Володимир КАШКА: Непотрібність писаного й мовленого мене мало хвилює...

Розповідати про цей напій - марно. Не напій, а витончений магічний ритуал - оздоблений неповторними традиціями, текстами та міфами - який можна лише пережити, якщо пощастить. Усі п'ять років, що минули від попереднього приїзду до Бахмача, згадував цей трунок, цю тісну кухню, наскрізь просяклу духом дешевого тютюну, і ту всеношну розмову - та чи була це розмова? - яка залишається в пам'яті, на відміну від сотень давніх і недавніх балачок.

Цього разу не було ночі. Не було навіть дня - лише невеличка частка його - надворі, акурат під кухонним вікном, стояла на двох білих ослонах труна із тілом сусіда, тож у господаря тільки й було часу, що година - між копанням ями та початком жалобного шляху.

Не було й чаю. Заварена господарем рідина нагадувала справжній чай за кольором і смаком, але позбавлена головного - неквапливого зустрічного руху думок і слів - різнилася від нього як пластикова квітка від живої.

- Це марнотний чай, - господар сьорбнув ввічливо із кухлика, але лише раз, - він для мене нічого не важить. Шкода, що мусимо поспішати. Я не люблю й не вмію думати і говорити швидко.

Господар, поет і прозаїк Володимир Кашка, за ці роки, схоже, не змінився. Те саме солом'яне волосся, густі, як у моржа, вуса, неуважний вираз обличчя, що не зовсім відповідає гострому чуйному поглядові. Давним-давно занесло його якимись вітрами в Бахмач - з'ясувалося: назавжди. Енергійний, працьовитий, наділений потужною харизмою, він спромігся перетворити цей другорядний залізничний вузол в один із епіцентрів української поезії.

- Бахмач - це містика. Це якась дивна випадковість, якій не можу й не хочу знайти пояснення. Або не тут. Або не ми...

Ми - це Кость Москалець, один із найталановитіших і водночас найменш заангажований у літературне життя майстрів слова; це Микола Туз, який у ставропольському екзилі постригся в бізнесмени, але й досі не годен забути, що "на стінах білі квіти пахнуть крейдою"; це Андрій Деркач, котрий нині мешкає в Чернігові, але за натхненням вряди-годи повертається до Бахмача; нарешті, це сам Володимир Кашка, готовий щомиті заварити чай для себе і для друзів.

- Ми цілком різні. У кожного своя орбіта. Часом вони перетинаються. Часом розходяться. Можливо, ще колись наші шляхи зійдуться, може й ні. Я не знавець астрономії.

Що ж, Кашка залишився Кашкою, та чи залишився поетом?

- Безумовно! Постійно живу в передчутті слова, у готовності його вимовити. Щоправда, колись я орав ушир, а тепер, радше, копаю, вглиб. Слів стало менше. Це, мабуть, нормально. Бо нині вони важать більше й коштують дорожче. Мені потрібен лише час - решта вже є. Я постійно чую, як цокає годинник. Це страшний звук. Адже тепер, коли я точно знаю, чого не зможу зробити, для мене страшенно важливо встигнути те, що можу.

- А не болить тобі ота непотрібність писаного й мовленого слова, якою помічені наші часи?

- Це мене мало хвилює. Значно гостріше переживаю брак необхідного: чаю, тютюну, паперу, стрічок до друкарської машинки - коли таке трапляється . А слово, насправді, в усі часи було не потрібне загалові - а тільки дуже обмеженому колу людей. І я переконаний, що мої твори колись свого читача знайдуть. Коли - неважливо. Важливо їх залишити, встигнути.

- Один із твоїх віршів містить апокаліпсичне пророцтво світу, що, як потік, укриє Бахмач і решту світу на сорок діб, а потім - після повені - прийде Бог і творитиме суд. Чи він уже укрив?

- А ти що, сам не бачиш?

- Отже, час пішов. Чи багато із тих сорока днів іще залишилося?

- Сподіваюся, що так. Боюся, що ні. Але кроки наближаються.

- Ти кажеш, що повчання поета - це розмова з Богом. А чи не трапляється, що замість цього з'являється демон, виряджений у білі шати?

- Буває й таке. Інколи впізнаєш його відразу, інколи - лише згодом. Сатана добре маскується, по-різному, але найчастіше перебуває у пляшці з оковитою. Зрештою, в нім ????? і полягає наше життя, щоби йти крізь темряву навпомацки, лише зрідка здається, що бачиш світло...

- Здається?

- Покажи мені людину, яка постійно бачить світло істини - і я їй не повірю. Цього не можна знати напевне - лише хотіти й прагнути. Якщо світло є - його треба споглядати мовчки. Навіщо ж тоді слова? Світло в раю буде.

- До речі, пекло у тебе також чудернацьке - біле й холодне.

- А що тут дивного? Невже сьогодні можна християнські міфи сприймати буквально: з ангелами, чортами, киплячою смолою? Це тільки метафори, що вельми наближено передають невимовне й незбагненне. І я теж свої метафори творю - шукаючи найточнішого наближення до абсолюту.

- Ти почуваєшся щасливим?

- Цілком. У мене є все, що потрібно дорослому чоловікові. Дружина, яка мені вірна. Діти, з якими вдається знаходити спільну мову, кілька друзів, яким довіряю, і які довіряють мені. Маю оселю і яблуневий сад, який сам посадив.

- А сам себе ти любиш?

- Люблю, але інакше ніж колись. Спокійно і тверезо - усвідомлюючи не лише добре, а й безліч недоліків. Люблю себе, як Боже створіння, одне з мільйонів. Якби не це - то, мабуть, давно вже помандрував би в кращий світ - підстав і причин для цього в мене було більше ніж достатньо. І лише любов дає мені змогу все ще вірити, надіятись, любити, працювати - жити.