«Якщо думка супроводжує текст, він має впливову силу»

Нещодавно в конференц-залі Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва було представлено художньо-документальну виставку «Неофіційні обличчя класиків. Шаржі, карикатури та епіграми з фондів ЦДАМЛМ України», експонати якої здатні розповісти набагато більше про побут, звички, внутрішні суперечності й непрості характери вітчизняної творчої еліти другої половини ХХ століття, аніж будь-які «офіційні» монографії чи панегіричні ювілейні статті. Мабуть, зовсім не випадково сталося так, що цей вернісаж перетворився на «неофіційну» творчу зустріч із людиною, яка вже понад півстоліття є символом українського гумору, — видатним майстром художнього слова Анатолієм Паламаренком.

За радянських часів жодний серйозний урядовий концерт не минав без його участі, виступи артиста постійно лунали по радіо та транслювалися телебаченням.

Сьогодні геніальний голос Анатолія Несторовича можна почути не так часто, як хотілося б, хоча він і продовжує працювати в Національній філармонії, якій віддав півстоліття життя, викладає майстерність художнього слова в Національній музичній академії України ім. Чайковського та Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. На щастя, останніми роками ситуація потрохи змінюється на краще. Українське театральне товариство все активніше влаштовує гастролі майстра, щоб його голос «на живо» змогло почути й молоде покоління українців. До нього за професійними порадами вишиковуються в чергу відомі телеведучі та оперні зірки. Зрештою, Герой України, професор, лауреат Шевченківської премії залюбки ділиться власним досвідом зі всіма, хто цього потребує.

Зустріч із Паламаренком у стінах ЦДАМЛМ України перетворилася на вечір спогадів, які перемежалися читанням прозових уривків із Миколи Гоголя, Олександра Довженка, Павла Глазового... Анатолій Несторович любить повторювати, що всесоюзну популярність йому принесли гуморески, але омріяною вершиною завжди був і лишається Тарас Шевченко, чи не усі твори якого він знає напам’ять! Визнаний гуморист, від якого можна було б чекати намисто з байок та життєвих анекдотів, Анатолій Паламаренко в бесіді з «Днем» натомість розкрився із зовсім іншої сторони — як надзвичайно серйозна людина, гранично вимоглива не лише до сучасників, а й, насамперед, до самого себе.

— Анатолію Несторовичу, поділіться таємницею, як ви готуєтеся до виступів? Чи відчуваєте ви на сцені якийсь особливий стан, який магічним чином передається аудиторії?

— Я мушу відчути кожний образ, що написав автор. А найголовніше — підніматися до мислення автора. Так само, як він, любити сюжет, картини, характери. Не «одягати на себе» Шевченка, як-то часто буває. Тоді лишаються лише порожні слова, а це не Шевченко, це вже інша людина говорить словами Кобзаря, які не стріляють, не мають насиченості, вагомості, об’єму, внутрішньої сили, яку мав автор. До Шевченка я йду вже 65 років. Увесь час піднімаюся до нього, як альпініст на високу гору, вивчаючи його творчість, характер, життя, особливості натури.

— Розкажіть, який він — «ваш» Шевченко?

— Це був особливий характер... Перечитав багато біографів Шевченка — від Кониського й Шагінян до Зайцева та Хінкулова. Усе це разом сотворило в мені дивний образ. Коли є внутрішнє наповнення, слово стає органічним, логічним. Але це не «наповнення» Анатолія Паламаренка, це — наповнення Тараса Шевченка! Володимир Неллі, мій педагог в театральному інституті, вчив грати за принципом «я в запропонованих обставинах», а вищим класом акторства вважав модель «я творю образ». Для мене взірець такого артиста — кіноактор Микола Гриценко...

— Поезія та проза у вашому виконанні —це музика, яку ви ніби «проспівуєте» по нотах. Ви для кожного письменника шукаєте властиву лише йому інтонацію?

—  Продумана інтонаційна канва робить своє діло. На жаль, в Україні немає жодного навчального закладу, в якому був би факультет художнього слова, а є лише факультативи. У Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого немає жодного педагога-читця, який би й сам міг вийти на сцену, був майстром художнього слова! Дати їм один із тих текстів, які ми опрацьовуємо зі студентами консерваторії, — вони ж правильного його не прочитають!

— А кого ви цінуєте з вітчизняних драматичних акторів?

— Якщо говорити про модель «я в запропонованих обставинах», то неперевершеним актором був Богдан Сильвестрович Ступка. «Богдан Хмельницький в ролі Ступки», «Іван Мазепа в ролі Ступки», «Тев’є-Тевель в ролі Ступки» — це були блискучі ролі. Але якщо говорити про найвищий клас майстерності, то в Україні це — Амвросій Максиміліанович Бучма. На жаль, в театрі я його не застав, бачив тільки в кіно, але це було геніально. В «Украденому щасті» він ішов до Франка...

— У київських театрах часто буваєте?

— Досить часто — в Театрі імені І. Франка, де працює мій син Олексій. Мені дуже подобається, як він грає Омелька в «Мартині Борулі». Стараюся не пропускати прем’єр франківців.

— У житті кожного трапляються люди, які вчать, надихають, дають слушні поради, із всіх можливих шляхів вказують правильний. Хто був для вас такою людиною?

— Хоча я й закінчив Київський театральній інститут, проте в театрі не граю. Доля «переселила» мене в музичне мистецтво, з 1962 року працюю в Національній філармонії України. Протягом півстоліття я мав можливість слухати видатних музикантів: Давида Ойстраха, Святослава Ріхтера, Бориса Гмирю, Івана Козловського, Дмитра Гнатюка, Миколу Кондратюка, Євгенію Мірошниченко, Белу Руденко... Враження від їхнього мистецтва давало мені особливу силу, загострення й мого мистецтва. Коли про мене знімали документальний фільм, то розпитували багатьох — Олександра Білаша, Бориса Олійника... Але найсильніше я був вражений словами Євгенії Семенівни. Те, як Мірошниченко слухала й сприймала Шевченка, Довженка, як вона сказала про мою творчість, я ношу як найвищу нагороду.

— Зараз не шкодуєте, що колись залишили театр?

— У інституті мені пророчили прекрасні перспективи. У студентських виставах грав головні ролі. Особливо запам’ятався Акім у «Владі темряви» Толстого... Зараз, з одного боку, шкодую. А з другого, я відкрив власну справу, в якій навіть за радянських часів почувався незалежним.

— У читанні ви «сам собі режисер»?

— Тут я сам собі й актор, і режисер, і літературознавець. Театральний артист має партнера-професіонала, а в мистецтві слова мій єдиний партнер — глядач, якого треба здивувати, схвилювати. Це колосальна праця — налагодити контакт між словесною могуттю класиків і публікою.

— Мабуть, одне із запитань, яке мимоволі виникає в будь-якого слухача: яким чином можливо вивчити напам’ять величезний текст двогодинного виступу?

— Для цього має бути гармонія між пам’яттю голови та пам’яттю серця. У мене дуже хороша уява й чуттєвість: я не лише бачу «картину», а й відчуваю її. Фраза — це інформація, де кожне слово має певне наповнення. Беру ручку й визначаю в тексті, які слова головні, а які — другорядні, про що вони кажуть і як їх правильно «проспівати». Тоді слово одержує силу кулі, здатної «прошити» розум і почуття.

Перед великими концертами, коли протягом двох годин доводиться самому стояти на сцені, обов’язково переписую текст. Бо, коли його переписуєш, одержуєш свіжу інформацію. Щовечора призначаю собі «порцію», і на ранок на 90 відсотків прози вже готова. Із віршами, де є рима, легше. Шевченко взагалі геніальний у своїй простоті. На текст Кобзаря достатньо глянути — і він лишається в тобі.

— Можете згадати ваш перший вихід на сцену?

— 1946 року пішов у перший клас, а з другого класу — на сцену. У Будинку культури читав «Ваньку Жукова» Чехова. Люди слухали, й це для мене була велика насолода! 1949 року в школі читав монолог Тараса Бульби з Гоголя. Теж слухали. Якщо думка супроводжує текст, він має впливову силу! На жаль, зараз у школах вчать тільки пам’яті голови, й діти стають «папугами». Нещодавно мене запросили на конкурс в одну з київських шкіл, де діти читали вірші Василя Стуса. Усі — однаково й байдуже! Тоді я сказав учителям: «Нехай дітки вивчать чотири рядочки, але проженуть їх через свої почуття. Тільки тоді засвітиться думка! Давайте будемо творити дитячу душу — справжню, естетичну, а не «фізкультуру пам’яті!»