Як Лариса Руснак стала «обличчям» «Дня»

«Наша Ляля може все зіграти! Ну — майже все!» — кажуть колеги-франківці про Руснак. Справді, репертуар заслуженої артистки України дуже широкий. Вона працювала з такими майстрами режисури, як Сергій Данченко та Володимир Оглоблін, а також із молодими постановниками — Юрієм Одиноким, Андрієм Приходьком, Олександром Білозубом. Шанувальникам Мельпомени Лариса Руснак запам’яталась у знакових виставах франківців: Машею у «Виборі», Олею в «Дикому Ангелі», Мартою в «Благочестивій Марті», Зіною в «Трибуналі», Тезифіною в «Енеїді», Відьмою в «Брате Чичиков», Рене в «Маркізі де Сад», Нюсею в «Соло-Мії», Аграфеною в «Братах Карамазових», Адою та Авелем у «Каїні», Горпиною в «Наталці Полтавці», Шякунталою в однойменній виставі за мотивами «Магабгарати», Зоєю в «...Я згадую... Амаркорд», Фрідою Кало в «Двох квітках кольору індиго», Невідомою в «Романсах. Ностальгія» та ін.

Уже з перших ролей актриса заявила про себе як про неординарну особистість, талановиту й дуже працьовиту, безмежно віддану театрові. Амплуа в Лариси Омелянівни дуже широке: від ліричних героїнь до характерних персонажів із непростою долею та життям. Вона пробує себе в різних жанрах — від трагедії до комедії. Лариса віртуозно танцює, а рік тому заспівала так, що душу перевертає. Руснак не боїться експериментувати, бути кумедною, навіть негарною. Вона вміє точно використовувати не лише слово, а й пластику тіла та вокал. Лариса (без розігріву) сідає на шпагат (займається йогою) й знає силу-силенну народних пісень (на Різдво та Маланку ходила колядувати з друзями із фолк-гурту «Божичі»).

Нині актриса звернулася до творчості Богдана-Ігоря Антонича — «Про перстень молодості». Вона завжди є співтворцем постановки, чимало ідей подає на репетиції. Крім театру, Лариса Омелянівна багато зніматися в серіалах («День народження Буржуя», «Украдене щастя», «Серцю не накажеш», «Тільки кохання» та ін.), її голосом говорять героїні закордонних фільмів, і вже багато років вона веде телепередачу «Лото-Забава». А ще актриса є «обличчям» нашої газети — саме її життєрадісну мить зумів ухопити Віктор Марущенко (відомий фотограф, який працював у нашому виданні), а світлина «В новий День» отримала призи на фотовиставках і відкриває альбом «The best photo День-Day, 1997—2007».

«БАТЬКІВЩИНУ РАЙСЬКИЙ КУТОЧОК НІКОЛИ НЕ ЗАМІНИТЬ!»

— Цього літа у Львові зайшла в книгарню й побачила величезний фотоальбом «Дня». Так приємно,— зізнається Лариса РУСНАК. — Світлина «В новий День» для мне дуже пам’ятна. Її зняв мій друг Віктор Марущенко. Саме він запропонував поїхати до Швейцарії. Наприкінці 1990-х наш театр виступав на гастролях у Західній Європі. Ми грали рок-оперу «Біла ворона» у Відні та Мюнхені. За всі «добові» та гонорар купила квиток і вирішила поїхати в Швейцарію (хоча тоді ні англійської, ні німецької мови не знала). Колеги-франківці — Остап Ступка та Інна Капінос — мене провели до потяга до Базеля. Нервувалася, бо одна лишилась. Куди їду? А якщо Марущенко не зустріне? Потяг чомусь затримувався: дві, п’ять, десять хвилин... Може, не туди сіла? Куди бігти? Однією ногою стояла на пероні, а другою — у вагоні. Через 15 хвилин двері зачинилися, й ми нарешті рушили. Їхала довго. Всю ніч не спала — боялася пропустити, коли об’являть мою зупинку. Десь о п’ятий ранку потяг прибув до Базеля, і коли побачила на пероні Віктора, то мені здалося, що над головою Марущенка німб світиться, і це мій янгол, і я врятована. Йдемо вулицею, щоб рушити далі — до міста Люцерн. Людей немає, і раптом чуємо, як хтось кричить: «Марущенко!». Може, мені сниться? Я ж — за кордоном, це ж Швейцарія, а чую українську мову. Виявляється, у Віктора там багато знайомих. Отже, першим «швейцарським» громадянином був наш земляк — українець. До речі, в Люцерні — саме там — зроблено фото, яке стало візитівкою «Дня». Знайомі Марущенка дозволили нам пожити на віллі своєї родички-мільйонерки, яка півроку як померла. Коли я побачила будинок, то подумала, що це — рай. Дивні краєвиди — гори, сосни, ялини, озеро. Таке все гарне, а мені пейзажі чимось здалися схожими на наші Карпати. Я забула про втому й бігала по галявині коло будинку, сміялася. Навіть не помітила, коли Віктор взяв фотоапарат і почав знімати. Те відчуття радості й щастя йому вдалося передати на світлині... Так вийшло, що на Фотовиставці «Дня» я не змогла побувати (знімалася за межами Києва), і чула про чудову роботу Марущенка від колег-франківців. Кілька років тому наш художній керівник театру — Богдан Сильвестрович Ступка — розказував, що був гостем у вашій редакції й бачив це фото, і от лише цього літа сама вже побачила палітурку фотоальбому, й немов знову вперше побувала в Швейцарії...

У 1990-х, коли український кінематограф заснув летаргічним сном, у театрі було мало ролей. Лариса Руснак змінила своє життя — поїхала працювати в Швейцарію. Її закордонна епопея розтяглася на сім років. Мабуть, тому тема заробітчанства українських жінок за кордоном, яку актриса втілила в образі Зої («...Я згадую... Амаркорд»), їй близька.

— У мене була легша ситуація, ніж у тисяч наших співвітчизниць, які кидають родини й їдуть заробляти гроші за кордон, — вважає пані Лариса. — Кожні три місяці я їздила в Київ за продовженням візи, а потім і син Іван був зі мною... Із чоловіком ми розлучилися ще 1990-го, могла вийти заміж за іноземця, але відмовилася, бо ностальгія — це не просто слово. Коли на душі було важко, слухала касету із записами Ніни Матвієнко, слухала й плакала... Швейцарія — прекрасна країна, але я там чужа, і Батьківщину цей райський куточок ніколи не замінить!

Моя швейцарська історія почалася з «Білої ворони» (режисер С. Данченко) і репетицій «Слуги двох панів» (режисер Андрій Жолдак). Після вистави до мене підійшла знайома Богдана Сильвестровича Ступки, танцівниця Геня Снігурович, якій сподобалась моя пластика, і вона запропонувала поїхати до неї стажеркою в Люцерн на курс джаз-танцю. Я подякувала, але грошей не було на дорогу. А через невеликий проміжок часу в Київ на гастролі приїхав диригент Павло Длябога із Швейцарії й через Марущенка передав, що чув про моє безгрошів’я й пропонує поробити прибиральницею в хаті його товариша — скульптора, який живе з дитиною сам. У театрі закінчився сезон, і я на три місяці поїхала на заробітки за кордон. Жила в родині майстра з виготовлення театральних масок дель арте. Також цей художник був музикантом, і завдяки йому я познайомилася з Дімітрі (відомим клоуном), художнім керівником театру, учнем легендарного Марселя Марсо. До речі, коли приїхала додому, то привезла три шкіряні маски на згадку про свої мандри.

«МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ СПРОБУВАТИ ВСЕ!»

Акторська професія залежна. Можна роками мріяти про роль, але якщо режисер тебе не бачить, то мрії так і залишаться мріями. Руснак працювала з різними (за почерком) постановниками. Кого вона вважає режисером «однієї групи крові» з собою? За словами актриси, завдяки «протекції» (колишнього свекра, відомого режисера Володимира Миколайовича Оглобліна, якого називає вчителем) після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого її 1983-го зарахували до штату франківців. Нині в акторському списку Лариси понад сорок ролей.

— Сьогодні мої режисери — Олександр Білозуб та Андрій Приходько. Мені подобається, що ми разом з Білозубом шукаємо нові ідеї, і ці пошуки потім йдуть на користь виставі. Ми з Олександром ідемо своїм театральним шляхом, використовуючи пластику, пісні, а зараз пробуємо працювати з поезією Богдана-Ігоря Антонича.

Мені важко сказати, яка роль найдорожча, бо в мене є «Соло-Мія», де я граю божевільну Нюсю (молодшу сестру легендарної співачки Соломії Крушельницької) зовсім без тексту. Це — вистава, в якій можу дозволити імпровізацію. Там є рамки, але я можу вийти за ці рамки. А ще є «Шякунтала» — вистава, побудована на індійському епосі (сюжет про Шякунталу з першої книжки «Магабгарати», що нараховує 18 книжок, став основою для драматичної поеми Калідаси). У виставі дуже цікаве існування на сцені, яке зовсім не схоже на те, що я грала раніше. Постановка будується на пластиці. Як на мене, дуже влучно, оскільки актор — інструмент, який має використовуватись режисером. Разом з Андрієм Приходьком народилися вистави «Маркіза де Сад», «Шякунтала», а ще був «Каїн» за Байроном, де я грала Аду та Авеля. Приходько використав переклад Франка... А своїм театральним учителем я вважаю Володимира Миколайовича Оглобліна. Він поставив такі аншлагові вистави, як «Дикий Ангел», «Благочестива Марта», «Моя професія — сеньйор із вищого світу» та інші. Це був великий майстер! Він здійснив двісті постановок у різних театрах...

Добре, що в театрі можна втілити різні фантазії. На превелике щастя, в мене немає амплуа. Я можу грати хлопчиків (до речі, моїм театральним дебютом стала роль Принца в казці, яку поставив Петро Ільченко) і дівчаток, жінок бальзаківського віку та старих бабусь. А в кіно режисери чомусь мене бачать у ролях дружин олігархів, стервозних дам, алкоголічок, навіть рецидивістку грала. Моя мама запитує: «Ну чому ти так багато куриш сигарет і п’єш на екрані? Мені соромно перед сусідами, які дивляться серіали. Ти ж у житті зовсім інша...». Я люблю дублювати фільми. Це такий тренаж для актора!

Мені хочеться спробувати все! Виходиш на сцену — й ти вже не ти. Завдяки керівникові етногурту «Божичі» я навчилася співати старовинних українських пісень. Знаєте, довгий час боялася співати, а останнім часом — позбулась цього страху. Вже три роки беру уроки вокалу в Анатолія Павловича Навроцького, головного хормейстера Театру ім. І. Франка, й відкриваю стільки нового в собі — по-іншому звучать резонатори й, як сміється мій педагог, з такими темпами можемо скоро й за оперу взятися. Нині я виступаю з фолк-гуртом (ще не придумали, як його назвати) й отримую величезну насолоду. Часто люди мають якісь потаємні бажання, які не можуть втілити в житті, а я завдяки акторський професії можу продемонструвати свої різні фантазії на сцені або на екрані. Поки що моє вміння грати на акордеоні ще не знадобилося режисерам, та нічого — почекаю. Знаєте, я здала на права на водіння авто 1991-го, коли машини не мала, бо коли заповнювала анкету на зйомки, то там був пункт «водіння автотранспортом»... Упевнена — все, що знаєш і вмієш, обов’язково знадобиться коли-небудь.