Юрій БАРАБАШ: «Такий біль очищує, оновлює — сповідь на фініші...»
Половину обсягу нової книжки відомого українського літературознавця з Москви Юрія Барабаша займають його гоголезнавчі студії (див.: Юрій Барабаш. Не відверну лиця. Штрихи до літературної автобіографії. — К., Темпора, 2013). Ще триста сторінок — розвідки про українську літературу «заокеання», статті й есеї, інтерв’ю...
Озирнувшись на себе з відстані тридцять років, Ю.Барабаш, кажучи його словами, «не відвернув лиця», запропонувавши читачеві не просто збірник праць різної пори, а «штрихи до літературної автобіографії». Свої давні й недавні студії він подав у супроводі нинішніх рефлексій: щось пригадуючи із «творчої історії» того чи іншого дослідницького сюжету; часом доповнюючи свої колишні міркування; інколи — сперечаючись, і то безкомпромісно, із собою колишнім...
— Юрію Яковичу, прочитавши вашу нову книжку, я ще раз пересвідчився, що ви — завзятий полеміст! У своїх працях про Гоголя ви найчастіше дискутуєте з російським імперсько-православним гоголезнавством (хоча й не тільки з ним). Що це за опонент такий?
— «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй» — краще й доречніше не скажеш... Щодо Гоголя, то тут чудовисько, з правила, не «лаяй», тут навпаки — епітети найвищого ступеня, тут обійми, любов, тут захоплення без міри — як же: «чисто русский человек!», дарма що «выходец (улюблене слівце — не українець, а саме виходень) из Малороссии...» І це не помилка, не омана, не суб’єктивна думка одного-двох десятків російських гоголезнавців, з якими я протягом багатьох років полемізую; це — практично панівна в Росії думка «мільйонозевної» маси, часом відкрито висловлена, часом прихована, це риса національного менталітету, синдром інтелектуальної (утім, не тільки) агресивності: все найкраще, найталановитіше у світі є нашим, а — ні, то мусить бути нашим...
Але, знаєте, це навіть іще не найгірше. Як на мене, ще гірше те, що імперський вірус проліз у ментальність деяких українських науковців і, підживлюваний невитравним комплексом малоросійської меншовартості, обгрунтовує концепцію «російськомовної української літератури». Як на мене, ця хитромудра формула — нонсенс, нісенітниця. Але саме до такої «літератури» й зараховують Гоголя. Отакий, Володимире Євгеновичу, він, мій опонент...
Даруйте мені задовгу відповідь, але питання надто складне й важливе. Крім того, пишу під гнітючим враженням від звістки з рідного Харкова, де брутально, і то з благословіння місцевих можновладців, розбили на друзки меморіальну дошку на пошану нашого славетного земляка Юрія Шевельова. Харків, Харків, де твоє обличчя?..
— Свого часу в Україні вийшли ваші книжки «Коли забуду тебе, Єрусалиме» та «Просторінь Шевченкового слова». А ось працю 1995 року «Почва и судьба», видану в Москві, ви не перевидаєте. Чому? Чи не тому, що основні її ідеї тепер ось викладено в статтях, уміщених у книжці, про яку ми зараз ведемо мову?
— Почасти так є, але почасти. Я сказав би, що об’єктивно вийшло саме так. Звісно ж, років десять-п’ятнадцять тому я ще не планував нинішню свою книжку. Справа в іншому. «Почву и судьбу» писалося як планову монографію в Інституті світової літератури РАН (який, схоже, нині має мінімальні шанси на те, щоб не піти в небуття. Ви, певно, чули й читали про запроваджувану в Росії «реформу», що її наслідком буде фактична ліквідація Академії). Так от, метою монографії для мене, поза суто науковими чинниками, було: а) ознайомити російських колег і читачів зі силою-силенною геть не знайомих їм (утім, і не дуже ними затребуваних) матеріалів і джерел, що стосуються українських витоків та української складової Гоголевої творчості, будь-що ввести ці матеріали в обіг російського гоголезнавства; звідси — насиченість, щоб не сказати — перенасиченість книжки іменами, цитатами, примітками, бібліографічними посиланнями тощо; б) і, зізнаюся, чи не головне: завісою цієї перенасиченості запаморочити голови моїм потенційним опонентам із «імперсько-православної» частини Вченої ради та відволікти їхню увагу від тих ідей моєї праці, котрі могли б стати на заваді її схваленню до друку, як це сталося пізніше з книжкою «Гоголь і Шевченко». Про цей тактичний засіб, який у театральній практиці совєтських часів був відомий як засіб «собаки на заднику», я розповідаю у книжці «Не відверну лиця» в розділі «Іван Кулжинський, волонтер малоросійства». Перевидавати «Почву и судьбу» в Москві не квапилися, перекладати її на українську я не вважав за потрібне, вона й так, попри мізерний наклад, давно ввійшла в гоголезнавчий обіг і в Україні, й у США та Канаді. Два-три фрагменти з неї і, головне, статті, написані пізніше в розвиток її основних ідей, я скомпонував як окремий розділ книжки «Не відверну лиця». Така собі монографія в монографії.
— Назва книжки — «Не відверну лиця» — теж полемічна: ви не бажаєте бодай якось «прикрашати» власну автобіографію. Тому й тексти різної пори — а це, як-не-як, цілих 25 років! — подаєте практично без змін. Та ще й сучасний автокоментар додаєте. Вийшло цікаво! По-перше, справді-таки вимальовується ваша літературна автобіографія; по-друге — відчуваєш динаміку часу, зміну наших уявлень про власну історію, літературу, систему естетичних цінностей... Чим для вас були цікаві — чи, може, й складні — ці саморевізії, рефлексії, «прирощення» уявлень та оцінок?
— Не відвертати лиця від колись тобою сказаного, написаного, зробленого, не боятися самокритики, саморевізії, рефлексій, якщо завгодно, навіть і каяття, — це ж необхідна передумова отого, за вашим виразом, «прирощення», без якого наука не є наукою, а вчений — ученим. А ще це справа самоповаги... Так, процес суб’єктивно не вельми комфортний, ба більше, болісний, але тут нічого не зробиш, такий біль очищує, оновлює — сповідь на фініші...
— У другій частині книжки ви інтерпретуєте літературу українського зарубіжжя. Маланюк, Барка, Любченко, дещо несподівано — й Віктор Петров... А все ж відчувається, що найбільше вас «не відпускає» Маланюк. Чому?
— Чому Маланюк? Із того ряду, що ви назвали, його ім’я було першим, яке я почув в університеті. І хоча ракурс був, м’яко кажучи, специфічний (через оте злощасне Сосюрине — ви пам’ятаєте його «Відповідь»? — «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!»), я інтуїтивно відчув за цією пропагандистською тріскотнявою якусь іншу, «правдиву» правду, сигнал про існування іншої літературної реальності, інших національних духовних вартощів. І не помилився. А може, ще й тому Маланюк мене «не відпускає», що мені імпонує моральний максималізм, «комбатантська», суворо-«мужеська» інтонація його поезії.
— Ваша жорстка, за етичними оцінками, розвідка про Віктора Петрова (різнобічний аналіз його роману «Без грунту») мала певний резонанс ще після публікації її скороченого варіанту в «Новом мире». А якби довелося писати про Петрова іще, на яких аспектах ви б зупинилися?
— Навряд чи писатиму ще про Віктора Петрова-Домонтовича, принаймні окремо, «монографічно». Це не моя література. Віддаю належне обдарованості, якщо завгодно, то й талантові автора «Доктора Серафікуса» й осібно «Без грунту» (тільки, заради Бога, не «Аліни і Костомарова»), але не поставлю його на один рівень зі сучасниками — Валер’яном Підмогильним («Місто») та Михайлом Івченком («Робітні сили»), нехай уже шановна Віра Агеєва (авторка дослідження про прозу В.Домонтовича. — В.П.) вибачає. Гадаю, що надання йому статусу зачинателя т.зв. інтелектуальної прози в українській літературі — це аж-аж! Та й що таке, до речі, ота «інтелектуальна проза» — хто б мені це напоумливо пояснив?..
— Пригадую, в журналі «Київ» ви свого часу писали й про Володимира Винниченка. Проте в книжці я ту давню статтю не знайшов. Не забажали включати?
— Усе ви читаєте, все пам’ятаєте... А я от, признатися щиро, забув про ту свою статтю, інакше, певно, включив би. Все-таки то була одна з перших публікацій про Володимира Винниченка без лайки та злісного паплюження, і це вже знак часу. Але вийшло, мабуть, все-таки на краще. Перечитавши статтю сьогодні, переконався — слабенька. Тож забудькуватість пішла на користь. Хоча застережуся: потреба перечитати новими очима тисячу разів зітертого на порох «Кирпатого Мефістофеля» — така потреба, як на мене, є, навіть сьогодні, після ваших, Володимире Євгеновичу, піонерських праць про письменника.
— У автокоментарях ви, трапляється, заходите в минулий час, у спогади. Мене, зокрема, заінтригували ваші рядки про часті гостювання в Юлії Солнцевої, яка збирала в себе вдома нешироке «довженківське» коло. Про Юлію Іполитівну у нас зараз часто пишуть, сказати б, амбівалентно. Натякають, що вона була «приставлена» до Олександра Петровича ще з одеських часів. І що після його смерті надто жорстко і свавільно «фільтрувала» його архів, втручалася у видання творів Довженка... Із другого ж боку, Довженко її таки любив. А що підказує вам ваша пам’ять?
— Натяки не коментую, відкидаю їх як «жанр». Перекажу коротко те, що пам’ятаю. Перший свій рік у Москві (осінь 1961— весна — літо 1962-го) я прожив на дачі «Литературной газеты» в селищі Мічурінець, що був (мабуть, і є) практично частиною знаменитого письменницького Пєрєдєлкіна. Зліва від мене жив Веніамін Кавєрін, навскоси — Всеволод Кочетов, а якраз навпроти стояла порожня дача Довженка-Солнцевої з хрестоматійним довженківським яблуневим садом. Олександра Петровича вже давно не було на світі, Юлію Іполитівну я там не бачив жодного разу, так вона й залишалася для мене кінолегендою. Уперше почув її живий голос років через два, коли вона зателефонувала мені в редакцію (на той час у Москві вийшла в російському перекладі моя книжка про Довженка «Чистое золото правды»), висловила бажання познайомитися, запросила до себе, на довженківську квартиру, що на Кутузовському проспекті. З того часу і аж десь до кінця 70-х ми з дружиною бували в тій квартирі двічі на рік — у вересні, на день народження Олександра Петровича, й у листопаді, на день його смерті. Збиралося нешироке коло: Іван Семенович Козловський, Борис Ліванов, іноді з сином Василем, майбутнім Шерлоком Холмсом; Сергій Бондарчук із Іриною Скобцевою, Григорій Рогаль; сценарист Василь Соловйов; кінорежисер і актор Павло Арсенов; якось завітав Микола Вінграновський, учень майстра. Організовано все було в європейському стилі — фуршет на столах по різних кімнатах, але дух панував довженківський, український — усюди рушники, народні художні вироби, снопи пшениці... Мушу сказати, що Юлія Іполитівна трепетно зберігала все, що стосувалося Довженкового українства. Ділові наші контакти почалися з середини 60-х, у процесі роботи над чотиритомним виданням творів Довженка російською мовою. До редколегії увійшли, крім Юлії Іполитівни, такі люди, як Іраклій Андроніков, Сергій Герасимов, Григорій Рошаль, Максим Рильський, Микола Тихонов, а очолювати цю зоряну команду було довірено мені. Матеріали, не рахуючи вже опублікованих, ми використовували з Державного архіву літератури та мистецтва, певну частину — з того, що зберігала Юлія Іполитівна.
Чи «фільтрувала» вона їх? Не знаю, таких прикладів не пригадую, але й не виключаю. А хто, скажіть, де й коли не фільтрував (і нині не фільтрує) архівні матеріали? Ми, редколегія, правду казати, й самі, без Юлії Іполитівни (ще один привід для каяття!), «фільтрували», скорочували, щось відкладали до кращих часів, бо — Головліт же, цензура. Ще й, ніде правди діти, самоцензура, нехай Бог простить... А все-таки факт: побачили світ — уперше й досі, здається, востаннє — чотири достоту грубезні й ошатні томи творів Довженка, які міг прочитати російський читач (звісно, той, що захотів би). Річ природна, наступні, українські, видання були непорівнянно повнішими, але ж все-таки вони були пізніші, видані в інші часи. Більше про Юлію Іполитівну нічого не можу сказати. Характер вона мала скомплікований, як особистість була закритою, та й різниця між нами у віці давалася взнаки. Але, що пам’яттю, спадщиною Олександра Петровича вона опікувалася щиро й самовіддано — це скажу впевнено.
— Юрію Яковичу, на який резонанс своєї нової книжки ви розраховуєте? Чи головне, — що вона вийшла, а там — уже як буде?
— Не думаю про це. Звісно, як буде... Принаймні двох, до того ж мною шанованих, читачів я вже маю — це пані Юлія Олійник (директор видавництва «Темпора». — В.П.) і ви, Володимире Євгеновичу.
