Яким був Володимир Iвасюк?

Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом. Як і тоді, у 1970-х, у них звучить милозвучна гармонія і тремтить ритм, властивий лише Івасюковій пісні. Тільки він так ніс до української молоді відродження вільного духу, прадідівський тембр, тисячолітню сонячну вдачу свого народу. І тепер ніжно співає колискову верба над водою, тужно розповідають казки смереки в Карпатах, іскристо грають води у потоках, вторячи ритму буття. Але вже без Володі...

Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Період ігнорування ще стане предметом дослідження психологів, істориків і музикознавців. Як сталося так, що творчість унікального самородка світової культури можна було забороняти чи замовчувати?

На хвилі українського відродження розпочався стрімкий ріст популярності творчості Володі. Відродження принесло багато чудових ідей. Тоді пісні  композитора пережили Ренесанс. Вони почали звучати і відроджуватися у пам’яті зовсім іншого покоління, навіть діти тепер виконують пісні Івасюка, серед яких і дуже складні, наприклад, «Кленовий вогонь». Настав той час, коли молоде покоління має потребу в хітах, у яких би гармонійно поєднувалася музика з віршами. Їх спробували осучаснити за допомогою найновіших досягнень техніки. Це привідкрило багато аспектів для роздумів... Творчість завжди жива. Якщо архіви не горять — то  пісні не зникають! Про митця згадують його друзі та колеги.

«ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА ПОЗНАЙОМИВ ІЗ  ШКОЛЯРЕМ ІВАСЮКОМ... ЛЕНІН»

Актор Іван Миколайчук із Володимиром Івасюком були близькими земляками — з одного району (Кіцманського, що в Чернівецькій області). Івасюк завше заходив до Івана, коли приїжджав до Києва. Свідком цих незабутніх зустрічей був Іван ГАВРИЛЮК,  кіноактор.

— На початку 1970-х Володя отримував фантастичні на той час гонорари за свої пісні. І коли нам не вистачало чогось до столу, композитор міг спокійно сказати: «Візьми там, у сумці, скільки треба». Більшовики чітко платили авторські гонорари, — згадує Іван Гаврилюк. — Пізніше жаданим гостем у Миколайчуків був Ігор Білозір... Хоч як парадоксально це нині звучить, але Івана Миколайчука познайомив із 15-річним школярем Володимиром Івасюком... Ленін. Восени 1964 року Івасюк із друзями гуляли парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст вождя більшовиків. Коли ж хлопці полізли знімати картуза, погано закріплений монумент упав із постаменту й розбився. Усі потрапляють до міліції, а невдовзі відкривають «справу Володимира Івасюка», постає питання про виключення його з комсомолу, вигнання зі школи. Ініціатора оказії — Володю — разом із батьками затягали по інстанціях. Юнак на той час вже виявив себе великим талантом, учителі почали шукати якихось виходів, щоб хлопця порятувати. Ось так і вийшли на популярного кіноактора І. Миколайчука, зусиллями котрого скандал вдалося втихомирити. Про це не раз згадували Іван та Марічка. Миколайчук ходив  по інстанціях і казав: «Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта»... Так усе, слава Богу, зам’ялося. І це стало початком теплої дружби між Володею та сім’єю Миколайчуків. Володя дуже любив талант свого друга. Обидва, будучи творчими людьми, завжди знаходили спільну мову, особливо Іван, який уже почав писати сценарії до фільмів і багато знімався. Іван  якось запропонував: «Давай зробимо спільну роботу». Та, на превеликий жаль, цього не сталося — через вбивство Івасюка у квітні—травні 1979-го...

«ВОЛОДЯ ЗА НІЧ НАПИСАВ ОРКЕСТРОВУ ПАРТИТУРУ»

Мирослав СКОРИК, композитор:

— Ми з Івасюком були добрими знайомими, часто зустрічалися просто так чи на фестивалях, вели цікаві розмови про музику. Разом були на Сопотському пісенному фестивалі в Польщі 1974 року. Цікаво, що Володя тоді чомусь сам не наважився написати оркестровку «Водограю» для оркестру Лодзинського радіо і телебачення під орудою Генріха Дебіха. Івасюк звернувся до найкращих, на його думку, оркеструвальників. Але ті досить примітивно все зробили, окремі місця вийшли нецікавими, втрачався колорит, а найгірше прооркестрували скрипки. Ми мешкали в сопотському «Гранд-готелі», на  березі Балтійського моря. Там Володя за ніч написав оркестрову партитуру. А на репетиціях, коли Софія Ротару співала «Водограй», композитор мав єдине прохання до маестро  Дебіха, щоб якомога більше виділити скрипки. Володя завжди з особливою, властивою лише родині Івасюків, шляхетністю ставився до мене і моєї творчості. На жаль, талановитий хлопець не міг навчатися у мене, адже я в ті часи вже працював у Києві. А він обрав собі Львівську консерваторію.

«ЧЕРВОНА РУТА» ЛУНАЛА ЛЕДЬ НЕ З КОЖНОЇ ГРУЗИНСЬКОЇ КВАРТИРИ»

Вахтанг КIКАБIДЗЕ, співак (Грузія):

— Ще на початку 1970-х  я співав «Червону руту». Слова її знаю від початку до кінця. А все почалося з того, що «Червону руту» Володі Івасюка співали чи не в усіх грузинських ресторанах, вона лунала ледь не з кожної грузинської квартири. Пісня стала хітом номер один відразу після виконання її на Центральному телебаченні Назаром Яремчуком і Василем Зінкевичем із буковинського ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського (вони були у гарному національному вбранні й співали божественно) разом із самим Володею Івасюком. Це вже пізніше хтось мені сказав, що Івасюк заспівав чисто випадково. Попросили його допомогти колегам, які не мали музичної освіти, й уперше вийшли на такий високий рівень. «Рута» пішла в народ досить швидко. Мені хтось приніс запис на магнітофонній стрічці. ВІА «Орера» зробила своє аранжування, і співали її кожного разу, коли відбувалися Дні культури України в Грузії. Знав я особисто  Володю Івасюка. Ми не раз зустрічалися в Москві. У нього було якесь особливе обличчя: одухотворене і з добрими іскорками в очах. «Червону руту» в запису «Орери» і моєму як вокаліста, на жаль, не зберегли... Тепер заспівав її заново. Це вічна пісня! Вона та її автор набагато випередили час. Івасюк мав Божий дар, шкода, що не вберегли Володю...

«БУДЕШ СПІВАТИ — ДУМАЙ ПРО ВОЛОДЮ»

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:

— «Скрипка грає» — перша з трьох моїх пісень, присвячених пам’яті Володимира Івасюка. Ця пісня з другого етапу нашої тісної співпраці з Ігорем Покладом. Володя був моїм другом. Треба відати належне нашому поколінню, що ми вміли дружити, підтримувати одне одного. І ми не знали сварок, інтриг, заздрощів. Приїжджав зі Львова Володя, показував те, що написав, Вадимові Ільїну чи Ігореві Покладу, вони йому були вже за це вдячні, підказували, радили, якщо треба було. Всі тішилися й пишалися один одним...

Коли ми записували в студії «Минає день, минає ніч» Миколи Мозгового, пам’ятаю, як, стоячи за склом, Соня  Ротару запитала: «Які побажання?». Я відповів: «Будеш співати — думай про Володю». Він тебе любив, зрештою, ми тебе всі любили — й Івасюк, і Василь Зінкевич, і я... Коли Софія проспівала перший дубль, у неї на очах були сльози. Вся вона тремтіла, значить, зачепило за живе, за жіноче серце...

«Пісня пам’яті Володимира Івасюка» — це намагання в музиці та слові закарбувати образ того Володі, якого знало найближче його оточення, яким він був і яке значення його для нас і для всієї України. Навіть, гадаю, для всього світу, адже був він композитором світового рівня. Пісня написана 1986 р. (мелодію створив Геннадій Татарченко), й у вірші є такі рядки: «Чи так там ангели співають,// Як наш Назарій Яремчук?». На жаль, так сталося, що наступним, хто пішов за Володею у Вічність, був «наш брат по долі і по крові» Назарій.   Нагадаю, Яремчук був першим виконавцем цієї пісні. Про свою смертельну хворобу Назарій знав, але не знали  його шанувальники. Звісно, ті рядки сам про себе він не міг співати, я їх замінив. «Чи справді там за небокраєм// Не знають наші кривд і мук,// Чи там так ангели співають, Як ми в часи тяжких розлук?»...

«ЦЕ БУВ ВЕЛИКИЙ ЖИТТЄЛЮБ І ПАТРІОТ»

Василь ЗIНКЕВИЧ, співак:

— Івасюк мав надзвичайно чуйну душу. Все найкраще я взяв від нього. Це був великий життєлюб і патріот. Він не цурався світового, але знав ціну своєму, рідному. Вірив, що пісня робить людину доброю,  а у своїй музиці досліджував світ людини. Як композитор, серйозно розкрився в камерній та симфонічній музиці. Хоча ми з Володею майже однолітки, але я вчився у нього вірності своїй позиції, громадянської переконаності. Усе, що він умів і знав, старався передати іншим. Природа  не обділила його  талантом, він же їй віддав душу до краплиночки. Скільки його пісень витримали іспит часу! Більшість із них поповнили «золотий фонд української пісенної класики».