«Я танцюю, живучи»

Однією з найважливіших подій останнього Одеського кінофестивалю був візит французького театрального і кіноактора Дені Лавана.

Вперше Дені побував у нас 2014-го зі спектаклем «У подорожі». Цього разу він привіз хорор «Ніч пожирає світ» («Париж. Місто зомбі», режисер — Домінік Роше), в якому зіграв настільки ж незвичну, наскільки й характерну для нього трагікомічну роль живого мерця.

Дені Лаван народився 1961-го — в паризькому передмісті Нейї-сюр-Сен. З ранньої юності грав у театрі. 1983-го актора помітив Леос Каракс, який шукав виконавця на головну роль у своєму повнометражному дебюті «Хлопець зустрічає дівчину». Лаван є протагоністом і в наступних фільмах Каракса — «Погана кров» (1986) і «Коханці з Нового мосту» (1991); в обох випадках він створив блискучий екранний дует з Жульєтт Бінош. «Коханці з Нового мосту» принесли актору номінацію на премію Європейської кіноакадемії. За словами Денніса Ліма («Нью Йорк Таймс»), у цій картині Лаван поєднує «чаплінівський пафос і вибухи чистої кінетичної енергії». В усіх трьох згаданих фільмах героя звати Алекс — це справжнє ім’я самого Каракса.

Загалом, Лаван має в доробку десятки екранних ролей, у тому числі в майстрів рівня Клода Лелуша («Хай живе життя!», 1984) і Клер Дені («Хороша робота», 1999), але саме мистецька близкість з Караксом — одним з найсуперечливіших і найбільш самобутніх французьких режисерів — сформувала його як кіноактора. Можна стверджувати, що без Лавана не було би Каракса й навпаки. Повний пристрастей, схильний і до некерованого насильства, і до безмежної ніжності Алекс, божевільний і смішний мутант мсьє Лайно, що тероризує японську столицю, з авторського альманаху «Токіо!» (2008), нарешті, ангел-водій Оскар із «Корпорації «Святі мотори»» (2012), чиєю місією є перевтілюватись у різних людей, щоб зіграти їхні долі в житті, як на сцені — кожна з цих робіт навіть при всіх недоліках самих фільмів запам’ятовується одразу. Відмінною рисою його персонажів є виняткове володіння своїм тілом і пластичність (дається взнаки досвід в акробатиці), вони часто виконують танцювальні, музичні, навіть циркові номери й здатні моментально пожвавити кадр чи скерувати дію в непередбачуваному напрямі.

Лаван — ексцентрик. Це навіть не визначення його лицедійського профілю, це сама його суть. Він ані на секунду не перебуває у спокої, прошиває грою найдрібніший жест, найбуденнішу фразу. Його тіло наче весь час веде свій власний монолог.

Ми розмовляли двічі: під час його зустрічі з фестивальною публікою та потім для інтерв’ю.

«КОЛИ Я ПОБАЧИВ ЧАПЛІНА, ТО ЗРОЗУМІВ, ЩО ХОЧУ БУТИ ЯК ВІН»

— Дені, у вас немає спеціальної акторської освіти, але хтось же вас учив як виконавця?

— На мене дуже вплинули зірки німого кіна: Гарольд Ллойд і особливо Чарлі Чаплін. Ось, сьогодні купив на ринку (Привозі. — ДД) портрет Чарлі й дуже тому радий. Коли я був дитиною, мене захоплювали його фільми, тому що я відчував його дитинність. Його персонаж безтурботний, веселий, робить що хоче, може прийти на прийом і покласти ноги своїй сусідці на коліна. Коли я його побачив, то подумав, що хочу бути як він. Виявилося, що для цього треба стати актором. Тож я почав жартувати, падати, виконувати різні акробатичні етюди. По суті, я прийшов у кіно з циркової школи. Почав з акробатики й пантоміми, потім знайшов спосіб вираження через слово.

— Ви навіть зіграли людину, що удає Чапліна...

— Режисер фільму «Містер самотність» (2007. — ДД) Хармоні Корін запропонував мені зіграти двійника Чапліна. Я вирішив, що не передивлятимуся фільми за участі Чарлі, не імітуватиму його. Натомість замислився — чим я схожий на нього. Але це очевидно: я просякнутий його жестами, поведінкою, мімікою, я і є оцей Шарло. Знайомі часто казали мені, коли я вдягав відповідного капелюха, та ще й мав вусики, що мене не відрізнити: теж маленький, смішний, не дуже уважний.

Чаплін справив на мене таке саме враження, як і вірші Артюра Рембо. Для мене митці — це діти, дуже допитливі діти. Вони збирають інформацію з усього світу. Рембо, Висоцький, Чаплін, Марсель Марсо... Вони завжди зі мною. Вони мої друзі. Не вчителі, не гуру, а саме друзі.

— А хто ваші друзі в повсякденні?

— Їхні імена вам нічого не скажуть. Це можуть бути ті, кого я зустрів на вулиці. Наприклад, я з великою любов’ю згадую вуличного поета й актора Жака Делютора, якого я зустрів у Брюселі. Він декламував вірші, грав на акордеоні та являв собою такий згусток поезії й емоцій, що просто ошелешив мене. Потім він наклав на себе руки, але досі лишається в мені, в моєму серці. Навіть тварини є в списку моїх друзів.

— Які саме?

— В домі моїх батьків жило багато собак. Коли я готувався до ролі пса в театрі, ми з одним з них увійшли в контакт, я теж ходив на чотирьох, гавкав. Це теж друг, який мені дуже допоміг. До речі, той собака потім збожеволів. Взагалі, багато особистостей, що мене надихали, жили весь час на межі божевілля — Ван Гог, Ніжинський, Арто.

«МИ ЗАХОПЛЮЄМОСЯ ОДИН ОДНИМ ЯК ТВОРЕЦЬ І ТВОРІННЯ»

— Ви працювали з різними режисерами. Чому саме з Караксом у вас так склалося?

 — Не знаю. Я взагалі не збирався зніматися. Він перший мене покликав. Тоді, на початку 1980-х, моєю мрією був театр. Я щойно закінчив консерваторію і почав грати на сцені, і ось познайомився з Леосом. Він мені показав сценарій «Хлопець зустрічає дівчину». На ту мить у його фільмографії був лише один короткий метр, який я не бачив. Не можу сказати, що сценарій мені одразу сподобався. Ну, хлопець зустрічає дівчину. Так, дуже сучасна історія. Герой схожий і на Леоса, і на мене. З цитатами з кінематографа. Але ж я мріяв грати Шекспіра. Романтичні речі, в костюмах. А втім, якісь деталі зацікавили мене. Герой іде мостом Понт-Неф і бачить пару, що цілується, кидає їм гроші, наче це вуличні артисти — такого роду поетика мені близька.

 Повторюсь, на ту мить я плював на кіно, не мав жодних амбіцій, мені просто було цікаво подивитись, як це працює. Ми зняли фільм. І з самого початку в нас виник тихий мовчазний зв’язок. Леос не давав мені жодних порад, не казав про психологію персонажа. Йшлося більше про естетику — як має виглядати моє обличчя. В мене склалося враження, що Леос боїться говорити багато. З людського погляду досвід цих зйомок здавався цілковито порожнім. У мене не було відчуття, що я отримав таке ж задоволення, як від гри в театрі. Складалося враження, що режисер незадоволений мною, і я вирішив, що з кіном усе скінчено. Але на мій подив за рік Леос прийшов до мене в театр: «Ось, написав сценарій для тебе». Це була «Дурна кров». І коли я його прочитав, то побачив, що Леос так тонко відчув мене, зрозумів, що я танцівник, акробат. Всі мої здатності він у сценарії розвинув ще більше. Стрибати з парашутом, танцювати під музику Девіда Бові, робити трюки з картами, вивергати вогонь, напиватися жахливим дешевим вином... — у мені все це було, але він дозволив просунутися ще більше. Унікальне ставлення. Тоді я й зрозумів, що є основою його фільмів. Якось було навіть незручно, що є молодий режисер, який мене весь час потребує. Звісно, для мене це велика удача. Я вважаю його одним з найбільших режисерів нашого часу. У нього особливий погляд на суспільство, якій він висловлює з притаманним тільки йому стилем, і водночас це історії сучасного кохання.

 — Як будуються ваші стосунки?

 — Дружніми їх не назвеш. Ми майже не розмовляємо. Коли ми починали роботу, я навіть не дуже тямив, чого він від мене хоче. Потім поступово прийшло розуміння, що ми працюємо над однією великою метою і нам не потрібні слова. В «Святих моторах» є важлива для мене сцена: мій персонаж — Оскар — розмовляє з героєм Мішеля Пікколі про кіно. Постає питання, чому ми досі в кіні, й Оскар говорить: «Через красу жесту». Відповідь: «Краса — в очах того, хто дивиться». Для мене це метафора наших стосунків з Леосом. Ми доповнюємо один одного і захоплюємося один одним як творець і творіння.

— Леос, до речі, казав, що з часів «Дурної крові» ви дуже виросли як актор і здатні зіграти будь-кого. В «Корпорації «Святі мотори» у вас не менш ніж 10 ролей. Як ви впоралися?

— Звісно, «Святі мотори» були викликом. Думаю, що я зміг це зробити, бо продовжував працювати в театрі, грав у спектаклях за Достоєвським, Беккетом, Шекспіром, Кольтесом. Я все ж більше театральний виконавець. Саме на сцені я можу повністю відчути того персонажа, якого граю.

 Що ж до кіна, то є дуже велика різниця між ранніми фільмами Леоса й пізніми — «Токіо!», «Корпорація «Святі мотори». Бо в перших я граю Алекса, це свого роду трилогія про нього, й Леос просив мене бути самим собою, тож я формував героя на собі, надавав йому форму зі свого обличчя, зі свого тіла. А в «Токіо!» й «Святих моторах» персонажа ліпили з гриму, з перук тощо. Пан Лайно — це найкраще, що Леос мені міг дати. Для мене це також був перехід від метода Станіславського до школи Брехта, до відмови від роботи з переживаннями на користь зовнішньої гри й удавання.

— Чому мсьє Лайно такий важливий для вас?

 — Для мене він є втіленням усіх потаємних фантазій і страхів людей. Він наче супергерой, адже в ньому є все: і Чаплін, і досвід вуличного актора; він вештається по цвинтарях, їсть квіти й гроші, залазить жінкам на голови. Є в цьому щось дитяче й безтурботне. А головне — в нього є мова, якою говорить тільки він. І для мене це теж вираження дитинства, бо діти якраз мають мову, яку ніхто не розуміє. Я наче повернувся в дитинство, моя мрія здійснилася: я говорю власною мовою! Робота над образом Алекса була дуже складною, потребувалися тижні, аби зняти бодай дубль, бо ми довго шукали, як він має поводитись, розмовляти, яка його міміка. А коли ми робили перші ескізи мсьє Лайна, я вдягнув кілька аксесуарів, перуку, пройшовся набережною Сени й подумав, що можу взяти деякі риси Пульчинелли — персонажа з комедії дель арте (маска дотепника-містянина, що нещодавно переїхав з села. — Д.Д.) — він отаку невимушено пензлює перевальцем, але в будь-яку мить може зібратися й кинутися в бій. Я спробував це, й наступного дня, коли показав Леосу, той погодився: «Так, це він».

«РОЛІ ВИБИРАЮТЬ МЕНЕ»

— За яким принципом ви вибираєте кіноролі?

— Це вони вибирають мене. Каракс просто мене покликав. Але коли ти починаєш кар’єру на екрані саме з Каракса, то планка в тебе дуже висока, ти потім уже решту режисерів порівнюєш із ним. Мені має бути цікаво грати, я керуюся своєю допитливістю. До речі, інколи знімаюся в короткометражках молодих режисерів безоплатно, бо так відчуваю, що ще існує справжнє, некомерційне кіно, з акцентом на творчості.

— Чи є у вас усталені прийоми для роботи над роллю?

— Не маю методики. Є такий підхід: треба знати, ким була бабуся героя, що він їв на сніданок тощо. Для мене ці подробиці неважливі. Я одразу дивлюся в глибину. Маю зрозуміти, яке емоційне навантаження несе його слово, як він взаємодіє в просторі з предметами, як рухається. Я розумію його через рух і через слово. В театрі інакше: в тебе є повністю прописана п’єса, ти можеш цілковито відчути героя завдяки тексту. Я, наприклад, тривалий час грав Фердинанда-Луї Селіна (видатний французький письменник, 1894—1961. — Д.Д.) на сцені, і міг би зануритись в архівні біографічні матеріали, але вирішив якомога більше читати його книжок, слідувати тому, що написано ним і знайти правильну інтонацію. В кіні ж дуже багато важить порозуміння з режисером, те, як він бачить твою роль. Інколи актори, на мою думку, йдуть фальшивим шляхом, слідуючи методу, згідно з яким вони мають жити життям свого героя. Я, наприклад, намагався так працювати над роллю Алекса в «Коханцях з Нового мосту», але це була помилка: якщо б я справді жив життям вуличного клошара, то не зміг би його зіграти. Дуже важливо також, щоби актор пускав у хід уяву і шукав елементи, за які можна зачепитися. Наприклад, грати легіонера в фільмі Клер Дені «Хороша робота» для мене було викликом, бо я ніколи не служив в армії і взагалі далекий від військової служби. На початку зйомок я не зміг поїхати в Джибуті, як усі інші актори. Вони там проходили військовий вишкіл. Коли я приїхав за тижні, вони вже багато чого вміли, але я на місці вирішив просякнути тамтешньою атмосферою, спекою, морем і сонцем, відчути себе отим легіонером, який там провів п’ять років. Я просто зрозумів, як він міг би жити в такій країні. А якщо ти живеш життям персонажа, ти не можеш його зіграти. Треба зберігати дещицю гумору і дивитися зі сторони.

— У фільм «Ніч пожирає світ» ви зіграли зомбі. Що це був за досвід?

— Це особлива роль. Зомбі, закритий у ліфті. В мене був відповідний грим, контактні лінзи, з якими я все бачив як у тумані. Перша сцена — я лежу в ліфті. Встати складно, адже зомбі не має звичайних людських жестів, він не спирається на руки, аби встати, він трохи як інвалід. Пластику цих живих мерців можна порівняти з судомами від електричного струму. Жодного звуку, погляд в одну точку й одна мета — з’їсти іншого. І все це в ліфті. Але це було нескладно, бо зазвичай напередодні треба пропрацьовувати діалоги, а тут — чудово — завтра граю зомбі без слів. Я намагався знайти цей вираз обличчя неживої людини, яка намагається пролізти через грати. Роль принесла мені величезне задоволення.

— А фільми про зомбі ви не дивилися?

 — До того, як почати грати цю роль, — ні. Вже після зйомок я подивився перший фільм про це — «Ніч живих мерців» Джорджа Ромеро — і він справив на мене дуже хороше враження.

«МІЙ ПЕРШИЙ МОТОР — ЦЕ ТІЛО»

— Коли ви граєте, у вас тіло йде за образом і відчуттям чи, навпаки, тіло народжує образ?

 — Це алхімія того й того. Але мій перший мотор — це тіло. Потім — рух, танець, хоча я ніколи не вчився танцювати. Я часто реагую на фізичні відчуття, на пози, які приймає персонаж, і саме в цьому шукаю правду. Водночас працює й уява. Завдяки зустрічі цих двох джерел — фізики й емоцій — у моїй голові відбувається мільйон різних речей. Наприклад, нещодавно в театрі я виконував текст Беккета. Там дуже строга постановка. Режисер вирішив, що я маю стояти нерухомо перед публікою, грати тільки очима і говорити півтори години.

— Неабияке випробування.

— Зовсім ні. Я почувався дуже схвильованим, бо всередині, в голові було дуже багато руху. Все, що я не міг показати тілом — виражалося дуже конкретними словами, й треба було передати поглядом усю картину, яку автор хотів намалювати. Мені дуже сподобалось.

— Пам’ятаєте ваші найперші ролі — на сцені й у кадрі?

— В мене є два таких спогади часів дитинства. Коли я ще вчився в початковій школі, шкільний театр поставив «Нове плаття короля» за Андерсоном. Я грав того маленького хлопчика, який кричить, що король голий. А короля грав мій друг — велику роль. У мене роль була маленька. Але я вже тоді зрозумів, наскільки важливою може бути навіть епізодична партія.

Друга історія — моя мама дуже любила фотографувати й була моїм першим фотопортретистом. Ми якось пішли з нею на ринок у передмісті Парижа. Мені було років 10. Я зупинився, сперся на машину, про щось замислився. Мама мене сфотографувала. І сказала: «В тебе вигляд якийсь важкий». І точно: в кадрі я скидався на хулігана. При цьому настрій у мене був неагресивний, я просто стояв і щось собі придумував. Але фотографія наче відкрила в мені дух маленького хулігана. Виявилося, що те, що ви собі думаєте і те, як поводитесь — різні речі, й ніколи не можна вгадати, що ти зрештою спроектуєш у світ. Отакого роду стани використовуються в кіні. Розумні ті режисери, які вміють зловити момент, коли актор може й не має наміру зробити якусь дію, але якимсь чином передає те, що треба показати.

— За яку роль ви ніколи б не взялись?

— У кожному образі можна знайти щось цікаве. В будь-якому суспільстві є сталі людські типи — імператори, диктатори, обслуга, жертви — просто змінюється призма, через яку ми на них дивимося, й способи їхнього показу, мова, якою ми це робимо. Тож жодних обмежень у мене немає.

«БУДЬ-ЯКА ЛЮДИНА ЗАВЖДИ ЩОСЬ УДАЄ»

— Чи є у вас захоплення, не пов’язані зі сценою чи зйомками?

— Люблю грати на маленькому інструменті-мушлі (підносить до губ, свистить. — ДД). Мене це дуже розважає. Ще більша розвага — моє ремесло актора. Бо це спосіб отримувати інформацію від усього, що тобі дає життя. Ще одна пристрасть — просто гуляти, ходити. Те, що французької називається фланирувати. Йти без мети. Я йду, мрію про щось, дивлюся на людей, на речі, на будинки, й таким чином збагачуюся всіма цими відчуттями, образами того, що мене оточує.

— Бодлер написав цілий трактат про філософію фланера...

— Так. Дуже багато поетів фланирують, так що це не дивно... А ще я дуже люблю грати словами (сміється). Це дає таку свободу — ти можеш робити що хочеш.

— Дені, ви знаєте, я вже вдруге спілкуюся з вами, і мені здається, що ви весь час у грі, в образі. А який ви наодинці сам із собою?

— Я намагаюся існувати... Мені здається, що будь-яка людина в будь-яку мить щось удає. Вже коли ви вдягаєте якісь речі, виходите на вулицю, те, як ви бачите себе... Просто в мене більше екстравертний стиль, мені подобається грати з життям. Звісно, я можу бути непроникно спокійним, коли сам іду по вулиці. А можу йти й наспівувати щось самому собі, підігравати. Це не акторство, це не гра, просто в мене в голові мелодія, і я хочу її наспівати, і я танцюю, живучи. (Сміється.)