Я — актриса

Письменник Марк Твен «редагував сільськогосподарську газету». Часом журналісти міняють професію — так з’явились популярні свого часу «робочі» романи Артура Хейлі «Готель», «Аеропорт» і «Колеса». Театральні критики ставлять вистави, а директори театрів малюють картини. От і я, театрознавець, змінила на два вечори професію, і гримасою долі стала... актрисою. На пропозицію Нового театру на Печерську (художній керівник Олександр Крижанівський) зіграла в їхньому невеличкому просторі дві вистави під назвою «Історії з гримерки». Першу — в партнерстві з актором Валерієм Чигляєвим, а другу — її продовження — самостійно.

ГЕНІЇ БЕЗ ГРИМУ

Драматургія цих історій — мініатюрні словесні портрети тих славетних людей, з якими мене звело життя, оскільки в домі мого діда, видатного українського актора Амвросія Бучми, побувало чимало цікавих особистостей. Та й пізніше доводилось зустрічати неабиякі унікальні таланти. Я бачила їх «без гриму», за столом чи на полюванні, в приватних обставинах і неофіційних розмовах. Вони були живі, прості, теплі, майже звичайні, як-от ми з вами. Ну, не зовсім. Але іконами, ідолами, недосяжними небожителями вони точно не були. От я й наважилась оживити їх, показати миттєвості їхнього побутування поза офіціозом чи професією.

До речі, повірте на слово, ніхто з великих у приватному житті не підкреслював власної величі, не спинався на котурни слави. Вони були простими, природними й щирими — і драматург Олександр Корнійчук, і ленінградський режисер Георгій Товстоногов, і поетеса української сцени Наталя Ужвій, і поет-мисливець Максим Рильський.

Ось я, школярка молодших класів, відкриваю на дзвоник двері нашої хати (як казав дід) і трохи лякаюсь — у передпокій входять: невеликий на зріст чоловік, а за ним на голову вища за нього худа жінка. Він — у тілогрійці й мокрих валянках (київський березень), вона — в потертому пальті, хустці й калошах з онучами від тих валянок, підв’язаних мотузкою. Це — Остап Вишня і його дружина актриса Варвара Маслюченко повернулись з північних таборів. Скільки було радісного сміху!

Ще дзвоник. На порозі високий-високий елегантний усміхнений мужчина з величезним — такого я більше в житті своєму не бачила — кавуном. Із ним надзвичайно красива й неусміхнена Снігова Королева. Це — Олександр Вертинський з дружиною. Треба було бачити теплу зустріч двох киян, двох артистів. Кавун ми різали в тазу...

Знову дзвоник. Це — славетний кінорежисер Марк Донськой, він знімав Бучму в «Нескорених». Переступивши поріг, стає навколішки і б’є лобом об підлогу. За тим стоїть ціла історія. На зйомках «Нескорених» працювали два геніальні актори — єврей Веніамін Зускін та українець Амвросій Бучма. На репетиціях грали пречудово, але як тільки звучала команда «Мотор!», починали показувати свою майстерність — і починався театр, зникала екранна тонкість і нюансування. Так було витрачено чимало дорогої плівки на багато дублів. Нарешті темпераментний Донськой вибухнув, вилаяв своїх улюбленців, вискочив з павільйону і сторч головою кинувся у сніговий кучугур (зима 1944 — 1945 рр.). Невисокий на зріст Марк Семенович ледве виборсався зі снігу й, охоловши, поплентався додому, він жив на території кіностудії. А вдома... за обіднім столом сидять двоє винуватців і їдять його борщ! Донськой вражений несподіванкою, йому незручно — вилаяв двох геніїв. Приступає до них із жартами, усмішкою. А вони між собою на повному серйозі: — Хто це такий, Вєнічка? — Не знаю, Бронечку. (Донськой і далі сміється). — Це ти той режисер, що посмів нас, талановитих і старанних акторів лаяти? Ану, проси пробачення. — Ні-ні, ти на коліна ставай. (Стає). — І лобом об підлогу... (Донськой робить вигляд, що б’є поклони, а сам поруч з головою стукає кулаком по підлозі). — Бронечку, він нас дурить. — Так, Вєнічка, він нас за акторів не вважає, наче ми не знаємо всі ці акторські штучки... Помирились і подружились на все життя.

«ЯКИЙ Я ЦАР? Я — ВІННІ-ПУХ!»

Великим нашим другом був московський режисер і театрознавець Борис Олександрович Львов-Анохін. Він колись закохався в балетний геній Галини Уланової і став чудовим балетним критиком, автором книжок про неї та про інших майстрів балету. Був вражений артистичною унікальністю Бучми і написав про нього чудову книжку, приїздив до нас у Київ, працював у архівах, дивився вистави й подовгу бесідував з Амвросієм Максиміліановичем. Але я — про інше.

Витончений і елегантний, в рогових окулярах і великим сердоліковим перснем, Борис Олександрович якийсь час очолював Театр імені К.Станіславського в Москві. Завітавши до нього, я мимоволі стала свідком закулісного скандалу. Не звертаючи на мене уваги, до кабінету головного режисера увірвався збуджений артист театру Євгеній Леонов. Він щойно призначений на роль царя Креонта в «Антігоні» Ануйя і вважає, що режисер із нього кепкує: — Який я цар? Я Вінні-Пух! Ви хочете, щоб з мене сміялись? Це не моя роль! (Ну і так далі, аж до звільнення з театру.) Я бачила цю надзвичайну виставу. Леонов грав геніально. Із того Креонта і почалась драматична лінія його творчості.

А ще Борис Олександрович звернув мою увагу на молоденького актора, який грав солдата-охоронця. Сказав, що дуже талановитий і прекрасні пісні пише... Борис Гребєнщиков. Його ще ніхто не знав.

«ПЕРСОНАЖІ П’ЄСИ СВОГО ЖИТТЯ»

І був справжній детектив. У Одесі. Франківці на гастролях... Ми їхали машиною з міста в парк-пляж Аркадія. Розминулись із якимось авто. Раптом та зустрічна машина круто розвертається і починає нас наздоганяти. Щойно встигли ми зупинитись на майданчику перед парком, як підлітає і вона. Вискакує з неї Еміль Кіо, кидається в обійми діда і починає витягати з нього хусточки, ручки, папірці...

Бучма дуже любив цирк, навіть входив до складу художньої ради Київського цирку. І приходив до нас в гості видатний дресирувальник Борис Едер з дружиною. Пам’ятаю, що від них смачно пахло конюшнею (або зоопарком). Едер тоді привозив до Києва білих ведмедів. А їх дуже важко приборкати, бо в них на морді нічого не можна прочитати, а отже, — й передбачити їхню поведінку, на відміну від бурих топтигинів. Та перед війною Едер привозив до Києва левів. Виступав у цирку, що містився на місці теперішнього кінотеатру «Україна». А поруч була не консерваторія, а готель «Континенталь». Тут мешкав Бучма, щойно переведений з Харкова, з театру «Березіль» до Київського театру ім. І.Франка, ну й, звісно, гастролюючий Едер. У гості до Бучми завітав Максим Рильський, і всі троє добре посиділи майже всю ніч. Під вікнами інколи рикали у своїх клітках леви Едера. І друзі щоразу піднімали чарочку за здоров’я артистичних тварин. Відтоді всі троє звертались один до одного — «дорогий Леве!».

Рильський був заповзятим мисливцем. І якось взимку, рано вранці, їдучи в Нову Басань на зайців, заїхав до вже тяжко хворого Бучми. Випили по маленькій за удачу. Рильський поїхав, а Амвросій Максиміліанович наполіг, що й він поїде. Я з бабусею, Валентиною Юхимівною, поїхала нашою «Побєдою» (водій Йосип Вільгельмович Цельмер, чех) з ним. Ця пригода описана Рильським у новелі «Останнє полювання» з циклу «Вечірні зустрічі». Моя підліткова особа в ту новелу не вмістилася. Хіба що на зворотному шляху ми потрапили в халепу — застрягли в снігу посеред поля, втративши поночі дорогу під колесами. Добре, Рильський здогадався повернутись.

Багатьом, багатьом людям широко відчинялися двері квартири № 1, що по Володимирській, 14. Скажімо, видатний український композитор Кость Данькевич. Він був великий, могутній, мало не розбив наше австрійське піаніно. Він майже непомітно шкутильгав, бо на одній нозі йому бракувало пів стопи — хлопчиком разом з друзями-бешкетниками підставляв ногу під колеса трамваю, хто довше простоїть. Ну, він і не встиг вихопити її.

Знаменитий російський актор і режисер Микола Охлопков (знаємо його по фільмах «Олександр Невський», «Ленін у жовтні» та ін.). Бучма грав центральну роль у німому ще фільмі Охлопкова «Проданий апетит». Охлопков був високий-високий, і басюра його була голосиста й оксамитова. А тоді ми їхали кудись машиною і підвозили його до готелю «Театральний» на Володимирській, і я, сидячи в нього на руках, наче потонула в чомусь м’якому й теплому.

Бував і видатний український письменник Олександр Ільченко, приносив і читав уривки зі своєї книжки «Козацькому роду нема переводу», яку потім присвятив «Живісінькій пам’яті Амвросія Бучми, який не вмирав і не вмре, бо козацькому роду...», — посвята переходила в назву цього «химерного роману з народних уст». Але одного разу Олександр Єлисейович, щойно переступивши поріг, швиденько розвернувся й... утік. Виявилось, ми щойно пообідали борщем з пампушками, а він мав страшну алергію на часник, навіть на запах.

Отак, згадуючи цікавих людей, що трапились мені на шляху долі, я й намагалася передати їх персонажами п’єси свого життя. Цілком по Щепкіну і Станіславському, пропускаючи через пам’ять серця. Їх багато пройшло поруч. І я тим щаслива!