Якого театру потребує соціум?

Нагадаємо, за постановки трьох вистав «Гамлет» Шекспіра Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька, «Гості прийдуть опівночі» Міллера Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра та «Щуролов» Гріна Київського театру «Вільна сцена», режисер Дмитро БОГОМАЗОВ цьогоріч відзначений Шевченківською премією. Митець сьогодні перебуває на піку творчої кар’єри, яка розпочалася ще на початку 1990-х, коли Дмитро став студентом Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. Понад два десятиліття він осягав секрети сценічного мистецтва, утверджуючись як режисер. Росіянин за походженням, Дмитро Богомазов не лише спромігся ментально відчути українську культуру, а й збагатити її вагомим творчим доробком, запропонувавши нове прочитання творів класичної української та світової драматургії.

Про те, якими принципами у мистецтві керується талановитий режисер, «День» попросив розповісти Дмитра Богомазова.

«ЧАС СТАВ ДИНАМІЧНИМ, І ЦЕ ТРЕБА ВРАХОВУВАТИ»

— На вашу думку, сьогодні в якому стані вітчизняне театральне мистецтво?

— Театральний процес є взаємним рухом публіки і театру. Саме глядачі визначають, яким має бути сучасний театр. Тому я б не характеризував нинішній стан вітчизняного театру такими словами, як «занепад» чи «розквіт». На мою думку, сьогодні українське суспільство перебуває в очікуванні чогось більшого від майстрів сцени, здебільшого розваг чи релаксу. А все через те, що життя нині, як розмірковує пересічний обиватель, дуже ускладнилося, а відтак потрібно розслабитися. Ті, хто так думають, помиляються. Життя завжди було складним... Коли театр починає залежати від каси, він змушений потурати смакам публіки. Дуже часто вони є надто приземленими. Багатьох така ситуація у вітчизняному театрі не влаштовує. Тому, резюмуючи, скажу, що нічого яскравого за останній час на українській сцені не відбулось. Водночас і якихось грандіозних провалів не сталося, оскільки дуже багато талановитих і обдарованих людей творять нинішнє сценічне мистецтво.

— За вісімнадцять років роботи на професійній сцені ви поставили понад тридцять вистав. Які ваші улюблені театральні жанри?

— Мене іноді запитують: у якому жанрі поставлений той чи інший спектакль? Як правило, відповідаю: це звичайний спектакль. У моєму розумінні театр завжди включає в себе і комедію, і трагедію. Не так часто — драму. Драма не є моїм улюбленим жанром. Мені більше до вподоби ті театральні жанри, з яких зароджувалося театральне мистецтво. Та ж містерія, коли людина ніби посвячувалася у давні біблійні історії, ставала учасником реального дійства, що розгорталося у неї перед очима. Ось ця функція залучення глядача у сценічне таїнство й досі притаманна для всіх театральних жанрів.

— Чи доводилося вам у процесі постановки вистави переробляти чи доробляти сам текст п’єси?

— У 1993 році, ще студентом, я поставив «Чарівницю» за п’єсою Карпенка-Карого «Безталанна» у Київському театрі драми і комедії, і той спектакль був на три дії. Так само на три дії була одна з перших вистав за п’єсою Вільяма Шекспіра, яку поставив на початку своєї режисерської кар’єри. А зараз я роблю спектакль максимум на дві дії і намагаюсь, щоби кожна тривала не більше однієї години. Час став динамічним, і з цим потрібно рахуватися! Якщо постановник і змушений взяти ручку, то не для переписування драматургії, а мова йде про структурну перебудову окремих фрагментів із п’єс, що має на меті відтворити певну плинність у часі. Переді мною постає конкретне завдання: створити рух на сцені за допомогою якихось технологічних прийомів, які не передбачають внесення правок у стилістику тексту вистави.

— Однією з умов досягнення творчого успіху вистави є талановита гра акторів, залучених режисером до спільної роботи. У вас є улюбленці в театрі?

— Із акторами я не помилявся, коли ставив спектаклі у Києві, Одесі чи в Черкасах. На мою думку, мало бути гарним актором. Потрібно ще бути гарною людиною, бо театр — це колективна праця. Дуже важливо, щоб між мною і актором існувала психологічна сумісність. Водночас маю жорсткі вимоги до тих, кого запрошую до співпраці. І не лише до акторів, а також до художників, композиторів, сценографів...

ПРО ТАБУ ТА НЕРЕАЛІЗОВАНІ АМБІЦІЇ

— Ви багато подорожуєте країнами Європи, беручи участь у різних міжнародних театральних фестивалях. Чим відрізняється нинішній вітчизняний театр від сучасного західноєвропейського?

— Мабуть, потрібно насамперед сказати не про театр як такий, а охарактеризувати публіку, яка ходить на вистави у нас і за кордоном. У зв’язку з цим виникає питання: якого театру потребує соціум? Справа у тім, що наш глядач відвідує театр для того, аби розважитися чи відволіктися від буденних проблем. А на Заході людина потрапляє до театру, щоб себе розвивати! І в цьому принципова різниця між нами і ними. Освіта й культура у західноєвропейських країнах відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні особистості. У нас, навпаки, держава ніби дистанціювалася від цих процесів, і кожний пересічний громадянин змушений, як кажуть англійці, sellyourself — пропонувати самого себе у найкращому вигляді. Та й потім за всіма цими поточними проблемами, що виникають навколо газу, доріг, несанкціонованих забудов, міліцейського свавілля втрачається сам сенс існування людини, деформується її духовність. У нас дуже багато обдарованих особистостей, можливо навіть більше, ніж за кордоном. Але, на жаль, для них не створено комфортних умов задля максимального розкриття їхніх талантів.

— Намагаючись відчути запити соціуму, як ви кажете, чи стримує щось вас у театральному мистецтві, аби естетично задовольнити вибагливого глядача? Чи існує для вас табу у творчості?

— Вульгарність, наприклад. Або несмак. Напевне мат теж для мене є своєрідним табу в театральному мистецтві. У мене на спектаклях актори не користуються нецензурною лексикою. Є так зване, в моєму розумінні, смішне табу. Це та ж бійка, яку надзвичайно складно відтворити на сцені. Мабуть існує невидимий бар’єр сценічної реальності, який надзвичайно складно подолати.

— Чи визнаєте ви авторитетів, які власною працею примножили славу вітчизняного театру?

— Таким беззаперечним авторитетом для мене був Богдан Сильвестрович Ступка. Здавалося зовсім недавно ми з ним сиділи на лавці у сквері навпроти Театру ім. І. Франка і обговорювали перспективу освоєння тільки-но відкритої «Камерної сцени». Богдан Сильвестрович звернувся за порадою, оскільки вважав мене досвідченим у цій справі. Адже на той час я вже понад десятиліття був не лише засновником, а й художнім керівником-директором Київського театру «Вільна сцена», в якому грали невеликі за масштабом спектаклі. І першим таким театральним проектом, на думку Ступки, мала б стати інсценізація новел Василя Стефаника. На жаль, Богдан Сильвестрович не дожив до тих днів, коли фактично його задум був втілений мною на «Камерній сцені» франківців (прем’єра вистави Morituritesalutant «У нас все свято» стала однією із найрезонансніших подій цього театрального сезону. — Т.Г.)...

— А як ви ставитеся до конфліктів у театральному середовищі?

— Може через те, що я працюю у театрах, де є великі колективи, лише у якості режисера-постановника окремих вистав, мені не доводилося жодного разу опинятися в якихось жорстких ситуаціях. Конфлікти, як правило, спалахують там, де є нереалізовані амбіції. І дуже багато залежить від художнього керівника, від його вміння знаходити баланс інтересів між акторами. Адже гра на сцені є колективною працею, і не важливо, яку ти виконуєш роль — головну чи другорядну. Все має цінність для досягнення спільного успіху! Навіть робота монтажників і освітлювачів сцени, костюмерів і театральних касирів. До речі, нещодавно дізнався про дуже цікаву статистику. Виявляється лише п’ять відсотків у суспільних відносинах регулюються у законодавчому полі, а дев’яносто п’ять — завдяки внутрішній культурі індивідуума, його вихованню, освіті, традиціям тощо. Тому для гармонійного розвитку людини дуже важлива духовна сфера, в якій література, мистецтво, зокрема театр, мають відігравати першочергову роль.

— А мовне питання, навколо якого так багато останнім часом поламано списів, воно теж важливе для становлення вітчизняного театру? Двомовність на театральній сцені — це благо, чи постійний головний біль для режисера?

— Я вже тривалий час викладаю у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Нині на курсі навчається афроукраїнець родом із Севастополя. Треба чути, як він фантастично вимовляє українські слова! Сприймаю це як особливий аромат вимови, яка не збіднює, а, навпаки, збагачує сучасну українську мову. Додам, що якщо актор справді професіонал і має чудовий слух, то для нього не складає жодних труднощів передати мелодику як російської, так і української мов. Складніше з тими, насамперед із студентами, у мову яких в’ївся місцевий діалект. Це корисно для передачі якогось регіонального колориту на сцені, але шкідливо для мовного еталону, характерного для класичного театру.