Є особистість — буде й історія

Мовляв, пропустив Микита Сергійович зміну кон’юнктури, не зорієнтувався, прогавив початок розвінчувальної істерії, почав із трибуни захищати Бондарчука й Куліджанова, а прогресивні, сп’янілі від власної хоробрості колеги йому за це помстилися, усунувши Михалкова в обоймі з усіма консерваторами від права ухвалювати рішення в кіноспілці, не пропустивши його не те що в секретаріат — навіть у правління.

Звісно, честолюбного Микиту Михалкова це дуже розлютило. Однак продовжує він проклинати V з’їзд, як довів час, не тільки через особисту образу. От і на IV (позачерговому) з’їзді російських кінематографістів, що завершився минулої суботи, Микита Сергійович не забарився пустити отруйну шпильку з приводу подій дванадцятирічної давності: «Якби ми не піддалися тоді спокусі руйнівної вседозволеності, то нам не довелося б сьогодні, як солдатам і генералам розбитої армії, бродити серед руїн колись великої радянської кінематографії». Боязко ризикнув заперечити Михалкову тільки розумний Ролан Биков, зауваживши, що ні в шахтарів, ні в працівників ВПК не було V з’їзду, а результат все одно жалюгідний, але, по суті, російський кінофорум гнівну тираду свого нового лідера проковтнув смирно. Альтернативи Михалкову, покликаному рятувати морально й економічно збанкрутілу російську кіноспілку і наділеному для цього колосальними повноваженнями, немає. Тим паче, що ніхто, крім нього, не пропонує реальної програми «відродження кіно як найважливішого з мистецтв».

Символічно, що обнародував її Микита Сергійович у Кремлівському палаці з’їздів, зробивши у своїй темпераментній доповіді основний наголос саме на ідеологію, яка, як і весь антураж російського кіноз’їзду (від ретельної процедури одноголосних голосувань «відкрито, списком» до буфету, куди ретирувалася більшість кінодіячів після спічу свого голови), до болю нагадала імперські доктрини доперебудовних часів. Віддавши належне політичному чуттю й точності формулювань Леніна, автора знаменитої фрази про «найважливіше з мистецтв», М. Михалков заявив, що «служити вітчизні — це ще не означає служити режимові». Кіно, здатне створювати необхідний державі суспільний міф, формувати образ героя, в останнє десятиріччя, на думку Михалкова, зрадило в Росії свого глядача, кинуло його напризволяще, позбавило його надії. Цю тезу прекрасний, як з’ясувалося, не тільки кінорежисер, а й постановник пропагандистських видовищ, проілюстрував ефектним колажем із фрагментів сучасних російських фільмів, які кишать патологіями, порнографією і садизмом. Це огидне кіноасорті було удостоєне гнівних коментарів доповідача: «За що наші діти повинні любити так зображену країну? Що може втримати їх на цій землі?» Як альтернативу «чорнусі» й цинізму, що заполонили екран, М. Михалков навів як приклад італійський неореалізм, який був «озонований мрією, викоханий на правді й освячений любов’ю. Він допомагав людям убогої, пригніченої країни, що програла війну, вижити. Це був кінематограф, основа якого була в думках про народ, а не про себе самого».

— Я вже не кажу про Америку, велику державу, — продовжував М. Михалков, — де кінематограф став фольклором. Вони через кіно зуміли створити свій власний образ, самі ж у нього повірили, почали наслідувати його і змусили весь світ сприймати себе такими, якими самі себе бачать. А за що ми хочемо отримувати з глядача гроші? Чи можемо ми розраховувати на повагу когось, якщо самі себе не поважаємо? Хто стане героєм наших дітей? Про кого розповідатимуть анекдоти, як про Чапаєва чи Штірліца? Людина не може жити без героя! Вона мусить мати символ. А сучасний вітчизняний кінематограф безповітряний, безгрунтовний і безпричинний. Він не народжений ні любов’ю, ні співчуттям. Талант багатьох режисерів звернено на зло й руйнування. Кіноіндустрію допоможуть відродити не державні привілеї та фінансові ін’єкції, а сам глядач. Але оплатить він тільки те кіно, в якому впізнає себе. І це зовсім не означає, що ми повинні брехати і лакувати нашу дійсність. Я далекий від цієї думки. Але це означає, що хоч би яким жорстоким був сюжет, основою людського буття повинні бути гідність і віра. Один мудрець сказав: «Жорстока правда без любові — це брехня». Кіно не має права випомповувати кисень з і без того важкого повітря проблем, яким дихає сьогодні наша країна. Це питання не лише нашого сьогодення, це питання нашого майбутнього, а якщо й зовсім серйозно — нашої національної безпеки. Якщо ми не змінимо ситуацію, в якій перебуваємо, через 15 років ми отримаємо уряд і народ, який не поважає й не любить своєї батьківщини.

Напевно Микита Михалков апелював не так до своїх колег, як до влади. Він хоче, аби його почули в кабінетах, де створюється державна ідеологія і відроджується доктрина великої могутньої держави. І почуватися не пасинками, а героями сучасної світової історії росіянам, безперечно, допоможе витончений маніпулятор і творець ілюзій — кінематограф. Ревний державник і проникливий стратег, Михалков без промаху б’є в найперспективнішу точку. Саме тому «паровоз пропагандистської риторики» напевне допоможе йому витягнути й пакет економічних пропозицій, спрямованих на зміцнення російської кіноіндустрії. Ідеться про створення позабюджетного державного Фонду підтримки кінематографа, наділеного широкими правами ліцензування роздрібного продажу відеокасет, кінопоказів на ефірному, кабельному й супутниковому телебаченні, а також обладнання й матеріальних носіїв, використовуваних за власними цілями. Якщо цю ідею буде підтримано законодавчо, то російський кінематограф отримає гігантські кошти не тільки на виробництво фільмів, а й на реконструкцію всієї системи кінопрокату, а крім того остаточно притисне відеопіратів і введе в цивілізовані рамки кінопокази на телебаченні. Звісно, опір цій ініціативі чинитимуть запеклий. Адже, по суті, новий голова російської кіноспілки вступає у війну з телебаченням, результати якої важко передбачити. Але ідею «порятунку кінематографа» в Росії є кому лобіювати. І є в ній, зрештою, Микита Михалков. На відміну, на жаль, від України, де фактично проспівали панахиду національному кінематографу, а вже про те, що він може сприяти формуванню нації навіть не згадують. Як, утім, і про загальну громадянську державну ідею.

Москва