Ярослав ФЕДОРИШИН: Принципово не робимо «чорний» театр

Львів завжди гарно святкує Різдвяні та Новорічні свята. Серед численних заходів, які традиційно представили у самісінькому центрі міста — на площі Ринок, львів’янам та гостям особливо запам’яталася вулична вистава «Різдвяна феєрія» у виконанні акторів Театру «Воскресіння». Попри те, що цьогорічний показ «Феєрії» — аж ніяк не прем’єрний (бо «воскресінці» вже кілька років поспіль представляють на зимові свята цей видовищний спектакль), глядачі зауважили: останній показ був особливо гарним. Чому? Можливо, тому, що театр «Воскресіння» щойно відсвяткував 20-річчя!

А заснував «Воскресіння» у 1990-му режисер Ярослав Федоришин. За дуже короткий термін театр завоював прихильність публіки. І не тільки. Критики хвалили колектив за послідовний пошук виразної театральної мови і конкретної сценічної форми й зазначали, що у творчих пошуках «Воскресіння» поєдналися традиції психологічного театру та сучасних театральних форм. На сьогодні «Воскресіння» — найяскравіший колектив України. Театр грає 190 вистав на рік, з них до півсотні — за межами нашої країни! В репертуарі — твори Стрінберга, Чехова, Піранделло, Пінтера, Шевчука, Лесі Українки, Шепарда, Кольтеса, Байрона, Уальда, Шекспіра та авторські сценарії Ярослава Федоришина. Театр «Воскресіння» працює не тільки традиційно на сцені — зачаровують глядача своєю атмосферою, акторською грою та різноманітними ефектами й вуличні вистави — «Глорія» «Святе та грішне» «Йов», «Вишневий сад», які примушують публіку замислитися над тим прекрасним, що існує і в нас, і поза нами.

Впродовж цих двадцяти років львів’ян радо приймали на багатьох міжнародних театральних фестивалях, зокрема, в Единбурзі (Шотландія), Каїрі (Єгипет), Трабзоні (Туреччина), Кошицях (Словаччина), Маріборі (Словенія), Белграді (Сербія), Хольцміндені (Німеччина), Лінці (Австрія), Москві та Архангельську (Росія), Хвачеоні (Корея), Кракові, Гданську, Варшаві, Каліші, Любліні, Вроцлаві та інших містах Польщі.

Прихильникам театру також відомо, що «Воскресіння» ось уже впродовж двох десятеліть проводить свій Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», на якому побувало понад 500 театрів із понад 80 країн світу. Зазначимо також, що Театр «Воскресіння» є членом Міжнародного європейського театрального форуму (IETM) й Асоціації міжнародних театральних фестивалів (IFEA).

Про експерименти на сцені, несподіванки для глядача, прихильність до класики, необов’язковість театральної освіти, ансамблевість і вертикаль влади у театрі розказав «Дню» художній керівник, актор і режисер Театру «Воскресіння» Ярослав ФЕДОРИШИН.

Кажуть, що театр більше двадцяти років не живе — втрачає свою творчу активність. Напевно, в цьому є якась частка правди, — каже Ярослав Васильович. — Ми пройшли свого часу досить складний період, коли з глядачами було скрутно (можливо, цьому сприяла кризова ситуація в місті...). А зараз колектив у добрій творчій формі. Наші останні вистави («Вишневий сад», «Зустріти Просперо», «Розбите серце») дають можливість залишатися у тому напрямі, який ми вибирали. До нас нещодавно завдяки статусу «академічного» влилися шість нових акторів — отже, я творю ансамблевий театр. І не має значення, гратимемо ми «Вишневий сад» чи «Гамлета», чи якусь іншу річ — для мене важливо, як почуватиметься мій ансамбль в обставинах того часу, як вони одне одному допомагатимуть.

— Від самого початку ви задекларували себе як духовний театр. Чому саме так?

— На початку 1990-х нам дуже хотілося поставити багато класичних творів, які з тих чи інших причин, на жаль, не бачили світла рампи. І ми сказали собі, що в театрі має бути дуже хороший код. У першу чергу — світлий. А духовний... Ми зупинилися на тому, що зібралися в трупу не за дипломами, які отримали в інститутах, а за покликом душі. Духовність є в кожному класичному творі — з глобальними, вічними істинами. Тому ми так і назвали свій театр — духовним. А «Воскресіння» від того, що кожен із нас має свою віру — суто театральну. Залишаємося вірними принципу спілкування на вербальному рівні. Нас не так цікавлять тексти, як емоції та енергія актора. Вважаємо, що текст є органічним лише тоді, коли пов’язаний із глобальними речами. Тоді це складає певну, суто театральну атмосферу на сцені... Отака наша маленька кухня... Своїх принципів свято дотримуємося, а наші успішні виступи на багатьох міжнародних фестивалях показують, що ми обрали правильний шлях.

— Ви сказали, що під дахом театру зібралися люди з різними дипломами. Чи означає це, що не всі ваші актори мають театральну освіту?

— Театральну освіту мають майже всі наші актори, просто школи в них різні — київська, харківська, московська, львівська... А це, зрозуміло, різні викладачі з різними підходами — до голосу, тіла, емоцій актора... Зрозуміло, що і я вношу корективи, бо будую асоціативний театр. А сюжетна лінія для мене виникає потім... Саме тому, напевно, деякі наші вистави є для декого незрозумілими, важкими, але це моє спрямування, моя творчість, і я веду за собою весь наш колектив саме в такому розумінні.

— Як швидко адаптуються у вас актори?

— Інколи минає навіть рік... А потім вони кажуть: «А-а-а... Це ж, виявляється, так просто»... Як на мене, це добре, бо коли актор від початку переконаний в тому, що знає, як і що робити, — це нецікаво... Театр — це завжди обдурення. Ми дуримо глядача, але в хорошому плані, во благо... Завжди треба думати про те, яку енергію дістає глядач. Принципово не робимо чорного театру, бо стільки зараз у житті бруду... І коли я читаю таких вчителів, як Станіславський, Немирович-Данченко чи Вахтангов, я зіставляю з сьогоденням (в той же час вони жили в епоху Гурджиєва, софістів, і це мало для них величезне значення). Точно так, як для нас сьогодні відкриті всі рамки різних теорій, і якщо ми знаємо, що існувала країна Майя з її магічними речами, якщо ми знаємо про квантову фізику, що все збудовано у нас на хвилях, і ми — не тільки піщинка суто тілесна... Тому будувати якесь життя на сцені, не враховуючи речей, які стосуються енергетики, — неможливо. Саме тому я примушую артистів знайомитися з новими течіями, відкривати їх заново, тому що це — Вічність...

— Кажуть, що часом ви берете в трупу (чи, принаймні, на стажування) людей, які не мають акторської професії.

— Так, я практикував це від заснування театру. От і зараз до театру повернувся Слава Рєпін — він не має акторської освіти. Але, трапляється, непрофесійний актор має таку харизму, що йому й спеціальної освіти не потрібно. У мене працював Володимир Колчинський (на жаль, він вже відійшов у засвіти), який також не мав театральної освіти. Але це був актор, якого дуже запам’ятовували, — його зовнішність, харизма дуже подобалися глядачеві. Тому й беремо акторів без освіти, бо це ще одна можливість відкрити дуже цікаву творчу особистість.

— Керівник Театру ім. М.Заньковецької Федір Стригун завжди говорить про свій театр як про родинний. Що ви можете сказати в цьому сенсі про «Воскресіння»?

— Всі, хто працює в моєму театрі, й не тільки актори, кажуть, що всі ми — як одна сім’я. Хоч мені видається, що це неправда... Напевно, ми всі є однодумцями. Тобто кожен із нас, звісно, думає по-різному, але всі ми пов’язані однією вірою — суто театральною. Мене хтось може назвати диктатором — в театрі вертикальна влада. Мене так вчили наставники, й інакше я не вмію. Режисура — дуже складна професія. І майстерність режисера полягає передусім у тому, щоб вивести актора (нібито між іншим) саме на те, що тобі потрібно. Ми багато працюємо. Часом, траплялося, ставили якусь одну п’єсу впродовж року. А тепер випускаємо вистави надзвичайно швидко — мабуть, тому, що є підсвідоме розуміння.

— Що спонукало вас поставити акторів на ходулі?

— В Україні є багато ходулістів — наприклад, колективи з Євпаторії та Києва. І вони, напевно, на ходулях можуть зробити набагато більше, ніж ми. Але вони роблять окремі номери, а ми цілі вистави. Ми зараз є єдиним в Україні театром, який ставить великі вуличні вистави як драматичні. Такі постановки мають колосальні перспективи. Це надзвичайна атмосфера, інша площина, інший спосіб мислення... Це інший жанр, і цього жанру вчать і в Америці, й у Європі. Як ми до цього прийшли? Я бачив багато прекрасних, потужних вистав у Росії, Німеччині та Франції (DEREVO, Антагон, Малабара). І це на мене справляло колосальне враження. Це театри, де поєднані цирк, гімнастика, танець і драма. Й ми вирішили спробувати.

— Ви колись порушували питання про створення у Львові вуличного театру...

— Я це питання ставлю перед владою кожного року. Та, на жаль, досі не можемо дійти згоди, як цей проект фінансуватиметься. Хочу, щоб це не була філія «Воскресіння» — щоб це був новий обласний театр. Вважаю, що такий театр потрібний, бо дуже подобається глядачеві. В Європі такі театри грають у величезних (20х30 метрів) ангарах — і влітку, і взимку, і квитки на їхні вистави надзвичайно дорого коштують — до тисячі доларів. А людей приходить — до чотирьох тисяч, і збираються вони зі всього світу.

— Ви об’їздили, напевно, півсвіту, маєте багато нагород із престижних театральних фестивалів. Крім того, понад 20 років організовуєте у Львові прекрасний фестиваль «Золотий Лев», який має статус міжнародного. Зараз опікуєтеся створенням вуличного театру. Чого собі побажаєте? Може, є якась заповітна мрія?

— Бажаю єдиного — здоров’я. Я багато чого не зробив, багато чого не знаю. Не встигаю за всім... Якщо ж буде здоров’я, зможу планувати, а головне — втілювати якісь цікаві речі. Можливо, наступного року отримаємо статус Європейського театру...

ДОВIДКА «Дня»

Ярослав ФЕДОРИШИН закінчив Харківський інститут мистецтв. Згодом — «ГИТИС» (вчився в Анатолія Ефроса. З любов’ю й гордістю згадує своїх викладачів — Михайла Туманішвілі, Бориса Морозова, Розу Сіроту, Йосипа Райхельгауза). Стажувався в Польщі у всесвітньо відомого польського режисера Кшиштофа Зануссі. 1990 року заснував Львівський духовний театр «Воскресіння», незмінним художнім керівником якого є дотепер. Федоришин також є організатором і незмінним керівником Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев».