З життя одного розбишаки

Загалом творів про художників, тим більше — іноземних, тим більше — випущених на Україні — кіт наплакав. Або, швидше, порахуєш на пальцях однієї руки. Тема ця напрочуд цікава, але для самого автора — невдячна, бо не сходить йому з рук ані мистецтвознавче занудство (роман! роман!!), ані власне белетристична розважальність (воно-то й роман — але про класика-митця…). До того ж, знання першоджерел є обов’язкове, хоча само по собі воно не є достатнє.

Усі ці умови враз задовольнити майже неможливо — було: за радянських часів, тож на ум спадає хіба «Одержимий рисунком» — повість про Хокусаї, написана киянином Платоном Білецьким, утім, надрукована в Москві — у видавництві для дітей. Нині, коли за кордон гайнути не проблема — та, на жаль, і не повсякдення, а щасливий виняток для інтелектуала, книжки про митців майже не видаються — хіба що йдеться про знакову персону на кшталт Марії Башкирцевої, яку врешті- решт французи визнають «за свою», а Михайло Слабошпицький пише фоліант. (Не вважати ж за такі каталоги візитних виставок!). Причина зрозуміла, на ній детальніше не спинятимуся.

Спинюся на випадку, коли все підводне каміння наче обійдено. Гурт ентузіастів збирає необхідні пєньонзи, знаходиться видавництво, а саме — київський «Факт» (роман — перша частина здійсненого двотомника). Автор за кордоном не бував, зате перечитав про свого героя усе, що тільки міг, і відчув його своїм alter egо, навіть вірші від його імені написав. Сам, до речі, багатолітній мистецтвознавець, викладач Київського художнього інституту. Важливий нюанс: Вадим Клеваєв, про якого йдеться, вже близько трьох років почив у Бозі. Роман про Мікеланджело Мерізі де Караваджо, він писав упродовж 1970— 1980 х років. Цикл із 28 сонетів — упродовж двох весняних місяців 1986-го. Роман цей — якому учні дали назву «Напередодні прекрасного дня» — не закінчив. Він уривається на півслові. Крім кількох викінчених розділів, лишилася купа начерків, приміток, хронологічних таблиць. Якісь імена доводиться розтлумачувати окремо, інші — висвітлюються лише при побіжному погляді на відповідну репродукцію, тут: чорно-білу.

Як не дивно, усе це не заважає, а, навпаки, сприяє доброму враженню. Сам про це не здогадуючись, Клеваєв написав перший на Україні постмодерністський роман, весь смак якого — у мерехтінні його фрагментів, пастиші стилістик, інтризі вимушеної недомовленості. Кольоровий друк неминуче пригасив би силу слова, перетворивши книгу на коштовну цяцьку для лінивого споглядання «картинок». До того ж, сам Караваджо не був митцем, про якого варто писати зважено і спокійно, ти паче — вимазуючи його термінологічною павутиною, як це полюбляють робити представники мистецтвознавчого цеху. Людина доби барокко, він прожив коротке і бурхливе життя — на відміну від автора, відлюдника за вподобанням. Караваджо бився на дуелях — і вбивав, бешкетував, розпенехував ножем власні картини, пиячив, тікав від органів правопорядку, вступав до Мальтійського ордену, кулею вилітав із його лав… покинутий усіма, важко конав на березі моря. Подиву гідно, що за свої 37 років — фатальне число, на якому згодом увірветься життя Моцарта і Пушкіна — встиг написати картини, жодну з яких годі сплутати з картиною будь-якого його сучасника, попередника, наступника — а їх у нього в XVII столітті об’явилася ціла школа. Шкода, що в нашій — колишній — спільній батьківщині була одна-єдина його робота, «Лютнист», у пітерському Ермітажі. Наразі фактично недоступною для нас є і вона.

Та якби значення роману визначалося б виключно метою арт-лікнепу, навряд чи варто було б заводити про нього окрему мову. Чомби не заощадити грошенят, та й не придбати альбом іноземного друку? У тому то й річ, що «Напередодні…» виходить за тісні рамці наукового дослідження, заміряючись і на культурологічне дослідження, і на притчу про екзистенційного героя… яким насправді був і сам Вадим Клеваєв. Про кого, як не про нього — і про совістливих радянських інтелектуалів «доби застою» — сказано слова: «мученицьке небажання бачити мерзоту довкілля». І хіба Італія часів зрілого барокко — а я думаю, наша країна, як мінімум, чверть століття тому, вгадується у фразі-вироку: «Куди не поглянь, пітьми більше, ніж безтурботної ясності». Чи так: «Смердить усесвітня таверна, вино прокисло, друзі, в ній». (Конкретний приклад — абсурдне спілкування художника з інквізитором у розділі «Даремна розмова», яка нагадує витончений КДБістський допит інтелігента-інакомисленника). Звідси — лейтмотив вуличної багнюки під ногами, сірого — римського? — неба над головою незалежного митця, який працює наче всупереч своєму часу, працює несамовито і невтомно. На жаль, його симпатику довелося жити за гнітючого безчасся — яке й є причиною того, що в романі не було поставлено останньої крапки, а написане вийшло у світ кілька десятиріч потому. Креативність ніколи не була визначною чеснотою української, вужче: київської інтелігенції того періоду історії. Натомість їй притаманні були смак, рафінованість, чуття історії — усе те, що сьогодні шукаєш вдень із вогнем. А знаходиш тільки іноді — й тішишся крихтам знайденого.