Як важливо бути... собою

Попри епідеміологічний карантин, котрий зробив на два тижні паузу у розважальних закладах, життя триває... Й підтвердженням тому — закрита прем’єра (бенефіс для друзів) ліричної комедії «Скандальна пригода містера Кетла та місіс Мун» за п’єсою класика англійської літератури Джона Бойнтона Прістлі у Театрі ім. І. Франка. Й незважаючи на те, що офіційний показ вистави ще не відбувся, друзі ювіляра Володимира Нечепоренка, театральні критики, журналісти й просто шанувальники франківців мали змогу побачити постановку цієї суботи.

«Скандальна історія...» у постановці Юрія Одинокого є бенефісною Володимира Макаровича Нечепоренка, який і зіграв роль Джорджа Кетла. За сюжетом п’єси герой одного дня вирішив зняти офіційний костюм, покинути щоденні справи управителя банку й перетворитися на звичайну людину, котра не знає, що робитиме далі... Проте найважливіше для Джорджа — стати собою, справжнім, втілити у життя дитячу мрію й бути разом із коханою жінкою, незважаючи на те, що вона, Делія Мун (Поліна Лазова) — дружина іншого, поважного у місті пана Генрі Муна (Олексій Зубков)...

Отже до уваги глядачів був представлений ще один твір — проти фальші та лицемірства, щоденної «гри», до якої долучається кожен, забуваючи, ким він є насправді. Цей лейтмотив багатьох творів англійського драматурга не втрачає актуальності за будь-яких умов у будь-якому суспільстві.

П’єса Прістлі є досить ігровою, аби у форматі вистави пропонувати цікаві репризи, несподівані сценічні пасажі та ситуації. Проте здалося, що переклад літературного матеріалу на сценічну мову відбувався досить складно... Саме тому, починаючи з першої сцени вистави — економка Місіс Твіг (Зінаїда Цесаренко) відповідає на телефонні дзвінки, — вистава видається надто затягнутою і задовгою за часом (перша дія йде дві години). Та й розподіл постановки на частини викликає подив. Напевне, глядач, обізнаний з літературним матеріалом, в антракті подумки ставить запитання: що ж відбуватиметься у другій дії?.. Втім, разом з тим, «Скандальна історія...» має рятівні моменти. По-перше, сценографія Андрія Александровича-Дочевського не лише створює простір для акторської гри, але й додає акторам своєрідного азарту. Чого лише варті величезні риби-мішені, котрі спускаються зі стелі разом з мильними кульками? Вони є тим символом дитинства, котре здатне врятувати від життєвої фальші. По-друге, музичне рішення (відомі класичні фрагменти «Половецьких танців» (русс. «Половецких плясок») з опери Олександра Бородіна «Князь Ігор» плюс музика київського композитора Ігоря Мамушева) неначе підштовхують хід подій й роблять сценічну історію більш ритмічною. Й, нарешті, акторська робота Поліни Лазової, яку у суворому, «фальшивому» вбранні «залізної леді» просто-таки важко впізнати, і Олексія Зубкова, який відтворює характер «запрограмованого», проте розгубленого у житті Генрі Муна, і Володимира Нечепоренка, (здається, актор дійсно відчуває матеріал), дозволяють глядачеві із зацікавленням спостерігати за подіями вистави.

І навіть у другій дії (коли громада міста і лікар намагаються врятувати шанованого Кетла від «божевілля»), яка видається дещо сумбурною, а її початок (приїзд лікаря Грен Гренока — актор Володимир Ніколаєнко) мізансценічно дуже вже нагадує картину з вистави «Кін IV», знову ж таки все стає на свої місця. Насамперед завдяки акторському дуету Нечепоренко-Лазова і... любові. Саме кохання спонукає Джорджа Кетла не повертатися до свого «несправжнього» життя.

А ще — до фіналу вистави, мабуть, кожному глядачеві захотілося хоча б на мить позбавитися звичного розкладу життя й повернути дитячу мрію. Й зовсім не має значення, який вигляд вона має — безтурботна гра на тарілках та відрах, чи полювання в океані... Словом, побути справжнім!