Як правильно любити Тараса...
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України:
— Шевченкознавство як наука пережило дуже складну й непросту історію. Та й сам Т. Шевченко завжди був дуже «ласим» для будь-якої влади: використати й «осідлати» Т. Шевченка намагалися всі режими. Але Т. Шевченко — постать настільки велика, що, по суті, її ніхто не може до кінця пізнати. Навіть по сьогоднішній день ми більше знаємо про Т. Шевченка як про Кобзаря, звикли до його портрета в смушевій шапці та кожусі, але з подивом дивимося на Т. Шевченка молодого (перший автопортрет зi свічкою), й зовсім не можемо поєднати ці два образи в єдиний цілісний. Шевченко-поет теж не всім нам зрозумілий. Проте переконаний, що значна частина тих українців, які люблять Т. Шевченка, хоча «Давидові псалми», може, й не читали, однак заглибилися в його дуже складний внутрішній світ. Та й Шевченко-художник, на жаль, залишився для суспільної свідомості майже невідомий. «Катерину» — знають. А хто сьогодні може сказати про Т. Шевченка щось більше з глибоким знанням справи? Тільки спеціалісти. На жаль, мистецтвознавців, які б спеціально досліджували малярську спадщину Т. Шевченка, в нас можна порахувати на пальцях однієї руки. Наш Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ зберігає в себе рукописи Т. Шевченка — майже всю його літературну спадщину, розпочав дуже великий проект — академічне 12-томне зібрання творів Т.Г. Шевченка.
Історія ж музею Тараса Шевченка фактично починається з 1926 року, коли в Харкові завдяки зусиллям таких великих подвижників, як академік Дмитро Багалій, був створений Інститут Тараса Шевченка. Співробітники Інституту провели колосальну роботу по збору рукописів і малярської спадщини Тараса Шевченка. Згодом філія цього інституту відкрилася в Києві. Академіки Сергій Єфремов та Агатангел Кримський розпочали підготовку до видання академічного зібрання творів Т. Шевченка. Але, на жаль, у 20-х роках минулого століття їм не вдалося це зробити. В основному всіх їх звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, а Інститут Тараса Шевченка розформували. 1939 року урочисто відзначали 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка. До цієї дати Президія Академії наук організувала Всеукраїнську ювілейну виставку. На неї зібрали майже всі рукописи та картини Т. Шевченка з усіх частин Радянського Союзу. Після закриття виставки творча спадщина Шевченка залишалася в Україні. Вирішили створити Центральний музей Тараса Шевченка в Києві. Він відкрився 1941 року в Маріїнському палаці. Але доля архіву дуже складна. Почалась війна. Рукописи Шевченка були відправлені в Уфу. Картини ледве не пропали. Випадково один солдат заглянув у ящики й підняв тривогу — їх усе-таки евакуювали. Після повернення Шевченкової спадщини до Києва 1949 року було відкрито Музей Тараса Шевченка в чудовому колишньому особняку мецената Терещенка на бульварі Шевченка.
Цей музей існував. Здавалося, все гаразд, була створена експозиція... Але, коли померла попередній директор музею, виникла проблема з приводу того, кого ж рекомендувати на посаду директора цього музею. І я порекомендував завідувача відділом рукописів та текстології Інституту літератури, кандидата наук, дуже відомого дослідника Сергія Гальченка. Згодом почали обговорювати те, що вже 16 років експозиція музею не переоформлялася, що треба робити ремонт і нову експозицію. Почали робити ремонт. Адже до дня 190-річчя з дня народження Шевченка Леонідом Кучмою 2003 року був підписаний указ щодо проведення ремонтно-реставраційних робіт приміщення Національного музею Тараса Шевченка. Цим же указом Кабінет Міністрів України, Київську міську державну адміністрацію зобов’язали вирішити питання щодо початку 2004 року спорудження в місті Києві будівлі для зберігання рукописів класиків української літератури. Адже наша найголовніша проблема — немає належного приміщення для зберігання рукописів і малярських робіт Т. Шевченка. Усі малярські роботи зберігаються в нинішньому приміщенні на бульварі Шевченка. На жаль, приміщення для цього не пристосовані. І це в мене як громадянина України, директора Інституту літератури викликає тривогу. Треба вирішувати — або здійснити капітальний ремонт цього будинку, пристосувати підвальні приміщення для того, щоб можна було належним чином зберігати малярську спадщину Шевченка, водночас переобладнавши приміщення експозиції малярських творів, або побудувати нове приміщення.
Музей за прем’єрства В. Ющенка одержав статус національного й науково-дослідної установи. Там працює більше 40 співробітників, де немає жодного працівника, який би мав науковий ступінь чи вчене звання, хоча, згідно зі статутом музею, він є й науково-дослідною установою. Ці люди звикли лише проводити екскурсії 16 залами музею. Його, в основному, відвідують школярі. А щоб пройти 16 залів, потрібно більше двох годин. Хіба вони полюблять Шевченка? І Сергій Гальченко запропонував трішки змінити експозицію. Так вийшло, що в цьому питанні він зустрів хвилю протесту з боку співробітників музею, мовляв, «рятуйте», вони зазіхають на Шевченка, знищують експозицію, хочуть виставляти твори, а вони пропадуть, і так далі. Я ще до скандалу писав Віктору Ющенку листа, говорив, що все правильно робиться, не можна йти за масою, тому що ці люди Шевченком прикривають особисті інтереси. Цілком очевидно, що повернення Національного музею Тараса Шевченка у відання Національної академії наук України дозволило б сформувати професійний науковий колектив, який міг би проводити наукові дослідження спадщини Т. Шевченка. Ющенко на такі пропозиції поки що нічого не відповів. Оскільки конфлікт не вдалося вгамувати, С. Гальченко змушений був піти у відставку. Потім міністр культури й туризму Ігор Ліховий призначив директором музею ініціатора конфлікту Наталію Клименко. І тепер для них питання побудови приміщення для Національного музею Тараса Шевченка — головна зачіпка, щоб знову підняти хвилю протесту. А у контексті проектованої нині сучасної будівлі Шевченківського дому для зберігання рукописів класиків української літератури, що має постати в Печерському районі міста Києва, не складно було б передбачити площі для фондосховищ музею.
Що поганого в тому, що ми хочемо побудувати приміщення для музею, де можна було б надійно зберігати його спадщину, де можна було б експонувати нові твори? Адже його фондосховища розміщені переважно в підвальних приміщеннях будинку й дуже переповнені унікальними експонатами. У таких приміщеннях неможливо забезпечити належні, відповідні світовим стандартам умови для зберігання фондової колекції. А працівники музею подають усе так, ніби хтось хоче забрати цей будинок, зробити там казино чи ще щось. Така фантазія вражає. Однак, зрештою, якщо ви не хочете, щоб будувалося нове приміщення для музею, будь-ласка, переобладнуйте. Як може існувати цей музей? Ми наближаємося до відзначення 200-річчя з дня народження Шевченка — й що? Будемо виставляти копії? Адже в музеї експонуються не оригінали! В яких музеях художників світу виставляють копії? Хто бачив такий музей? Якщо Президент не прийме відповідних рішень, то навіть не знаю, що робити. Я вже 12 років б’юся над цим питанням.
