. По-друге, такого представницького мас-медійного бомонду, якого Львів не бачив ніколи (окрема подяка національному меценату мистецтв ТМ «Таврія» та компанії «Вавілон»). Дай Боже, щоб це стало звичною практикою. Адже це важливо не лише для творчого колективу, що потребує свіжого, незапорошеного близьким знайомством погляду з боку, а й приїжджим столичним гостям: аби вкотре переконатися, що таланти є скрізь, і особливо в провінції, яка такою стала лише «завдяки» соціальній і економічній нерівності, нав’язаній сильними світу цього. Хоча Львів, звісно, особливо у світлі останньої прем’єри, важко назвати периферією.

Проте абсолютно не зрозуміло, чому такому потужному у своєму потенціалі театру, як Львівський державний академічний театр опери і балету ім. С. Крушельницької досі не присвоєно статусу «національного». Хоча подейкують, що екс-президент підписав цей указ «сто років» тому, навіть приїхав з ним, театр йому заспівав заздоровницю.., а статусу як не було, так і немає. А він дав би можливість ставити не одну прем’єру на рік, а декілька; платити зарплату значно вищу, ніж тепер, що утримувало б молоді таланти від від’їзду за кордон, і ще багато інших речей, важливих для функціонування такого унікального творчого організму, як легендарна Львівська опера.

Вовкун своєю прем’єрою тільки підтвердив ці роздуми. Мобілізувавши колектив (постановка була здійснена всього десь за два місяці, враховуючи зайнятість режисера як координатора культурних програм під час виборів), задіявши більшість трупи, причому молоду, порозумівшись із диригентом-постановником Михайлом Дутчаком (і не посварившись, як це часто трапляється, до прем’єри), з керівництвом театру — директором Тадеєм Едером і позбувшись штампів у трактуванні відомого сюжету, — пан Василь представив глядачеві прекрасне з усіх поглядів оперне диво. Звісно, багато які речі можна було передбачити, знаючи його філософський підхід до таких категорій, як влада, зрада й заздрість, добро й зло, соціальне й особистісне, ще за постановкою опери-ораторії І. Стравінського «Цар Едіп» на Майдані Незалежності в Києві та у Славутичі (1996, 1998 р. — також період передання влади, перші президенти і т.ін.). Але в «Балі-маскараді» Вовкуну вдалося, не експериментуючи з постмодерністськими прийомами, створити абсолютно виразну концепцію знаменитого своєю заплутаністю сюжету про чи то любовний трикутник, чи то зраду при дворі короля, містичних змовників і чорну чаклунку. Більш того, особисто в мене при перечитуванні лібретто опери напередодні прем’єри навіть з’явилася думка про можливу спекуляцію на деяких речах у світлі актуальності останніх подій. Але Вовкун і тут залишився вірним собі. Його цікавлять речі позачасові, позагеографічні, загальнолюдські. І з опери Верді, яка ще в момент створення піддалася деяким компромісам на рівні лібрето (Е. Скріб і А. Сомма) через жорстку цензуру тодішньої влади, що злякалася дуже прозорих натяків, Вовкун витяг не просто любовну драму на тлі придворних інтриг (до чого в результаті змусили й лібретистів, і Верді), а справжні шекспірівські пристрасті.

Приміром, чаклунка Ульріка, яка наворожила графу Річарду смерть від руки близького друга та соратника, перетворилася з колоритного персонажа на такого собі ватажка чорних змовників, що з’являється на сцені в найбільш доленосні моменти (справжня оперна прима Неллі Кулагіна). Вона була таким мовчазним, але зловісним символом зла, підступності й несправедливості. Змовники (вишколені Вовкуном від манери рухатися по сцені до вміння тримати правильно в руках шпагу хористи), які крокують в ритуальному марші на другому плані — наче шуліки, що злетілися на бенкет — нібито проста деталь, але настільки сильна, що від цього безперервного їхнього руху ставало страшно, незважаючи на всю умовність, обумовлену жанром опери.

Немов контраст — світла, любляча, життєрадісна, енергійна та натхненна фігура народного правителя графа Річарда. Але за Вовкуном — «добро — категорія наївна та беззахисна». Напевно, тому у львівському «Балі-маскараді» влада втілює добро. У символічному плані це виражається в появі величезного сонця, що підіймається над сценою (декорації — чудова робота художників братів Тадея та Михайла Ріндзаків). Наче натяк на «короля-сонце» й водночас найяскравіший елемент художнього оформлення, що захоплює дух своєю красою. Але й тут важливі деталі. Сонце закриває чорну клепсидру — символ відліку часу, знаряддя чаклунки. І якщо вона готує бал смерті, то Річард готує бал-маскарад. І саме на ньому ці дві сили зійшлися у двобої, але безтурботність й довірливість Річарда (прекрасна робота молодого тенора Романа Трохимчука) не в змозі протистояти заздрості й агресії. Є ще одна жертва — Ренато (досвідчений співак і хороший актор Анатолій Ліпник), друг Річарда і сліпа зброя Ульріки, яка взяла на себе роль підступного ляльковода, що смикає за мотузочки трьох головних героїв. І якщо у Верді та лібретистів це не така зловісна постать, то у Вовкуна — практично четверта головна героїня. Між ними — Амелія — дружина Ренато та невзаємне кохання Річарда. Вона перша потрапляє в тенета режисерської концепції Ульріки й мимовільно тягне за собою всіх інших. Дуже проникливо, sotto voce (впівголосу), без перетиснення та фальшивих сценічних страждань цю роль виконала сопрано Людмила Савчук. Для мене вона стала справжнім відкриттям. Перед публікою з’явилася тонка музична натура, чудова актриса з хорошою вокальною школою. У її сольних сценах зал буквально завмирав, вбираючи кожний звук, паузу, нюанс. У цьому, безсумнівно, й заслуга диригента-постановника Михайла Дутчака, який прекрасно відчуває свій оркестр, володіє мистецтвом піано й легато — душі опер Верді. Дутчак також чудово пережив і втілив багатство й драматичну насиченість масових сцен, мелодійну щедрість, контрастність музики Верді, побудовану на величезній кількості пісенних і танцювальних мотивів. Болеро, побутовий романс, баркарола, вальс, менует — легко зміняють одне одного, немов бальні тури. Ще раз нагадуючи нам про чудову музичну драматургію Верді, який крізь усю партитуру провів тему балу як світського свята й БАЛУ як філософської категорії. Чим охоче скористався Вовкун, який навіть написав про це в програмці: «Хтось почувається, наче на балу й називає життя балом. Хтось жадає маскараду й називає життя маскарадом. А хтось шукає вертепу й називає це життя вертепом».

На окрему похвалу заслуговує робота художника по костюмах Оксани Зінченко. Вона надала фінальній сцені таких яскравих кольорів, що в якусь мить здалося — ми не у Львівській Опері, яка ледве знаходить спонсорські гроші на кожну постановку, а у позбавленій цих проблем Паризькій Гранд-Опера. Костюми Зінченко вирізняють гарний смак, знання історичного костюма та повна гармонія зі сценографічним рішенням художників-постановників Ріндзаків. Останні, до речі, подбали й про функціональність, і про мобільність декорацій нового спектаклю. Явно з розрахунком на довгу й успішну гастрольну долю. Що дуже правильно й по-хазяйськи раціонально.

Уже в квітні цього року столиця побачить цю лірико-психологічну оперу з явними політичними підтекстами, які кожен може трактувати по-своєму — в рамках проекту «Схід—Захід». На основні партії запрошені солісти театрів Одеси, Харкова, Львова й Донецька. А пан Вовкун розпочинає роботу над «Богданом Хмельницьким» Костянтина Данькевича в Донецькій Опері та до модернової постановки Бенджаміна Бріттена «Поворот гвинта» в Київській музичній академії, на базі якої буде засновано експериментальний музичний театр.