Як зліпити «красиве» з «корисним»?

Вручення Нобелівської премії з літератури – це один із нечисленних моментів, коли про літературу згадують усі. Чи, принаймні, всі споживачі масової інформації.

Користуючись цим фактом, букмекери напередодні вручення складають списки фаворитів. А вже українські засоби масової інформації подають ці списки як справжні переліки претендентів на відзнаку. Такі новини про «майбутніх лауреатів» облетіли вже чимало вітчизняних видань і передач. Ні, насправді жодного офіційного переліку кандидатів на літературну «Нобелівку» в публічному доступі не існує. Такий список не оприлюднюється. Переліки в медіа – це лише таблиці, за якими роблять ставки. Інша справа, що букмекери мають свої не позбавлені компетентності джерела інформації, й тому зазвичай переможець таки є серед їхніх фаворитів, хоч, може, не на першому місці. Саме тому про цих фаворитів є сенс згадувати, бодай у сенсі найзагальніших і найприблизніших тенденцій.

БУКМЕКЕРИ СТАВЛЯТЬ НА «ЕТНІЧНУ УКРАЇНКУ» ТА ВИДАТНОГО ЯПОНЦЯ

Фахівцем із літературної Нобелівської премії вважається британська установа «Ladbrokes». Саме її списки тиражуються зараз. Згідно з ними, напередодні нагородження є кілька головних письменників-претендентів. І першим номером серед них іде уродженка Івано-Франківська (яку декотрі наші журналісти встигли категорично наректи «етнічною українкою»), російськомовна письменниця з Білорусі Світлана Алексієвич (цікаво, що на сайті Ladbrokes її транслітерували як Aleksijevitj).

Знаменита авторка книжок «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва», котрі часто є ближчими до документалістики, ніж то художньої літератури у вузькому розумінні. Основний стрижень цих творів – гуманітарний, персональний вимір глобальних подій. Помітною та в якомусь сенсі драстичною стала найновіша книжка Алексієвич, видана у 2013, напередодні радикальних змін у житті пострадянського простору – «Час секонд-хенд: кінець червоної людини». В ній монологи представників різних прошарків суспільств колишнього СРСР підбивають підсумки радянської доби та її падіння. Ці підсумки дуже різні в кожного героя, але об’єднує їх атмосфера відчаю та тупої безвиході (для когось навіть комфортної), що супроводжувала для цих людей і життя пізнього Радянського союзу, і життя на його уламках. Можливо, саме образ загубленої та, чесно кажучи, убогої людини на історичному перехресті, створений саме в переддень виходу на перехрестя наступне, зацікавив експертів Нобелівського комітету?

Друге місце в букмекерів посідає абсолютно культовий Харукі Муракамі. Немає сенсу перелічувати заслуги, книжки та відзнаки видатного японця. Він, зрештою, належить до тих безперечно видатних письменників, неотримання якими «Нобелівки» і є приводом для критики самої премії, обвинувачень у заполітизованості чи відсутності зв’язку з реальними літературними процесами. Чи не схочуть організатори виправити ситуацію? Коментатори нобелівських тенденцій згадують про те, що останнім часом Муракамі виявляв свою політичну позицію – зокрема, виступав на підтримку демократичних протестів у Гонконгу. Втім, навряд чи це тягне на повноцінну політичну мотивацію.

МІЖ ПОСТКОЛОНІАЛЬНОЮ ТА СЕКСУАЛЬНОЮ ЕМАНСИПАЦІЄЮ

Третім у цьому умовному списку йде кенієць Нґуґі Ва Тхіонґо. Він пише англійською та мовою кікуйю – мовою, поширеною в центральній частині країни, її також називають другою за значенням мовою Кенії після суахілі. Автор, про котрого часто говорять у контексті постколоніалізму. Досить просте письмо, сповнене соціальної критики, публіцистичного пафосу та відповідної проблематики, поміж іншим і колоніальної. Нґуґі Ва Тхіонґо пише як для дорослих, так і для дітей, окрім власне художньої прози, займається також есеїстикою, публіцистикою, заснував літературний журнал.

Серед інших фаворитів букмекерів можна згадати, до прикладу, Філіпа Рота. Це дуже відомий американський письменник, лаконічний, реалістичний, але й химерний, що одержав мало не всі можливі відзнаки США, і не лише США – від премії Франца Кафки до Пулітцерівської. Його іменем навіть названо одну з площ рідного міста Ньюарк. До речі, Рот теж має віддалений стосунок до України – його предки належали до єврейської еміграції з Галичини. Єврейська тема належить до важливих у його творчості, і її, як і інші, він часом розробляв не без гумору, що часто викликало неоднозначну реакцію. Таку саму реакцію провокували його звертання до суспільно табуйованих питань. Мабуть, «Нобелівка» цілком пасувала би до колекції нагород Філіпа Рота. І стала би приводом для перейменування на його честь іще якихось географічних об’єктів.

ПОЕТ АДОНІС НЕ ЧИТАЄ РОМАНІВ

Сирійський поет Адоніс – теж у списку потенційних претендентів. Звісно, словосполучення «сирійський поет» (правда, останнім часом він живе у Франції) одразу наштовхує на думку про політичну кон’юнктуру. Однак, Адоніс якраз представляє чисту поезію, дуже метафоричну, в чомусь пов’язану з традиціями сюрреалізму. Що цікаво, арабський поет експериментує далеко не лише з образами й мотивами мусульманської культури, для нього важлива і доісламська культура, середземноморська культура в цілому. Цей підхід він прозоро маніфестує, серед іншого, й у своєму псевдонімі. Адоніс полюбляє задерикуваті заяви на кшталт «не люблю читати романи». Що ж, він міг би бути досить ефектним і навіть екстравагантним лауреатом, а зовсім не «людиною, яку відзначили, бо в неї на батьківщині воюють».

Список великий, у ньому є така вагома постать сучасної літератури, як Умберто Еко. Нічим не гірший претендент за того ж Муракамі, а як на мене, навіть і кращий. Чи живий класик польської поезії Адам Заґаєвський. У «рейтингу» можна знайти Урсулу ле Ґуїн, Мілана Кундеру, Євгенія Євтушенка...

Список претендентів на літературну Нобелівську премію від британських букмекерів свідчить про вагання, скажімо так, експертного середовища в пошуках ідеального письменника, який би відповідав одночасно естетичному та політичному критеріям. На кого з фаворитів не подивишся, за спиною майже неодмінно димить чи тліє який-небудь міжнародний або громадянський конфлікт, горами скупчуються соціальні біди та паркани недоруйнованих стереотипів. Саме тому не варто абсолютизувати ані художній, ані політичний бік «Нобелівки». Обидва вони майже гарантовано будуть продуктами досить умовних компромісів. Краще сприймати премію просто як привід зайвий раз нагадати масовій аудиторії про художню літературу та іноді можливість відкрити для себе нового письменника.

І ще одне. Відсутність серед героїв цього матеріалу українських авторів, на моє переконання, є приводом замислитися не про рівень їхніх творів, але про інші дві речі: по-перше, про суто організаційний ступінь інтегрованості нашої літератури в міжнародні процеси, а по-друге, про масштаби знання, розуміння й осмислення у світі останніх українських подій. Адже вони не спровокували навіть натяків на «українську політичну кон’юнктуру» в нобелівському контексті.