Вимірювана «фікція»...

Отже, сорок четвертий раз вручено Національні премії ім.Тараса Григоровича Шевченка. Скільки очікувань і переживань було в номінантів і уболівальників! На жаль, нечисленних.

Звернулася з цікавості до перших ліпших людей з питанням, кого вони знають із шевченківських лауреатів, а у відповідь — або зніяковіла мовчанка, або навіть здивування з приводу того, що вона ще існує (?!).

Декілька років тому Івана Михайловича Дзюбу, який протягом п’яти останніх років гідно очолював Шевченківський комітет, запитали в інтерв’ю, мовляв, ось такі-то люди отримали премію, а їх ніхто не знає. На що Іван Михайлович відказав: «Та це ж питання не до мене — до вас, журналістів».

А за рік перед тим, увімкнувши якось вночі «Радіо «Свобода», я почула невимовно прекрасну, надзвичайно оригінальну та сучасну симфонічну музику. Тривало це, на щастя, досить довго. А потому прозвучало, що виконувався твір українського композитора Алемдара Караманова, який, згідно думки тамтешніх фахівців — в десятці найкращих композиторів Європи. Дожилися, думаю собі, про власних геніїв дізнаюся дякуючи іншій державі. Аж за рік iз радістю почула, що А.Караманов отримав Шевченківську премію. Ну і що? Хто зараз про це знає окрім музичного середовища і меломанів? Так, були статті в пресі, відгуки на його резонансний концерт у Київській філармонії, але широкого розголосу навіть після присудження премії ім’я і твори цього видатного митця так і не набули, як би це сталося в якій завгодно цивілізованій країні. Тільки уявіть собі: найвагоміша, найпрестижніша Національна нагорода держави (і до речі, з досить високим фінансовим еквівалентом — 100 000 грн)! Скільки митців вимріювало і вимріює бути відзначеними нею. Та про таку подію мусили б не просто повідомляти — кричати всі новостійні програми, щоб люди, які і не знаються на музиці, всерівно відчули б гордість за свою країну.

Ви думаєте, що всі німці з ранку до ночі слухають доволі складну музику Вагнера (це ж не Моцарт)? Але навіть дитина знає, що країна має такого генія, і кожен гордиться ним.

Академік Жулинський, який багато років є членом вельмишановного ареопагу, нарікає на те, що на відміну від Швецького комітету, де головним чинником є пропозиції, що їх готують спеціальні експертні ради, в Україні нібито спираються на громадське обговорення. Саме «нібито», бо, за його словами, все це робиться якось «по совєцькі»: ну з’являються в газетах якісь рецензії, зазвичай позитивні і без ніякого критичного елементу, і ніякого залучення загалу не відбувається, одне слово — «все це фікція».

А я впевнена, що причина не в байдужості того самого загалу, а в тому, що ми всі замкнені в інформаційному колі, невідомо ким окресленому, і позбавлені свободи... інформаційного вибору, бо електронні ж ЗМІ німоцтвують щодо культурницьких подій. Наші митці часом — як блудні, яких ніде не чекають, і ставлення до них схоже на зраду.

Сорокарічна історія Шевченківської премії стала частиною історії української культури, отож у радянські часи вона зазнала тих негараздів і деформацій, що і вся культура. Траплялися випадкові постаті або «проведені» під тиском кон’юнктурних офіціозних міркувань. Все це загрожувало знецінюванням премій. Хоч переважна більшість лауреатів — це ті, хто був і залишається окрасою нашої культури. Кажуть, що у пам’яті хороший смак — їй притаманна вибірковість.

Тож мені хочеться нагадати читачам про декількох славних лауреатів з минулого, творчість яких є підгрунтям теперішнього.

Наприклад, такий титан поезії як Микола Бажан iз його неповторними сонетами, ще один з найкращих українських поетів — Микола Вінграновський чи кінорежисер Леонід Биков. В Національному музеї образотворчого мистецтва надовго затримуєшся біля малярських робіт чи то паризького, чи то українського періодів художника Миколи Глущенка. Не хочу списочно сипати іменами, як горохом з міху, бо ще маю незгаслу надію, що українцям буде в решті-решт донесено, нагадано, і не раз, про золоті розсипи нашого мистецтва.

Зазвичай премія не присуджується посмертно, але звернемо увагу, заради кого порушувалося це правило. На мій погляд — найпрекрасніше порушення: нагороджено ж людей, які ніколи не могли б обминути ту «підцензурну видавничу птахорізку».

Композитор і поет Володимир Івасюк, загиблий за неясних обставин, пісні якого «Червона рута» і «Водограй» прозвучали й звучать на весь світ, надзвичайно оригінальний художник-модерніст Віктор Зарецький, який зазнав страшенних утисків у радянські часи. Перша ж його виставка (вже коли він пішов із життя) в Національному музеї привернула увагу великої кількості любителів малярства і дійсно стала визначною мистецькою подією. Григір Тютюнник, гнаний і туртурований, який через всі ті страждання наклав на себе руки, теж посмертно нагороджений цією премією. Чого вартий тільки один його маленький шедевр — оповідання «Три зозулі з поклоном»! Перечитую його і душу охоплює невимовна ніжність і щем. Деякі мої знайомці письменники та й з немистецького кола навіть знають «Три зозулі» напам’ять.

Поет Василь Стус. Ну хто б його нагороджував чи наважився навіть згадати вголос в ті страшні роки?

Я нагадала шановним читачам всього декілька імен з нашого минулого.

Багато що змінилося в роботі комітету протягом останніх років. Але що ж бентежить самих шановних членів комітету і що гріє їм душу? Дехто з них люб’язно відповів на ці мої два запитання.

Згадуваний вище Микола Жулинський із сумом зізнався, що не всі члени журі, на його думку, читають (!) твори письменників, що номінуються. А тішить його те, що підтримував і виборював під час бурхливих обговорень достойні постаті: Василя Барку, Алемдара Караманова, всесвітньо відомого Юрія Шевельова, чиї напрочуд різні мовознавчі й культорологічні праці (англійською, українською) вирізняються захоплюючим стилем викладання матеріалу, завжди неповторним.

Богдан Ступка досить делікатно теж нарікає й шкодує, що дехто з членів комітету, так би мовити, «вузького направлення», не всі з них розуміються на театрі чи на малярстві, чи на дирегентурі й т.ін. Обдарованих же людей, що бувають в опері, музеях, багато читають — «велика малість», так сказав Богдан Ступка.

На моє питання, чи були випадки тиску на нього через якусь кандидатуру, пан Ступка відповів, що нічого такого не пригадує. «Ну», — подумалось мені,— «мабуть має певну репутацію, що ніхто й не потикався».

А ще пан Богдан має сатисфакцію, що завдяки і його підтримці отримали премію достойні митці, наприклад, видатний балетмейстер Анатолій Шекера чи фільм режисера Олега Бійми «Пастка».

А наразі Олег Бійма вже десять років у складі Шевченківського комітету (після того як і сам отримав премію). Дозволю собі нагадати, що членами журi можуть бути тільки лауреати премії. І перші роки, за його словами, він не міг збагнути що до чого: ніби існує два комітети, наче і домовлялися триматися спільної думки, адже критерій ніби один — видатний твір мистецтва. Аж раптом якісь підводні течії, дивні дзвоники, і на поверхню часом виповзали другорядні твори чи постаті, або з’являлися в якості претендента чи претендентки номенклатурні одиниці (чи родичі нової номенклатури) на здобуття найвищої відзнаки — а саме так пан Бійма сприймає Національну премію України ім. Т.Г.Шевченка. І він кидався на барикади, його смикали за рукава, щоб не робив дурниць і не наживав собі ворогів. Але це його не зупиняло. Коли ж у 2001 році режисер почав робити фільм до 40-річчя заснування премії, то, оцінюючи історію, імена й твори тодішніх лауреатів, усвідомив, що основним критерієм тієї радянської доби була ідеологічна складова. І певно, за інерцією тих часів, отой критерій якоюсь мірою зберігався: частина членів комітету були тої доби, вважає митець, як, власне, і він сам — теж iз тих часів. Ідеологія ніби змінилася, але одразу переробити себе важко, і ось уже і в наші часи траплялися дивні присудження. Двічі збирався писати заяву про вихід, але щось його зупиняло, і це щось — те, що гріє душу і чим можна пишатися. По- перше, за останні роки головування Івана Михайловича Дзюби відбулися кардинальні зрушення в роботі комітету, і О.Біймі приємно відчувати свою причетність до присудження премій, наприклад, видатному Анатолію Солов’яненку, блискучій співачці Людмилі Юрченко, знаному диригентові Володимиру Сіренку, культурологам і філософам Мирославу Поповичу, Сергію Кримському (та хіба всіх перелічити?!). І на останок Олег Бійма додає: «Шевченківський комітет дав мені унікальну змогу кожного року читати все краще, що створено українським письменством (де б я мав таку можливість?), бачити всі кращі вистави, побувати на унікальних малярських виставках. А чого варте спілкування з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Миколою Жулинським, Мирославом Поповичем, Дмитром Наливайком, Нелею Корнієнко! Я ніби відкрив для себе інший світ! І цей світ я ніколи не зраджу...»

Голова парламентського комітету з питань культури і духовності письменник Лесь Танюк вважає, що більшість премій віддається літераторам, і майже за бортом лишаються архітектори, скульптори, музиканти і т.ін. І щодо художників існує певна нерівність: кияни мають по декілька виставок у столиці, а ті, що з інших міст, найчастіше — одну. Чи не краще було б обрати велику площу і зробити спільну виставкову експозицію — для кожного художника-номінанта окрему залу.

Поділяю рекомендацію Леся Степановича, що в рамках Шевченківського комітета треба створити підрозділи (ради) з різних напрямків мистецтва. Ну ось, наприклад, шановний актор, член журі, може й не дуже знатися на живописі чи оперному співі, а часом і невзмозі охопити весь літературний процес в Україні та ще й в діаспорі. То хай би він і був у Раді з театрального мистецтва.

На думку Л.Танюка, у І.Дзюби як у голови Шевченківського комітету була позиція совісна. Він надуважно стежив за усіма процесами в мистецтві, нагороджувалися і ті, хто був учора й є фундаментом сьогодення, а разом iз тим підтримував молодих митців — наше майбутнє, представників авангарду, носіїв модерних тенденцій як в літературі, так і в живописі, так і в музиці.

Сподіваюсь, що в нового голови комітету пана Р.Лубківського вистачить снаги, стійкості й наполегливості, щоб домогтися ще більших змін на краще в роботі комітету, який попри деякі негаразди напротязі останніх років є острівцем некорумпованості.

Не хотілося би повторюватись, але повторюся. Гіркота охоплює мене, а найбільше обурення і гнів викликають електронні новостійні програми, які не в змозі творчо поміняти формат подачі новин у країні, що (як ми визнали з іноземних джерел) займає третє місце в світі серед тих, населення котрих найбільше скаржиться. Вдумаємося: третє місце не за рівнем бідності чи за рівнем безробіття, а через одвічне скиглення! Подаючи новини культури (хоч би у бігучому рядку, що зовсім й незатратно) кожноденно і постійно, ЗМІ якоюсь мірою можуть дати змогу українцям випростатись і підвести голову, бо побачать, почують, що в нас є чим гордитися.

Люди, котрі не люблять мистецтва, по-своєму нещасливі, хоч можуть і не здогадуватися про це. Але розумінню можна навчитися, це той самий випадок, коли кількість переходить в якість, і тоді життя стає світлішим і наповнюється прекрасними миттєвостями.

Уявимо неуявне: дев’ятого березня наступного року новини починаються не з катаклізмів і катастроф, що їх кожного дня напхом напхано, а ось так: «У нас сьогодні свято — день народження Тараса Шевченка. І ми оголошуємо і поздоровляємо лауреатів Національної премії ім.Тараса Григоровича Шевченка». Саме на початку, а не в кінці, формально й скоромовкою.

І на останок хочу нагадати очільникам новостійних програм: «Талант — єдина новина, котра завжди нова».