Володар сновидінь

Ця цитата могла б стати презумпцією чудесності сюрреалістів, якби, втім, вони про неї знали. Але раціональність не була їм властива. Особливо — піонерам безсвідомого, дадаїстам, які ще в 1916 почали бешкетувати в дуже «пристойному» Цюриху. Серед них був молодий німець Макс Ернст.
Прикро, що з усього масиву сюрреалізму обивателям відомий лише ексцентричний Далі, який був не стільки геніальним художником, скільки неперевершеним лицедієм, режисером власної долі. А справжнє мистецтво — завжди цнотливе. Живопис — це пахучість фарб, їхня в’язка плоть, що з прекрасною незбагненністю вичаровується на площини, магія мазка, лунатизм кольору.
Ернст фабулою не гребував, а просто знав їй місце. По суті він розв’язав основну суперечність свого покоління. Суперечність між цікавістю, що забезпечує успіх у глядача, але знижує рівень художності (як це ми бачимо у Далі, Леонера Фіні, Дельво і Фукса), і творчим пошуком, викликом, який декларував сюрреалізм, але чого сторонилася спочатку публіка. Роботи Ернста «смачні» за своєю фактурою, але й самі по собі — чудо, очей не відірвеш. Крім того, що він винайшов купу всіляких графічних технік (найвідоміша з них — фротаж), історики зараховують його до класиків роману-колажу. У Ернста не є дивом, скажімо, натрапити на птахоголового чоловіка, котрий розгулює в інтер’єрі рококо, або вужа, що заповз в будуар.
Побіжний погляд на бестіарій сюрреалізму пояснить невипадковість ернстівських потвор. За що боролися, на те й напоролися; я твоє дзеркало. Подивіться: «жаба та скарабей», «скорпіони, що розмножуються у піхвах» (Арто), «метелик-сфінкс» (Супе), «трупи уїститі (різновид мавп), що тримають у руках мисливські ріжки» (Пере), «багатостатева губка» (Арагон), «гарні білі звірі, що їдять у тебе щоки» (Елюар), «риби-місяці океанських глибин; жаби, що грають з порожніми рідинами; птахи, заколисані криками...» (Бретон-Супе). Таке хіба що в страшному сні примариться.
Проте сни Макса Ернста — медвяно тягучі, прекрасні... Кошмари на кшталт «Забальзамованого лісу» (1933) або «Європи після дощу-II» (1940—1942) йому сняться рідко.
Разом з Міро 1922 року Ернст відвідав кумира сюрреалістів Фрейда, який тоді вже був автором «Тлумачення сновидінь», що стали класикою психоаналізу. Деталі бесіди нам невідомі (Фрейд, до речі, до творчості сюрреалістів, які обожнювали його, ставився більш ніж стримано). Зате достеменно звісно, що вересневими вечорами 1922 року в Парижі група Бретона займалася входженнями в гіпнотичний транс, під час яких учасники сеансів бачили видіння. Під час одного з таких сеансів Ернсту було напророчено, що він проживе ще 51 рік і що буде «грати з божевільними». Все справдилося. «Ми всі залежимо від милості марев, ми — боржники марева, відчуваємо його владу, коли не спимо», — ця маніфестаційна фраза з передмови до першого номера журналу «Сюрреалістична революція» (1924) для Ернста, який був переконаний, що «галюцинації надають предметам сенс, що постійно змінюють», винятково принципова.
Як Кафка, як де Кіріко, Ернст занотовував свої сни, не вишкрябуючи звідти ознак «нічного буття» або шерехів алогізму, але й не надаючи їм нарочитої притчевості, до чого часто тяжіє «сон-розказаний-друзям». (Ось чому Ахматова й зауважила спересердя: найнудніше — це чужа розпуста та чужі сни). Проблематика їх знову-таки напрочуд схожа з Кафкою та де Кіріко — це враження дитинства, суперництво з владним батьком. Ернст, який народився в багатодітній сім’ї, постійно конфліктував з батьками, а 1920 року надовго розірвав із ними стосунки. (Хоча саме батько, викладач у школі для глухонімих, приохотив його до живопису). Серед інших «заморочок» Ернста — «як поводився батько в момент зачаття», прозора жінка в прозорій спідниці (явна ремінісценція з «Андалузького пса» Далі-Бунюеля). Але, суворо кажучи, це вже не візії, а витончені модифікації реальності.
Ми ж чекаємо «снів віщих», а ще снів, що нагадують роман (чого так бракує життю), — з розвитком дії, кульмінацією й... пробудженням замість епілогу. Сняться ці сни всьому людству — тільки дехто, прокинувшись, їх тут же забуває, а дехто — документує. Можливо, сон — консервний ніж, що розпорює реальність? Куди там братися Фредді Крюгеру з його пісними «лякалками» до ернстівського короля Юбю з руками, що стирчать з-за лозин, немов ілюстрація до віршів Введенського (тих же часів, початку 30-х) «томится в клетке Бог, без очей, без рук, без ног»?
Задовго до Хічкока Ернст візуалізував і зрадницьку суть пернатих (рогаті птахи в «Царі Едіпі», «Соловей, що напав на дітей»), про яку, втім, добре знали ще стародавні люди: хто, зрештою, катує відчайдушного альтруїста Прометея? Проте, в дитинстві трагедією для Ернста була й смерть домашнього какаду — чи не тому часто він малює птахів майже ідилічно — «листя-птахи-грона», «птахи й моря», казковий птах Лоплоп. Одного разу сказав: «Земля — це зяблик».
Та й саме життя Ернста нагадує химерний сон. Не випадково Бретон, «батько сюрреалізму», якийсь час оголошував (поки не посварилися) Ернста ледь не пророком. За невеличкої зміни об’єктиву Ернста можна репрезентувати й як «місячного двійника» Далі — мало того, що він був коханцем Гали, в його «багажі» — ті ж творчі етапи: період богохульства (1928 року на його картині «Діва карає Ісуса-немовля...» — просто ляпає малюка по попі); короткий альянс з кіно (знімався в «Золотому столітті», у фільмах Ріхтера) та театром (з Міро 1926 року оформив «Ромео і Джульєтту» для балетної антрепризи Дягілєва); випробування Америкою; офіційний тріумф (гран-прі бієнале у Венеції 1954 р.). Ернста завжди вирізняла якась безтурботна неприкаяність; «світ ловив його, та не впіймав». Як німецький підданий, неодноразово зазнавав репресій. Подорожував до Індокитаю разом із Галою і її тодішнім чоловіком Елюаром (Далі на горизонті ще не з’явився), але не зробив з цього ніякої помпи, ніякого шоу, як, скажімо, Андре Мальро. 1940 р. одружився з мільярдершею Пеггі Гуггенхейм, витримав з нею недовго: покинув її заради художниці Доротеї Таннінг. (А взагалі, офіційно одружений був чотири рази).
Мистецтво ХХ ст. вправлялося у фантазуванні паралельних світів. Але тільки світ, створений сюрреалістами, здається беззастережно переконливим. У ньому в Ернста — своя суверенна територія, виткана з ефемерної, пряної речовини снів. «Завіса сну, що спала на старий світ, трохи піднеслася, щоби дати можливість побачити дива зірок і піску» (Рене Кревель).
ДОВІДКА «ДНЯ»
Макс Ернст — один з видатних митців ХХ сторіччя — народився 1891 року в Брюле, неподалік Кельна. Вивчав філософію й історію мистецтва в Боннському університеті. З 1909 року присвячує себе живопису. Першу світову війну проводить артилерійським офіцером на фронті. За допомогою мистецтва «намагається звільнитися від руйнівної енергії». З 1917 року бере участь у всіх скандальних дадаїстських виставках, що нерідко закінчуються забороною й конфіскацією афіш та каталогів поліцією. 1925 року відкриває «спосіб викликати натхнення» — фротаж (від фр. frotter — терти) — техніку притирання олівцем по паперу, накладеному на різні поверхні, наприклад, дерево або тканину. 1929 року пише і видає перший роман-колаж «Безголова про сто голів» і спільно з Бунюелем та Далі працює над фільмом «Золотий вік». 1933 року внесений фашистами до «чорного списку», роботи Ернста демонструються на ініційованій Гітлером виставці «Дегенеративне мистецтво», після якої кілька картин безслідно зникають. 1940 року після декількох арештів в окупованому нацистами Парижі вирішує тікати до Америки. З 1941 року живе в Нью-Йорку та Каліфорнії. По закінченні війни знову починає виставлятися в Європі, а 1953 року остаточно повертається до Парижа. 1958 року отримує французьке громадянство. В 60—70-ті роки персональні виставки Ернста проходять у найбільших музеях Європи та Америки. Помер художник у Парижі 1976 року в ранзі класика дадаїзму й сюрреалізму.