«Його музичність властива саме українській душі»

«У мене з радянською владою переважно естетичні розбіжності». Ця максима дисидента Андрія Синявського цілком правильна і для композитора Олега Каравайчука, з одним суттєвим уточненням: естетичні розбіжності в нього були з будь-якою владою, зокрема і з владою грошей чи натовпу.

Олег Каравайчук народився 28 грудня 1927 року в Києві в родині скрипаля. Коли батька арештували, Олегові було два роки. З раннього дитинства він писав музику.  Закінчив музичне училище за класом фортепіано, у 1945—1951 рр. навчався у Ленінградській державній консерваторії. З 1953-го працював у кіно, стверджуючи, що це єдина творчість, яку не контролює КДБ.

Постать Каравайчука завжди оточували міфи, котрі він сам і підживлював доволі ексцентричною поведінкою та безкомпромісною вдачею. Так, перший публічний виступ на сцені Ленінградського Концертного залу на початку 1960-х став і останнім, ледь не завершившись скандалом. Наступного разу він зміг вийти на сцену лише 1984-го, в   Будинку актора ім. К. С. Станиславського, і то лише в  ролі піаніста — віртуозного виконавця музики Мусоргського і Бетховена.

До 1990 року Каравайчук був відомий виключно як композитор театру й кіно. Його концерти забороняли, періодично переслідували всю його родину, багато його партитур і понині не опубліковано. Його композиторський доробок в Росії  невідомий, та у світі його цінують дуже високо.

Олег Каравайчук писав музику для фільмів провідних авторів українського кіно — Сергія Параджанова, Кіри Муратової («Короткі зустрічі», «Довгі проводи»), Віктора Греся («Чорна курка», «Янки при дворі короля Артура»), для російських майстрів — Петра Тодоровського, Василя Шукшина, Іллі Авербаха. В останні роки він іноді виступав у Петербурзі. Попри фінансові труднощі, відмовлявся від комерційних пропозицій, надихався лише проектами, що цікавили  його творчо. Він нерідко брав участь у перформансах (зокрема, з Сергієм Курьохіним), що синтезували його музику, балет, поезію і відео. Його відмінною рисою стали епатажні виступи з наволочкою на голові, гра на роялі лежачи або на колінах. Сам композитор пояснював це бажанням зосередитись і залишитись наодинці з музикою. Він імпровізував за роялем просто під час концертів. Нинішнього кремлівського режиму наш земляк категорично не сприймав.

Своїми спогадами про Олега Миколайовича з «Днем» поділився живий класик української кінематографії Віктор ГРЕСЬ:

— Каравайчук для мене — не просто композитор. Я вважаю, що Олег був мені посланий Богом. Він — унікальний митець, геній! Він відкрив у мені щось таке, про що я й не знав. А його музичність властива саме українській душі. Його смерть для мене великий удар.

Суто по-людськи він був як дитина, але при тому мав добрі око й вухо і вражаюче аналітичне мислення. Далеко не до всіх ішов писати музику, дуже неохоче пускав до свого світу сторонніх. А щодо його ексцентричності, то, знаєте, всі великі митці вирізнялися дивацтвами. З другого боку, це була певна форма самозахисту, щоби частіше опинятись наодинці з самим собою. Він був і по-своєму щасливим, і, водночас, дуже самотнім. А це властивість геніїв.

Він, пішовши з цього світу, дуже багато нам лишив. Україна може ним  пишатися.