«Я не люблю самодіяльності»,

На переконання психологів, кожна людина в душі — артист. І незалежно від віку, соціального статусу, час від часу вона відчуває гостру потребу у творчості. Люди «бувалі» кажуть, що своєрідним порятунком у таких випадках була художня самодіяльність. Будь-який районний будинок культури, сільський клуб, школа могла похвалитися своїм колективом. Більш того, набагато престижнішим здавалося підготувати до торжества «свій» номер, ніж замовляти «чужого» артиста.

Але «організована» самодіяльність коштує грошей, яких сьогодні бракує. То може, художня самодіяльність має набувати інших форм? Може, варто кожній людині надати можливість самостійно шукати способи реалізації своїх талантів? Чи все-таки турбота про «самодіяльну» творчість має залишатися на державі? Чи є третій шлях? Це ми й спробували з’ясувати у наших експертів.

Микола ПЕРЕСУНЬКО , директор Київського міського центру народної творчості:

— Аматорське мистецтво є, має бути і буде. Народна творчість відрізняється від професійної лише тим, що у першому випадку отримуєш більше задоволення, а у другому — більше грошей.

Якщо порівняти кінець 80- х років уже минулого століття із сьогоденням, бачимо, що кількість клубних заходів помітно скоротилась. Наприклад, з 1985 по 1992 рр. у Києві налічувалось 98 профспілкових клубів. А з 1992 по 2002 рр.. у столиці України вже не було жодного центру народної творчості. Відбувається все це через те, що клубні заклади є неприбутковими. У той же час приміщення, в яких вони розташовуються, досить таки привабливі для бізнесменів. На сьогоднішній день в Києві поки що діючими залишаються 46 клубних закладів. Очевидно, що аматорська культура потребує реформи, укріплення матеріальної бази та по можливості надання керівникам аматорських колективів педагогічної освіти.

Ніна МАТВІЄНКО , народна артистка України:

— Насправді аматорське мистецтво є підвалиною справжнього мистецтва. Сьогодення показує, що iснує дуже багато цікавих поетів-аматорів, художників, артистів. Вони, як необроблений кристал, що починає виблискувати лише на поверхні. У той же час аматорське мистецтво ніколи не стане на рівень високого мистецтва, бо у нього є певні межі. І в цьому — небезпечність народної творчості. «Сіль» же самодіяльності полягає в її автентичності — коли народні пісні передаються із покоління в покоління. Архаїка — це перлина високого духу народу. Це, так би мовити, віти дерева нашого життя, яке говорить за весь народ.

Надія МАКСИМЕНКО , директор молодіжного центру культурно- естетичного виховання:

— Народна культура — це форма вираження особистості. Якщо говорити про молодь, то в часи навчального навантаження студенту самовираження просто необхідне. Спів, танці, народні гуляння — це в першу чергу духовний заряд для людини. Не дивно, що за статистикою сьогодні 80% людей іде в аматорські гуртки. Тому майбутнє саме за аматорським рухом, оскільки від нього залежить емоційне і духовне самовираження народу, а отже — й підняття суспільної планки нації.

Георгій ГОЛУБЕНКО , письменник, один із засновників руху КВК:

— Мені іноді здається, що всі біди нашої країни відбуваються саме через зайве захоплення самодіяльністю. Це жарт. Ну а якщо серйозно, то у мене з художньою самодіяльністю пов’язані найстрашніші спогади. Коли на початку 70-х, рятуючись від розподілу після закінчення Одеської державної консерваторії, я був направлений художнім керівником одеського Палацу студентів. І там протягом року щотижня мав забезпечувати концерти наших самодіяльних колективів у різних підшефних колгоспах. А в них люди зарплату не отримують і рознарядкам різним підкорятися не зобов’язані. Тоді я зрозумів: самодіяльність як кохання — живе і розвивається лише вільно. Варто з неї зробити організацію — і вона одразу ж перетвориться на бордель. Не терпить самодіяльність державного втручання. Хороший приклад тому КВК — єдиний протестний молодіжний рух, який існував у 70-80- ті роки. Самодіяльність, яка потім для багатьох стала професією. Може, рух КВК й існує вже стільки років і розростається з кожним роком тому, що в ньому зберігається дух свободи, вільної творчості. Звичайно, якщо далі проводити аналогію між самодіяльністю і коханням, то зрозуміло: сьогодні такого чистого почуття, як тридцять років тому, вже не залишилося. Сьогодні добровільна участь у різних творчих колективах сприймається як крок у будівництві майбутньої кар’єри. Діти та їхні батьки шукають себе, придивляються до можливостей використання свого захоплення в майбутньому. Напевно, в якомусь плані такий прагматичний підхід виправданий.. Раніше самодіяльність для багатьох дорослих була єдиним способом реалізувати себе десь, окрім нелюбимої роботи. Сьогодні можливостей для реалізації стало більше, а самодіяльності менше. Хоч не виключено, що у людей сьогодні просто не вистачає часу для вільної творчості.

Михайло ГУЗУН , народний артист України, директор школи хореографічного мистецтва «Сонечко», Житомир:

— Народні традиції співу, танців, інших видів мистецтва як особливості національної культури, створеної до нас, зберігати потрібно. У світі повинні бачити, чим ми відрізняємося від інших країн, в чому наша неповторність і самобутність. Частково ці функції може виконувати художня самодіяльність. Однак за останні десять років в Україні різко впав рівень державної підтримки як професійних, так і аматорських колективів. У багатьох з останніх напрямок далекий від народного. Стосовно причин цього з високих трибун багато говорилось про економічну скруту, яку переживає країна і внаслідок якої більшість ансамблів виявилися незапитаними. За останні 15 років в область не повернувся жоден балетмейстер з вищою освітою. Кваліфікованих спеціалістів зараз уже майже немає, скоро не буде кому створювати нові колективи. Функція збереження народної творчості має залишатися за державою, оскільки бізнесмени, принаймні у Житомирі, думають насамперед про прибутки, а не проблеми духовної спадщини і кажуть, що хай ці проблеми вирішуються з податків, які вони платять. Тому повинна бути відповідна державна програма. Місцеві бюджети забезпечити ці потреби в необхідному обсязі не можуть. З боку влади звучали гасла, що народну культуру зберігати треба, але по суті для цього досі мало що робилося.

Валентина ВИБОДОВСЬКА , заступник начальника Хмельницького обласного управління культури:

— На території краю — 5035 колективів і гуртків художньої самодіяльності. Це — оркестри й інструментальні ансамблі, вокально-хорові, хореографічні, театральні колективи. 205 із них присвоєно почесні звання «народного аматорського» або «зразкового». Крім того, створено десять муніципальних колективів. У художній самодіяльності беруть найактивнішу участь 52,8 тисячі жителів краю, серед яких 16 тисяч — діти. Ці показники залишаються сталими протягом багатьох років. Отже, попри економічні проблеми (неопалювані установи культури, застаріла матеріально-технічна база, зношеність музичних інструментів, сценічних костюмів, неповні ставки оплати праці культармійців), у наших людей залишається бажання творити, виявляти свої здібності, розвивати естетичні смаки.

Кожна вікова категорія (ветерани, молодь, діти) має можливість активно використати свій вільний час, реалізувати себе, займаючись художньою самодіяльністю. Талановиті творчі люди завжди приходили у велике мистецтво з так званої периферії, де через сито народної творчості і художньої самодіяльності «пересівались» природно обдаровані люди. Тому питання про те, чи потрібна художня самодіяльність сьогодні, — риторичне. Потрібна, аякже. Інакше позбавимо громадян України права на повноцінне художнє життя. Ще зважимо на той факт, що для пересічного працівника глибинки сьогодні майже недоступні виступи професійних колективів. Тому на периферії слухають пісні, дивляться вистави самодіяльних колективів. Отже за умови поліпшення фінансування колективів і окремих виконавців рівень самодіяльної творчості буде підвищуватись.