Як народжувались пісні-легенди

Він був художнім керівником Черкаського народного хору, засновником і керівником хорових колективів Луцька, Житомира, Чернігова, а також знаним  композитором. Якби Пашкевич написав одну лише «Степом, степом...», пісню, що стала реквіємом за всіма солдатами-українцями, і тоді назавжди вписав би своє ім’я у золоті скрижалі пісенного мистецтва.

Анатолій Максимович створив десятки самобутніх пісень, які стали народними. Серед його перлин — «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину»,  «Ой ти, ніченько», «Любисток», «Журавка», «Ой вербо, вербо», «Осипає цвіт калина», «Пісня про Волинь»…

1965 року 27-річний Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером. Молодий, здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути увагу на вперше видану збірку «Тиша і грім» Василя Симоненка. «Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, — зізнавався Анатолій ПАШКЕВИЧ. – Якось плив до Києва по Дніпру «Ракетою» і сам про себе щось наспівував, підбирав мелодію, хоч нотного паперу під рукою не було. Зайшов до Дмитра Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»…

ПАШКЕВИЧ АНАТОЛІЙ, СЕРЕДИНА 1960-ИХ, УЖЕ ПОВСЮДНО ЗВУЧИТЬ ЙОГО «СТЕПОМ, СТЕПОМ»

Коли ми з Миколою Негодою написали «Степом, степом», то пісня викликала потрясіння. Пам’ятаю, під час концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу... Не до емоцій було лише деяким чиновникам від влади. Викликали нас iз Миколою Негодою в обком партії і питають: «Що це така незакінчена пісня у вас вийшла? Її треба по-іншому зробити, і, взагалі, про яку матір ідеться? Ми ж інтернаціоналісти!». Я відповів: «У нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то, звісно, про кого мова»... У 1967 році пісня зазвучала й одразу була визнана народом.

Перші начерки тексту і мелодії з’явилися у мене ще на Житомирщині, до від’їзду в Черкаси. Напливала мелодія, точніше, той її простий і широкий такт — «Сте-пом... сте-пом...». Часто доробляв, переробляв. Хотів навіть кинути все. Але мелодія не полишала. Разом із нею добирав слова. Фрагменти, які з’явилися разом із мелодією, я пізніше показав поетові Негоді. Він узявся писати свій текст. Але довго не виходило. Микола використав мої текстові заготовки і зробив літературно досконалий текст. Так спільними зусиллями і довели пісню «до пуття». Призначалася вона для хорового виконання. Спочатку думав соло віддати басу і навіть пробував такий варіант... Та коли послухали Ольгу Павловську, всі сумніви розвіялися: так, як вона, не виконував ніхто! Слова і мелодія лягали на її голос, як зерно в добре підготовлений ґрунт.

Коли працював над першим куплетом, уявляв картину, коли відступали війська, а жінки збирали хліб і на кожному кроці знаходили вбитих, — згадував Микола НЕГОДА. — Потім і кінцівка знайшлася: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!»… Щоправда, середину пісні дуже довго шукав... Десь через тиждень дзвонить: зайди, послухай!

Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — і у мене мурашки поповзли по спині, волосся на голові дибки стало! Вже тоді відчув: народилася велика пісня, яка нікого не залишить байдужим»…

Одного разу їхав Черкаський народний хор у село на концерт автобусом, а його керівник Анатолій Пашкевич, який сидів на першому сидінні, взяв у руки баяна і почав під настрій музикувати. Поет Дмитро Луценко питає: «Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?»

- Щось перед очима стоїть хата… — розповідав про написання нової пісні Анатолій Пашкевич.— Біла, покривлена хата з сумними вікнами, з вишнями, зі старою скрипучою грушею...

Усміхнувшись, поет задумливо мовив:

— Схожа на мою, теж виглядала з вишняків, а за хатою — висока груша-лимонка.

Коли повернулись з концерту увечері, Дмитро Омелянович не пішов до готелю, а сидів цілу ніч у кріслі, щось мудрував на дрібненьких папірцях.

Уранці на столі лежав вірш: «Хата моя, біла хата, Рідна моя сторона…» Я сів за інструмент, шукав музичні образи.

Дмитро Омелянович поклав підборіддя на груди і ходив, ходив… Руки в кишенях. Сам собі почав стиха декламувати:

«Ой ти, ніченько-чарівниченько,//

Не смути моє біле личенько»…

- Якось на гастролях в Івано-Франківську в Тріо бандуристок почерпнув прекрасну пісню. Переписав слова і зробив обробку в стилі «Кобзи», — зізнається Євген КОВАЛЕНКО, багатолітній керівник колективу. — Довший час вона у нас звучала як народна, аж поки мені не зателефонував уславлений пісняр Дмитро Луценко і сказав, що наш хор співає «Ой, ти, річенько-чарівниченько» і повсюди ми кажемо, що це народна пісня.  Але вірш до неї він написав ще у 1951-му, а  музику написав Анатолій Пашкевич і її правильна назва «Ой, ти, ніченько». Я ж тоді довго вибачався, а в душі тішився за авторів. Це ж треба так написати, щоб ще при твоєму житті пісня вважалася народною. У цього дивовижного тандему Дмитро Луценко – Анатолій Пашкевич таких творів було чимало».

 Перший концерт Волинського народного хору під керівництвом Анатолія Пашкевича відбувся у Волинському обласному театрі 1978 року. У ньому прем’єрно прозвучала «Пісня Волині». Радів присутній на концерті Дмитро Луценко, що пісню кілька разів виконували на біс.

Буває, мелодія з’являється одразу, а буває, й навпаки. Дні і ночі пошуки, пошуки, пошуки… Важко знайти музичні образи. Здається, ніби мелодія гарна, а не лежить до неї душа — і край. Буде безліч варіантів, мине немало часу, аж доки висловить свої почуття серце, а душа перетворить їх на мелодію.

Дмитро Омелянович за кілька днів написав остаточний текст майбутньої пісні. Музика теж була готова, але я відчув, що вона йому не вельми подобається. І тут я згадав про той найперший варіант. Відшукав його і зіграв на піаніно. Дмитро Омелянович враз аж якось стрепенувся. Сказав, що це саме та мелодія, яку він чув серцем. Але я ще вагався, доки не послухав пісню у хоровому виконанні. Вона й справді зворушувала — багато хористів співали її залюбки. Її полюбили волиняни, і вона живе в репертуарі колективу й досі».