За дріт. І назад

Я збираюсь у Прип’ять. Уперше в житті. Шалена річ насправді: Зона знаходиться в Київській області. Живу від місця, про яке знає весь світ, у якійсь сотні кілометрів, і жодного разу там не був. Воно навіть ближче, ніж я думаю, бо точка збору — поруч з моєю станцією метра.

Нас, компанію журналістів, везе проєкт Artefact на презентацію медіабарельєфа «Прометей» на 50-річчя Прип’яті. Обіцяють 25-метрову відеопроєкцію на стіну готелю «Полісся» синхронно з музикою.

Частина дороги мені знайома — взимку 2013—2014-го тут їздили цілі каравани революціонерів до Межигір’я. Нам далі: Нові Петрівці, Старі Петрівці, Лютіж, Демидів, Димер.

Спочатку звичні лісосмуги й заміські будинки, містечка й торговельні центри — типова позастолична рівнина, але з кожним кілометром занедбаніша й бідніша. Поступово дерев більшає, а серед дерев — усе більше берез. Ознака переходу — стандартний синій знак напрямку руху з білими стрілками і назвами міст, серед них «Чорнобиль» — вицвілий, з потрісканою фарбою; знаки до і після без цієї назви — майже як новенькі.

Пункт пропуску «Дитятки» трохи нагадує митницю на кордоні. По боках — два жовтих кіоски з сувенірами. Капличка з вигорілою іконою Богоматері. У кіосках продають повітря Прип’яті у консервних банках, музика в колонках, раптом, — класичний джаз, навіть трохи Дюка Елінгтона. Дозиметри, чашки. Презервативи з трикутничком радіації, які світяться в темряві. Найкращий жарт дня.

Довго стоїмо на в’їзді. Нервуюся, що доїдемо в сутінки. У всіх перевіряють паспорти. Нащо?

Дорога в самій Зоні на диво непогана. Окремі шматки, втім, вигороджені й упираються в спеціально побудовані стіни з шлакоблоків.

Їдемо серед лісу. Дерева чомусь хиляться до одноповерхових будиночків — або налягають усім стовбуром, або кладуть великі гілки — наче хочуть розчавити. Там, де поверхів більше або просто вищий дах, стоять прямісінькі.

На узбіччі пролітає багатофігурний пам’ятник, весь замотаний у сіру плівку — Крісто, що упаковував мости й парламенти, таке не снилося.

У Чорнобилі цілком багато житлових будівель, де-не-де горить світло, стоять машини. Знаки на узбіччі попереджають про радіацію, встановлюють максимальну швидкість по всій Зоні 40 кілометрів на годину, але їздять усі набагато швидше.

Біля чергового КПП — кам’яна й доволі ошатна, як на тутешній краєвид, будка — мабуть, колишній пост ДАЇ. На ній стирчить телевізійна антена-тарілка, до неї притулена дерев’яна драбина, а всередині зберігаються дрова. Чорнобильська раціональність використання простору.

Біля стели «Прип’ять» відходжу сфотографувати узбіччя зі знаком радіації і табличкою «ПТЛРВ РУДИЙ ЛІС». Вусатий товариський чоловік осмикує: «Обережно. Отут, де ви стоїте, радіація вже втричі вища за норму. А там — у вісім разів». Дає мені дозиметр. Роблю ще крок, і настійливе попискування зливається в ошалілий зумер. Я нарешті потрапив у свої дитячі фантазії про невинний з виду краєвид, повний підступних пасток.

Лінії електропередач і руїни АЕС з’являються у вікні водночас з голими деревами. Це не знаменитий «рудий ліс», це саме голі сухі стовбури з опалою корою, і їх багато, без будь-якого переходу поруч — цілком здорові дерева.

Колючий дріт, і за ним — дві дев’ятиповерхівки серед неходжених хащ. На сухій траві лежать двоє собак, потім приходять за нами на центральну площу. Огрядні мужчини в хакі підіймають та опускають шлагбаум. До колючого дроту прив’язана дитяча рахівниця. Що тут рахувати?

Поки організатори готують апаратуру, намагаюся спіймати гарні кадри, натикаюсь на закинутий склад комсомольсько-партійної агітації. Тут усе сфотографовано багато разів. Портрети вождів, плакати «Агитпоезд Украины», «Учиться, учиться и учиться». Поруч на траві акуратною стопкою лежать іржаві батареї. З асфальту ростуть кущі шипшини з величезними ягодами. Ознака краєвиду — стовбури, вивернуті з корінням. На одному з графіті написано чорним по білому «Які відповіді ми тут шукаємо?»

Покинутий універсам — низька темна зала. Серед хаосу понівечених речей збереглися металеві візочки для товарів. Під стелею синій вказівник «Консервы овощные». Невідомо звідки — глибоке крісло. Тиша. Ні, не зовсім. Весь час здригаюся від аритмічних звуків у глибині цієї прямокутної печери. Наче хтось крадеться короткими смиканими кроками. Не людина. І не тварина.

Потім розумію, що це вода крапає зі стелі.

Як у тому фільмі, який я дивився чи то десять, чи то двадцять разів. Лишилося тільки кинути гайку, щоб знайти, куди йти. Але тут кімнати бажань немає.

В сутінках починають концерт. Проєкція: нарізка приватних кінохронік прип’ятчан, супроводжувана музикою на синтезаторі, щось настроєве, суміш стилів, кажуть, використовували звуки покинутих фортеп’яно з прип’ятських квартир. Дивлюся на відео й думаю, що з цих обличь, з цієї плівкової Атлантиди можна було би змонтувати фільм вражаючої сили. На колоні прямо під стіною-екраном намальовано символ Psychic TV — окультної рок-групи, чий лідер був помішаний на технологіях, язичестві й змінах свідомості. Починає йти сніг — зелений і червоний у промінні від проектора. У сполученні з синтезатором настільки добре, що на екран дивитись уже не варто.

Повертаємося у повній темряві. На виїзді з Зони треба встати у металеву рамку, трохи схожу на апарат для флюорографії, покласти руки на бічні панелі, заклякнути на секунду, побачити спалах у віконечку з написом «чисто».

Чисто.

В Києві мокра бруківка, ліхтарі, фари, магазини.

Я був сьогодні на іншій планеті.