Юрій Мажуга: Працюватиму, скільки стане сил

8 та 9 жовтня відбудеться прем’єра, де глядачі побачать відомих українських акторів: Валерію Заклунну, Юрія Мажугу й Надію Кондратовську.

Сьогодні поняття «корифеї» застосовують не лише до акторів першого в Україні професійного театру. Деякі насправді великі майстри працюють і по сьогодні. Серед них Юрій Мажуга. Присвятивши 55 років життя Національному академічному театру Російської драми ім. Лесі Українки, зігравши понад 100 ролей у театрі й кіно, Юрій Миколайович продовжує працювати на київській сцені й виховувати гідну зміну, навчаючи студентів високих акторських істин. Аби поставити майстру декілька запитань, довелося «увірватися» в навчальний процес.

«БАТЬКИ Й ДІТИ»

— Юрію Миколайовичу, зустрівшись з вами в стінах Театрального університету, який ви свого часу закінчили, хочеться запитати: чи бачите ви в нинішньому поколінні студентів майбутнє українського театру?

— У мене був досить добрий минулий випуск: не хочеться вживати слово «талановиті» (надто вже воно об’ємне), але, на мою думку, це дуже здібні молоді люди. Дехто з них потрапив до нас у Театр російської драми і, як мені здається, гідно там працює. Звісно, після такого курсу мені було складно наважитися на наступний набір: навіть сумнівався, чи варто? Але сьогодні можу сказати, що й цей курс — семеро хлопців і десятеро дівчат — досить перспективний.

Велике значення має майстерня й те, як ведуть своїх студентів педагоги, — яку школу вони прищеплюють. Сьогодні в мистецтві дуже багато еклектики (пригадаємо хоча б останні роботи кінорежисера Ельдара Рязанова). Тільки мені здається, що еклектика — це не той зразок, на який треба орієнтувати студентів. Тому ще раз повторюся: надзвичайно важливою є робота педагога. І майбутнє багато в чому залежить від того, чи буде він, крім професійних, прищеплювати ще й людські якості.

Сьогодні існують в нашій системі освіти й труднощі організаційного характеру. Одна з них — надто великі курси. Свого часу відомого актора московського Малого театру Євгена Вєсника запитали, чому він не викладає. Вєсник пояснив, що якби на курсі було пять-шість осіб, то він би за це взявся. От і в наших умовах працювати дуже складно, адже я мушу знати про студента багато всілякий речей: як він живе, хто його батьки, як він виховується, чи багато читає. Треба всіх «охопити», щоб потім, як-то кажуть, виводити їх «на шлях далекий».

— Відомо, що раніше актори «служили» театру. Як сьогодні можна сформулювати ставлення молоді до професії?

— Мені здається, нинішнє покоління більш прагматичне, ніж були ми. І причина цього — не лише віковий конфлікт поколінь — ми теж були різними. Змінилися час і умови життя. Знаєте, чим мені передусім подобаються мої останні курси? Іноді ця молодь недостатньо читає й недостатньо багато знає, трапляються проблеми й з вихованням, але, разом із тим, вони готові багато працювати. І це приносить їм задоволення. Що з ними буде далі, багато в чому залежить від умов, в які вони потраплять. Наприклад, один з моїх студентів після закінчення університету потрапив до провінційного театру. Через деякий час я побачив його на сцені й з гіркотою усвідомив, що він віддалився від нашої майстерні.

Негативно впливає на формування молодих акторів і проблема незапитаності (хоча мої випускники всі працюють). Але головне — це їхнє ставлення до справи. Я часто їм кажу: якщо ви не хочете, не готові або не витримуєте з ранку до ночі працювати над собою, зізнайтеся собі в цьому чесно. Тривалий час я вважав, що стосовно професії прийнятним є поняття «фанатизм», хоча сьогодні обережніше ставлюся до цього слова, оскільки воно часто вживається й з негативним смисловим навантаженням. Але передусім слід дуже багато працювати й розуміти, що аж ніяк не обов’язково, й далеко не завжди ти будеш першим артистом — у будь-якій професії не кожен може бути першим. До речі, серед своїх студентів я вже бачу майбутніх лідерів.

«ДОЛЯ ЛЮДИНИ»

— Сьогодні популярно говорити про те, що театр перебуває в очікуванні якогось сплеску, й попереду — черговий виток розвитку. Як би ви охарактеризували стан сучасного сценічного мистецтва?

— Передбачаю, що театр поступово повертається до своєї основної місії — служіння духу. Наприклад, нашу виставу «Дерева помирають стоячи» ми граємо, здавалося б, без усіляких «вивертів» або режисерських витіюватостей — а вона вже багато років збирає повні зали. Причому наші глядачі — не лише люди старшого покоління. Виставу завжди дивиться й багато молоді. І коли ми показали її під час гастролей нашого театру в Москві, то навіть не чекали, що матимемо такий грандіозний успіх. А все тому, що тільки через духовне життя людини, без режисерських надмірностей, можна достукатися до глядача. Якщо я розповідаю про те, що я сам відчував, переживав, про те, що траплялося з моїми рідними й друзями, це не може не зворушити.

На мою думку, всілякі «виставленства» (можливо, я комусь здамся консерватором) не залишаються в розумах і серцях глядача. Так званим сплеском уже були вистави Андрія Жолдака, творчості якого я категорично не сприймаю. А сьогодні, як мені здається, зовсім невелика кількість людей жадає подивитися, як викручуватимуться актори в подібних виставах. Гадаю, замість того, щоб переносити дію п’єси «Три сестри» Чехова до ГУЛАГу, доречніше поставити твір Олександра Солженіцина або замовити нову п’єсу. Я також не є шанувальником творчості Романа Віктюка — як то кажуть, не моє це... Звісно, сьогодні театру непросто співіснувати в одному культурному просторі з шоу-бізнесом, який іноді не цурається й бруду та вульгарності. І все-таки я вірю, що до справжнього, гідного глядач тягнеться. Тому театр чекає не нового сплеску, а повернення до основи, про яку говорив іще Олександр Пушкін. А режисерам треба, у свою чергу, більш уважно й вибірково ставитися до матеріалу, який вони беруть для постановки. Тут важливо не піти на поводі в тієї частини глядацької аудиторії, якій не хочеться замислюватися — лише розважатися...

— Чи є вищесказане підтвердженням тому, що театр ніколи не стане масовим мистецтвом, а, так би мовити, приречений на елітарність?..

— Швидше, це мистецтво, сприймати яке готові лише обрані. Я пам’ятаю, як тато водив мене в ТЮГ, коли я був іще маленьким хлопчиком: це було справжньою подією, святом, яке мені не забути ніколи... Важливо йти в театр не лише з метою посміятися, повеселитися, а й збагатитися.

— Майбутня вистава «Коли заходить сонце» знов-таки про долі людей...

— Ця вистава, поставлена за п’єсою Юлії Дамскер, у якій я працюю з моїми колегами: Валерією Заклунною та Надією Кондратовською, — про життя акторів. Я граю роль єврея, який за сюжетом з’являється не одразу, але його поява «повертає» дію в інше русло. Головну увагу дійсно приділено долям людей. Коли я прочитав п’єсу, то одразу відчув роль: те, що сталося з моїм героєм, сталося зі мною й моїми близькими. Він поховав усіх своїх рідних. Ми з дружиною теж поховали всіх рідних, але в нас є син і внук. Усе те, що проповідує він, я не просто текстово викладаю... Тому, якщо я й мої партнери зможемо передати долі цих людей, думаю, історія не залишить глядачів байдужими.

ПРО КІНО

— Якими сьогодні є ваші стосунки з кінематографом і що, на ваш погляд, відбувається в українському кіномистецтві?

— Я не вважаю себе кіноактором — усе своє життя присвятив театру. Хоча зіграв у кіно понад 30 ролей. Є й досить відомі й, як мені здається, гідні фільми: «Народжені революцією» Григорія Кохана, «Штормове попередження» Сергія Омельчука, «Хомут для маркіза» Іллі Фреза, «Підпільний обком діє» Анатолія Буковського, «Там вдалині за рікою» Михайла Іллєнка, «Червоні дипкур’єри» Віллена Новака. Назви інших мені й пригадати важко. Та й, чесно кажучи, стиль роботи в кіно — зйомки «по шматочках» — мені не дуже приємний. До речі, за моїми спостереженнями, драматичному акторові простіше працювати в кіно, ніж кіноактору в театрі, й низку дивовижних робіт у кіно створили саме актори театру.

Що стосується кіно в Україні, то на даному етапі я не спостерігаю якогось особливого розвитку. Підтвердженням моїх слів є те, що українське кіно не представлене на серйозних конкурсах і фестивалях. У той же час, у Росії — інша ситуація: є дуже серйозні роботи, наприклад, «12» Нікіти Міхалкова, «Острів» Павла Лунгіна, «Повернення» Андрія Звягінцева, «Ліквідація» Сергія Урсуляка. Прикро й те, що наше покоління режисерів мовчить... Чув, що збираються знімати фільм «За двома зайцями» за п’єсою Старицького з Русланою Писанкою в головній ролі. Гадаю, що після культового фільму з Маргаритою Кринициною й Олегом Борисовим — це просто абсурд. Знімає кіно Оксана Байрак, але це, як то кажуть, — не мій предмет... З мого боку було б неправильно стверджувати, що в Україні кіно немає. Але якихось зрушень у цьому мистецтві я поки не бачу.

«ТАЛАНТИ Й ШАНУВАЛЬНИКИ»

— Серед безлічі ролей, зіграних вами в театрі, чи є улюблені?

— Усі вони, по суті, улюблені. Часто улюбленими виявляються останні ролі. Мені, наприклад, одразу пригадується фундаментальна й масштабна робота у виставі «Ревізор» за Гоголем. Але з Городничим мені, на жаль, довелося розлучитися — здоров’я не дозволяє. Я звик викладатися до кінця, а людські можливості обмежені. Люблю свою роль у виставі «Дерева помирають стоячи». Дай Боже, буде вдалою й нова вистава «Коли заходить сонце»... Але, разом із тим, улюбленими в мене були й Ватутін, і Ленін. На останню роль було витрачено багато сил, оскільки в той час такі роботи проходили через досить жорстку цензуру. З любов’ю згадую й про Васька Пепла у виставі «На дні» чудового режисера Леоніда Варпаховського. У виставах Михайла Резніковича я зіграв близько 15 центральних ролей. Хоча є й «незігране». Наприклад, дуже хотілося зіграти Сірано де Бержерака. Але, коли я був молодий, якось не сталося, а зараз уже запізно.

— Чого ви ще чекаєте від професії?

— Я пережив усілякі періоди: й невдачу, й депресію, й успіх з квітами й шанувальниками. І з театром розлучатися дуже важко. У той же час, для мене дуже дорогою є робота в університеті: молоді люди, так би мовити, «вкидають» у мене свіжу кров. Тим паче що на сьогоднішній день у мене більше перерв у театрі, адже вікових ролей не так уже й багато. А університет — це мій тренаж, у якому мені допомагають мої учні. Звісно, якщо в театрі будуть гідні пропозиції, на які, як мені здається, я вже маю право, гратиму. Іноді робота приносить успіх досить несподівано, навіть якщо спочатку хотів зіграти зовсім іншу роль. Згадуються слова Воланда з роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»: «Не треба просити — самі покличуть, і самі дадуть». Так і з ролями — цю істину я відкрив для себе давно. Тому працюватиму, скільки стане сил...