«VOICES» — молоді кіноголоси Європи

Давним-давно «керівництво» невеликого французького приморського містечка Канни задумалося над тим, чому їхнє місто поступається популярністю іншим курортним містам-сусідам, тому вони придумали Міжнародний кінофестиваль. Сьогодні, завдяки йому, і місто у всіх на слуху, і кількість бажаючих його відвідати зростає з кожним роком. Губернатор Вологодської області пан Є. Позгальов і мер міста Вологда пан Є. Шульопов майже в унісон зізналися, що, дізнавшись про це, майже миттєво підтримали звернення-концепцію з приводу проведення фестивалю у їхній столиці. Тут важливо наголосити, що «зв’язка» серйозних державних мужів обласного масштабу й молодої, зухвалої команди фестивалю сталася без жодної фінансової допомоги із центру, тобто столиці. Область і її промислові кити упоралися із цим завданням.

Не вдаючись до подробиць, але віддаючи данину проведеній командою фестивалю роботі, скажу лише, що прекрасне, дихаюче історією і спрямоване у майбутнє обласне місто із 4 по 9 липня приймало в себе не лише надію європейського кіно, але і його метрів. Золоті куполи усіх 50 вологодських церков щедро розкидали по місту сонячні зайчики. Вологодці, незважаючи на нестерпну спеку, пленталися після роботи до кінотеатрів. Площа старовинного Кремля стала імпровізованим кінотеатром просто неба. Але тут відбувалися покази фільмів, які вже пройшли горнила різних фестивалів, а інколи й прокату. Публіку дбайливо «обробляли» протикомариними спреями й велике кіно манило її у свій повний загадок і несподіванок світ. «Цар» Павла Лунгіна намагався пізнати темні й гнітючі таємниці влади. «Синок» Лариси Садилової розбирався у вічній темі взаємин батьків і дітей. Франко-італо-німецький «Лурд» змушував співпереживати любовним перипетіям героїні, яка раптово видужала від тяжкої недуги. А ексцентрична комедія з елементами чорного гумору, (теж копродукція чотирьох європейських країн), «Концерт», що зробила російську зірку Олексія Гуськова європейською, одних змушувала гомерично реготати, інших — сповнювала сумом.

Треба віддати належне директорові програм Ігореві Гуськову, (до артиста-однофамільця — ні найменшого відношення), який «верстав» конкурсну й позаконкурсну програми грамотно, зі знанням справи, прагнучи включити в них весь спектр європейського кіно, як у жанровому значенні, так і за творчими прийомами монтажу й сучасного відеоряду.

Позаконкурсні покази віддали данину «Паризьким прем’єрам», серед яких були «Коко Шанель та Ігор Стравінський», французький варіант бондіани «Агент 117: місія в Ріо» і «Генсбур. Любов хулігана».

«Погляд на Грузію», безумовно, зробив пильнішим «Інший берег» Георгія Овашвілі, який отримав уже не одне гран-прі на різних фестивалях від Сходу до Заходу.

Російські фільми представляла рубрика «Наше нове кіно». Тут досить назвати чудовий фільм Віри Глаголевої «Одна війна» — пронизлива розповідь про жіночі долі. Нову режисерську роботу Гаріка Сукачова, поставлену за сценарієм, написаним ним же в компанії з відомим актором-священиком Іваном Охлобистіним і Наталією Павловською, — «Будинок сонця». Цю історію свободи, кохання і дорослішання під ностальгічну музику Андрія Макаревича представляла Дарина Мороз. Анна Матісон разом з Євгеном Гришковцем «здивували» дуеллю на чарках під назвою «Сатисфакція», показаною до Вологди лише в Кінотаврській програмі.

«Останній сеанс» було присвячено жахам, містиці й трилерам — від англійського «Іспиту» до франко-канадських «Мучениць». Тут, як годиться, екстрим поєднувався з потоками крові й колізіями, через що завмирало серце.

50-річчя французької «Нової хвилі» було відзначено показом фільму «Двоє з хвилі» Еммануеля Лорана, що оповідає про дружбу й повне розходження двох великих кінопостатей — Франсуа Трюффо і Жана-Люка Годара.

Забезпеченням присутності на фестивалі яскравих зірок займається зазвичай арт-директор. Особливого зорепаду не було, це й зрозуміло, складно організувати його на новому, нікому поки не відомому фестивалі, але Карінна Даньєлу в цій ролі заслуговує на всіляку похвалу лише за появу у Вологді Анастасії Лапсуї. Ця повна хорошої енергії і позитиву ненка, яка живе в Фінляндії, прославила свою нову батьківщину, знімаючи на фінські гроші фільми про... російську Північ. Їй аплодували, її увінчували винагородами найбільші кінофоруми світу. Вона показала свою нову стрічку, нехитру, але повну драйву історію ненецької дівчинки, — «Пудана, остання з роду», представивши її разом зі своєю головною акторкою, яка приїхала з рідного Ненецького округу, тихою Надією Пірерко. Адже саме її історію покладено в основу фільму.

В основному конкурсі брало участь 10 картин — із Польщі, Нідерландів, Франції, України, Іспанії, Росії та інших європейських країн. Переможців визначало інтернаціональне журі в складі Андрія Халпахчи (Україна), Кшиштофа Зануссі (Польща), Дарини Мороз (Росія), відомого нашому глядачеві по ролі батька із фільму «Бум» — Клода Брассера (Франція) і загадково зниклого після першого дня (?!) Олексія Гуськова, який, мабуть, передав комусь свій голос. Очолював журі неодноразовий номінант на «Оскар» Сергій Бодров. Переможцем у номінації «найкраща роль» — тут не було поділу за статевою ознакою, приз лише один — стала польська акторка Агата Бузек, (вона — дочка нинішнього президента Європарламенту), яка з тонким гумором зіграла марні пошуки кохання 30-річної бібліотекарки в фільмі Бориса Ланкоша «Реверс».

За найкращий сценарій приз отримали французи Ніколя Альберні та Жан Маш, які втілили варіації на тему реальної небезпеки віртуального світу, що широким фронтом насувається на нас, у картині «Восьма країна чудес».

А український фільм Сергія Лозниці «Щастя моє», у якому стовідсоткова відсутність присутності державних грошей, але в архіві вже й глядацькі симпатії, і фестивальні призи — від Канн до Єревану, — отримав у Вологді гран-прі.

Упорядники й господарі фестивалю зробили все, щоб, крім кіно, учасники й гості познайомилися із чудовою вологодською землею. Нас із гордістю возили по місту, відкриваючи Кремль, показували збережені «різьблені палісади», приголомшували фресками Діонісія у Ферапонтово, розстилали перед нами озеро Світязь біля стін Кирило-Білозерського монастиря і дивували громаддям просторих сучасних площ і проспектів молодіючої Вологди.

— У глибинці, а не в центрі, — говорить директор фестивалю у Вологді Ігор Лисенко, — ніхто нічого подібного не робить. Ми вирішили, що святе місце пустим не буває, наважилися, нас підтримало місцеве керівництво, вклавши у «VOICES» не лише кошти, але й душу, і... здається, вийшло. Не все, ми лише починаємо, після закінчення проведемо «роботу над помилками» й почнемо готуватися до другого фестивалю. Адже перший відбувся! А Вологду обрали ми з Пашею Морозовим, нашим генпродюсером, тому що закохалися у неї, щойно побачивши.

Треба сказати, що команда працювала захоплено і з величезною любов’ю до кіно й до тих, хто приїхав його показати. Тому я теж бажаю цьому почину довгих літ. Відразу після закінчення було з успіхом проведено «Відлуння Вологди у Москві» у кінотеатрі «Піонер».

P.S. Усі, без винятків, учасники й гості наголошували на щирій зацікавленості керівництва області й міста в кінофестивалі. А мені засумувалося при спогаді про якнайповнішу байдужість наших чинуш до фестивалів «КРОК» і «Молодість» зі вже здобутими іменами й правом на існування.