Єврейське щастя Театру на Подолі

Улюблений драматург цього театру Анатолій Крим, п’єси якого мають успіх не тільки в театрах України, для мене дорогий ще й  своїм сатиричним романом «Українська каб(б)ала». Йдеться в ньому про пошуки вченого, сім’я якого давно переїхала до Ізраїлю, а він залишився, щоб закінчити свої дослідження. Їх результатом стало клонування Тараса Григоровича Шевченка.  Друге пришестя Великого Кобзаря створює багато проблем не тільки керівництву Спілки письменників, а й всій країні, виплати якою поетові авторської винагороди ставить питання про дефолт.

Твір сповнений гумору, з перцем і корицею, як  в модному нині віскі, спричиняє солодку активність роздумів. Та найголовніше не постаментне, а гостро сучасне ставлення до доробку і особистості Тараса Григоровича, стверджує нетлінність його таланту, сердечне налаштування на хвилювання земляків, абсолютний слух людського існування і надзвичайний апетит на життя вільне і нове.

А от оповідання зі збірки Анатолія Крима «Таке єврейське щастя» стали сценічним триптихом, поставленим режисером Ігорем Славинським на Малій сцені  Театру на Подолі. Із цим театром  такі великі проблеми, що ой! Всі вистави, які раніше виконувалися  у нині поставленому на реставрацію Гостинному дворі, сюди не вміщаються. А велике приміщення на Андріївському узвозі, може комусь і на щастя, будують останні двадцять п’ять років... Будівельна гарячка змінюється  мерзлотою, губляться креслення, згорають фінансові документи. Зараз, кажуть, хтось обіцяв дуже швидко щось, але поки що все якось...

Тож сцена в театрі є, але працювати на всю потужність ніде. Проте надія митців не полишає. Точно, як у виставі «Лист Богу». Мішигінер (з ідиша — божевільний) із містечка пише лист товаришу Богу (дія відбувається навесні 1947 року) із проханням подарувати йому на Пейсах (з івриту — Паска) п’ятдесят карбованців, і цей лист розчулює місцевого начальника міліції.

Або у аншлаговій протягом останніх п’яти років виставі «Левушка» про хлопчика, якого одна бабуся водила до церкви, а друга до синагоги, за що з обох рідненьких отримував на морозиво і накопичив купу грошей. Та справжнім капіталом стала отримана ним мудрість виживати і смак до життя.

Прем’єра «Ревізія — Шмавізія» за оповіданням «Берл, Берта та інші» відкриває закулісні таємниці Чернівецької філармонії, знаменитої особливою прихильністю зірок радянського сценічного мистецтва. Звичайно, заступнику директора Берлу (бо ж директором природно був товариш із правильними фамілією і національністю) і головному бухгалтерові Берті треба було добряче крутитися, викомбіновувати, «обналичивать контрамарки», але все не заради особистого збагачення, а для гонору міста, у суворій фінансовій звітності перед власною совістю. Чоловік Берти вже давно відійшов у потойбічний світ, але вона, час від часу, у снах веде з ним бесіди. Та от уже тиждень, як контакт перервався. Стривожена, вона вирішує надіслати йому листа через завжди люб’язного до неї конферансьє, який тільки-но  і так вчасно помер.

Так блокнот з листом і всіма потайними записами попадає у труну. Вже наступної ночі вона налагоджує діалог із коханим (спасибі покійному другу за оперативність!). А вранці Берл сповіщає про ревізію, від якої без секретної бухгалтерії, тобто без блокноту не відкараскатися. Берта вночі йде на цвинтар і тут, як прояв вічного кохання, її чоловік «диктує з небес» усі необхідні  цифри. Ревізії минають, а кохання вічне...

Текст наповнений гумором, іронією і подається акторами в особливій єврейській манері. Талмуд наспівують, а не читають, і звідси й особлива мелодичність мови. У туристичному довіднику по Ізраїлю для вихідців із колишнього СРСР автори І. Губерман і О. Карасик звертають увагу на романи єврейського народу з іспанським, потім німецьким і найпристрасніший останній з російським народом. Україна в російських імперіях усіх часів здається була найтеплішою землею для євреїв. Не випадково і до сьогодні до могили Цадика Нахмана в Умані на Рош Гошана (Новий рік) їдуть хасиди з усього світу. Геній  Шалома Нахумовича Рабиновича — він же Шолом-Алейхем (з івриту — мир вам) — закорінений в українську людяність, доказів якої безліч виявила війна з фашизмом. Понад те, часом є багато такого, в чому українське та єврейське так злилися, що авторства годі й шукати.

Наприклад, тепер українське «халява» походить не від захалявних книжечок, а від «хелаф» — безкоштовний хліб і молоко, які роздають нужденним після служби в синагозі. В івриті однокорінними є слова мир (шалом) і цілісний (шалем). Цілісність сприйняття миру, ствердження рівно— поважності всього сущого, притаманні творчості А.Крима, яскраво виявлені і в прем’єрній виставі. У розумінні цього існують усі виконавці і особливо зворушливий дует Софії Пісьман і Сергія Бойко.

Режисуру Ігоря Славинського закцентовано на особі актора. У маленькій залі на п’ятдесят місць — 27 освітлювальних приборів, та найяскравіше сяйво йде від очей артистів. Вони живуть такою невимушеністю почуттів, що глядачі починають співіснувати з ними мімікою, поглядами, продовжують сценічне спілкування, роблять його родинним, буденним, і саме в цьому виявляється святковість мистецького акту.

Піраміда з концертних крісел з чиїмись алебастровими бюстами (художник Марія Погребняк) стає меморіалом швидкоплинності акторської слави...

Учора знаменитих на весь світ сьогодні більшість не знає. Мистецтво театру  не підлягає фіксації. Але є в безмежності душі театру, від кожного хто поклав своє життя на служіння йому, крапелька, крапочка, мить всесвітнього щастя, щастя вічного, щастя для всіх.