За ким горить зелена лампочка?

На актуальній мистецькій мапі України Черкаський академічний музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка лише номінально має «обласне» підпорядкування. Насправді він уже давно став полігоном всеукраїнського масштабу для випробовування ризикованих мистецьких ідей. Розпочалося все понад десятиліття тому з вистав Андрія Жолдака, а нині — продовжується у царині апробації новітніх п’єс та налагодженні співпраці між молодими драматургами та режисерами.

Наразі під керівництвом виконувача обов’язків художнього керівника театру Сергія Проскурні, ініціатора численних офіційних та неформальних мистецьких проектів, тут працює всеукраїнська «Черкаська театральна лабораторія». Нагадаємо, улітку шість драматургічно-режисерських тандемів та єдиний у двох особах львів’янин Сашко Брама розпочали роботу над виставами на базі реальних історій. Матеріалом для них стали оповіді акторів театру, численні інтерв’ю місцевих мешканців та власні житейські спостереження.

Днями в рамках цього тривалого проекту (загалом він розрахований на два сезони) відбулася прем’єра вистави «Сканінг». Текст, створено херсонцем Євгеном Марковським, а постановку здійснено харків’янкою Альоною Снігурченко. «Сканінг» став уже третім продуктом лабораторії. Перші два — «Лєна» драматурга Дмитра Левицького та режисера Тамари Трунової з Києва та «Історія про людину, з якою трапилася історія» Кіри Малініної з Харкова та кримчанина Антона Романова — увійшли до програми нещодавнього Фестивалю молодої режисури ім. Л. Курбаса (про це писав «День»).

У «Сканінгу» фантазія драматурга, незважаючи на початкові «запропоновані умови», геть відірвалася від побутового ґрунту і сягнула часу поза часами та простору поза географічними координатами.

Жанр п’єси та вистави — «футуристична антиутопія» — рідкісний гість на вітчизняних теренах. Пересічний читач-глядач заледве згадає «Сонячну машину» В. Винниченка, фахівці додадуть хіба що «Стовпотворіння» П. Загребельного або «Ласкаво просимо в Щуроград» Ю.Винничука. Утім, те покоління, що пережило «перебудову» та «відкриття шухляд» наприкінці 1980-х, легко назве видатні закордонні зразки жанру — «1984» Дж. Оруелла, «Ми» Є. Замятіна, «Чудовий новий світ» О. Хакслі, «Котлован» А. Платонова, «Війну із саламандрами» К. Чапека, «451є за Фаренгейтом» Р. Бредбері та ін.

У порівнянні не лише з ними, а і з іншими п’єсами Є. Марковського (згадати хоча б «Убити підара» та «Партію»), «Сканінг» виглядає вторинним, позбавленим ексклюзивності. Хоча це теж досвід, не зайвий і для автора, і для театру, і для сьогоднішнього глядача.

У п’єсі та виставі перед нами постає похмурий, холодний, вкрай формалізований світ, така собі алюзія на сценічний конструктивізм 1920-х: металеві риштування, клітка на ланцюгах, постаті у сірому мішкуватому вбранні з капюшонами, що нівелює будь-які ознаки статі (художники Наталка та Сергій Ридванецькі), вибілені обличчя акторів, однакова пластика — опущені голови, підняті плечі, дрібні кроки; звук метроному, харчування через трубку за розкладом, сон за сигналом, регулярний «сканінг» — в апараті має запалитися зелена лампочка — як ознака благонадійності... Цей світ живе під гаслом: «Мир благонадійним — горе іншим!»: тут кожний сумлінно виконує свій «обов’язок» по 16 годин на добу, не замислюючись над його сенсом, а раз на день підсвічений з середини велетенський «головочереп» сповіщає про успіхи на фронті та близькість перемоги у безкінечній війні... Звісно, зрештою виявляється, що і «ворог», і війна, і небезпека — то суцільна фікція, а голова зачитує одне й те саме повідомлення, записане багато років тому.

Форма вистави така потужна й, сказати б, тотальна, що обов’язкове у жанрі антиутопії марне, але небезглузде (у загально гуманістичному сенсі) індивідуальне прозріння та повстання героя (Златохрест — Петро Голубченко, донедавна — актор Донецького музично-драматичного театру) виглядає не надто переконливим: будь-що живе в системі вистави видається неможливим. І сприймаєш її так само — холодно-відсторонено, хоча театр і намагається залучити глядачів до зображуваного — контролер зі «сканером» (Олег Телятник) періодично «просвічує» їх, «сканінг» відбувається і на вході до сцени (публіка тут сидить саме на ній), тут же кожному глядачеві одягають такий самий пластиковий браслет, як і у безликих персонажів.

— Мені здається, що це — не якась конкретна країна, це — коло, до якого може потрапити людство, — такий коментар щодо вистави дає режисер Альона СНІГУРЧЕНКО. — Там може опинитися будь-яка країна, будь-яка людина. Звісно, можуть виникнути асоціації і з Україною, і з певними її частинами, і з сусідніми країнами. Театр повинен ставити три крапки, а не давати відповідь.

Можливо, антиутопія, справді, не передбачає конкретики, і тут цілком достатньо формули «перетворення людини на гвинтик, позбавлення її здатності критичного судження — це погано». Та надто болісно сприймаєш і гасло про «благонадійність» (теза — відгук), таке схоже на «Слава Україні! — Героям слава!», і текст «зведення з фронту» такий схожий на щоденні брифінги РНБО, і «географія» воєнних дій (східні рубежі) та недоступних територій (рубежі південні) надто наближена до нашої реальної...

Війни немає, вороги несправжні, вас обманюють, вас тримають за худобу — такий месидж зчитуєш тут навіть мимоволі. Чи приймати його на власний рахунок? Що насправді сказали нам драматург і театр, можливо, й не бажаючи цього? Три крапки...