Заборонене кохання, антиутопія звірів і війна в Україні

Найпрестижніший разом із Каннами кінофорум світу цьогоріч пройде у фізичному форматі, але з суворими карантинними обмеженнями та в скорочені терміни. В конкурсах фестивалю представлені українські фільми. Розказуємо про них, а також про найімовірніших претендентів на «Золотого ведмедя».

СВІТ

«Обидві сторони леза» (Франція, реж. Клер ДЕНІ)

Сара (Жюльєт БІНОШ) і Жан (Вінсент ЛІНДОН) разом уже десять років. Вони щасливі. Він її опора, той, за кого вона може триматися. Коли вони вперше зустрілися, Сара була у стосунках із Франсуа (Грегорі КОЛІН) — найкращим другом Жана. Одного разу Сара бачить Франсуа на вулиці. Він її не бачить, але в Сари з’являється передчуття, що її життя може раптово змінитися. Франсуа справді зв’язується з Жаном, щоб запропонувати їм знову попрацювати разом, і дуже скоро ситуація виходить з-під контролю. Охоплені пристрастю, герої(ні) фільму не звертають уваги на суспільство, схильне розділяти все на протилежні категорії.

Клер Дені — французька кінорежисерка та сценаристка, яскрава представниця сучасного авторського кіна Франції. Народилася 21 квітня 1948 р. в Парижі в сім’ї адміністратора у французьких колоніях. Зростала в Африці. Закінчила Інститут вищих кінематографічних досліджень (1972). Працювала асистенткою у Душана МАККАВЕЄВА, Жака РІВЕТТА, Віма ВЕНДЕРСА, Джима ДЖАРМУША. Як режисерка, дебютувала в 1988 р. автобіографічним фільмом «Шоколад», дія якого, як і низки інших її робіт, розгортається в Африці. Кілька разів знялася як акторка. За фільм «Ненетт і Боні» отримала на Роттердамському кінофестивалі Гран-прі «Золотий леопард». «Обидві сторони леза» — це третя співпраця Клер Дені з відомою письменницею Крістін АНГО, з якою вона створила «Нехай світить сонце» (2017) за твором «Фрагменти мови закоханого» Ролана Барта (1977), де також зіграла Бінош.

«Все буде добре» (Франція — Камбоджа, реж. Ріті ПАНЬ)

Із піщаної пустелі височіє мегаліт — точніше, бачимо масштабну модель такого ландшафту. «Я — архів», — каже молодий жіночий голос під зловісну струнну музику. Цей початок створює основу для образної мови візуального есею Ріті Паня, котрий використовує приголомшливі діорами з макетами і ляльками для розповіді антиутопічної історії ХХІ століття. Після століття геноцидних ідеологій і руйнівної боротьби видів тварини поневолили людей і захопили світ. Зараз це планета мавп, кабанів і левів, а зоологічна революція повертає назад і відтворює звірства ХХ століття. Коли фігурки тварин дивляться кіноархіви нашого світу, створюється відчуття, ніби Люм’єр був перенесений у фільм Мельєса. Історія повторюється спочатку як трагедія, потім як фарс, і тепер настав час для цього фарсу, в якому «політична мова населяє наші мрії і поглинає нас», щоб виникла можливість «витонченої та ніжної непокори».

Ріті Пань народився в Камбоджі 1964 року. Втік від диктатури «червоних кхмерів» і приїхав до Парижа в 1980-му, де навчався в престижній кіношколі La Femis. Його документальний фільм «S21: Машина червоних кхмерів для вбивства» присвячений геноциду, який Пол Пот із поплічниками здійснювали у 1975 — 1979 рр., «Зникла картина» (2013) стала першою камбоджійською стрічкою, номінованою на «Оскар», а «Опромінені» отримали нагороду за найкращий документальний фільм на Берлінале в 2020 р.

«Прощай, Леонора» (Італія, реж. Паоло ТАВІАНІ)

Через три роки після втрати брата Вітторіо, з яким він розділив усю свою кар’єру і досяг статусу живого класика італійського кіна, Паоло Тавіані повертається до творів Луїджі Піранделло, які дует адаптував у 1984 р. («Хаос») і 1998 р. («Ти смієшся»). Назва, можливо, походить із повісті великого сицилійця, написаній у 1910 р., але у фільмі не лишилося жодних слідів від химерного сюжету книги. Натомість у центрі уваги знаходиться сам Піранделло, точніше, його прах, який везуть із фашистського Риму на постійне місце спочинку на Сицилії, у подорож, що веде нас крізь повоєнну Італію та її зафільмовані спогади, передані через кінохроніку, аматорські зйомки й фрагменти з неореалістичних стрічок. Поховавши майстра, «Прощай, Леонора» перемикається з роуд-муві на екранізацію, але тут Тавіані вибирає іншу історію Піранделло, а саме останню, написану незадовго до його смерті в 1936 р. Від прощання в назві до її повернення в останніх словах письменника важко не прочитати цей твір як зворушливе братське прощання, котре використовує кіно, щоб дати голос літературі та історії.

«Пітер фон Кант» (Франція, реж. Франсуа ОЗОН)

Пітер фон Кант (Дені МЕНОШЕ) — успішний кінорежисер. Він живе зі своїм помічником Карлом (Стефан КРЕПОН), якого любить принижувати. Сідоні (Ізабель АДЖАНІ) — велика акторка, яка багато років була його музою, — знайомить Пітера з Аміром (Халіл ГАРБІЯ), красивим юнаком скромного достатку. Пітер одразу закохується в Аміра і пропонує допомогти пробитися в кіноіндустрії. План спрацьовує, але, щойно досягши слави, Амір кидає Пітера, залишаючи його наодинці зі своїми демонами.

Фільм є вільною версію драми німецького класика Райнера Вернера Фассбіндера «Гіркі сльози Петри фон Кант». Озон, утім, робить більший наголос на візуальній насолоді й уїдливому гуморі щодо інституту знаменитостей. Акторський склад, як звичайно в Озона, першокласний: чудовий Дені Меноше в ролі замученого артиста, безстрашна Ізабель Аджані, що грається з власним образом кінозірки, стриманий, але дивовижно виразний Стефан Крепон в ролі помічника з розбитим серцем, проривний талант Халіла Гарбії й нев’януча німецька легенда Ханна ШИГУЛЛА в епізодичній ролі.

«Ріміні» (Австрія — Франція — Німеччина, реж. Ульріх ЗАЙДЛЬ)

Смерть матері повертає Річі Браво (блискучий Майкл ТОМАС) з Італії до його підліткової спальні в Нижній Австрії, де Чарлтон Хестон на плакаті все ще розгинає біцепси, а Віннету все ще живий. Батько перебуває в будинку престарілих. Річі — напівзгасла поп-зірка, відома в Ріміні. Постери в натуральну величину на стінах його вілли розповідають про славетне минуле, але сьогодення являє собою не таку райдужну картинку. Річі стверджує, що він все ще нівроку, але про всяк випадок затягує себе в корсет під піджаком, перш ніж піти наспівувати сентиментальні німецькі пісеньки у фойє готелю. Цей австрійський жиголо, який сочиться спекотним шармом, легко проникає в уми, тіла та гаманці жінок певного віку. Його страждання такі ж справжні й фальшиві, як і його любов, а його спів — це самотній монолог невдахи. Нова робота Ульріха Зайдля глибоко романтична й доволі меланхолійна. Незалежно від того, скільки бруду й збочень на поверхні, лише небагато фільмів відображають пафос життя, як «Ріміні».

Режисер, сценарист і продюсер Ульріх Зайдль народився у Відні 1952 року, навчався у Віденській кіноакадемії. Він розпочав свою кар’єру з низки відзначених нагородами документальних стрічок. Його ігровий дебют «Собачі дні» отримав Гран-прі журі у Венеції. Його драма «Імпорт-експорт» (2007) частково знята в Україні. Славу Зайдля в світовому кіні зміцнила трилогія Paradies, показана на конкурсах у Каннах, Венеції та Берліні.

УКРАЇНА

Цьогоріч Україна представлена на Берлінале двома фільмами.

У паралельному конкурсі «Панорама» бере участь українка Марина ЕР ГОРБАЧ з драмою «Клондайк» (Україна — Туреччина), раніше вже відзначеною призом за найкращу режисуру на американському фестивалі «Санденс».

«Клондайк» розповідає про рядову родину, яка опинилася в епіцентрі подій після катастрофи рейсу MH17 «Малайзійських авіаліній», збитого російською ракетою 17 липня 2014 в селі Грабове Донецької області. Головні герої фільму — Ірка (зірка картини Наталії ВОРОЖБИТ «Погані дороги» Оксана ЧЕРКАШИНА) і Толік (Сергій ШАДРІН, який помер невдовзі після завершення зйомок) — очікують народження свого первістка, однак війна вривається в їхнє життя.

Назва фільму апелює до «золотої лихоманки» в канадському Клондайку; Донбас же постає в Ер Горбач епіцентром згубної «воєнної лихоманки», і, на відміну від канадського безуму збагачення, який тривав лише кілька років, у нас війна триває вже восьмий рік, і нема їй кінця. Свою картину режисерка присвячує жінкам — вони страждають у війні найбільше.

Ірка вперто тримається за мрію про сімейне щастя: залишити будинок, в який вона вклала стільки праці й любові, для неї було б зрадою. Навіть незважаючи на вибух, що зруйнував стіну у вітальні, на прихід окупантів, на вмовляння чоловіка, Ірка доглядає оселю, витирає пил з канапи та заспокоює налякану корову. Але настає проклятий день 17 липня, і коли героїня Черкашиної бачить телерепортаж про збитий літак, вона недовірливо запитує: «Чи справді буде війна?» Шматок фюзеляжу літака стирчить із землі поруч з домом, мов сюрреалістичний монумент загиблим. По полю соняхів розкидані чорні мішки з рештками жертв. Одна з найбільш моторошних сцен — реальна зйомка того, як бойовики, не зморгнувши оком, мародерствують на місці трагедії, розтягуючи вцілілі більш-менш цінні речі. Божевілля війни, цей Клондайк смерті, поступово заповнює простір.

В конкурсі Generation Kplus, що спеціалізується на молодіжній тематиці, відбудеться світова прем’єра повнометражного документального фільму Тараса ТОМЕНКА «Терикони».

Головна героїня «Териконів» — 14-річна Настя. Вона живе в містечку Торецьк, на 82 км північніше Донецька. Це — «сіра зона» вздовж лінії фронту. Майже щодня містечко потрапляє під обстріли. Народилася Настя в родині шахтарів, але, оскільки шахти закриваються, місто охоплює безробіття. Напередодні Нового 2015 року її будинок був зруйнований ракетами «Град». На щастя, її на той момент не було вдома.

Зараз Настя живе з бабусею та мамою, але їй доводиться заробляти на життя самостійно: збирати і здавати металобрухт. Настя ховається від своїх бід у інтернеті, в онлайн-музиці.

Для Томенка це є свого роду поверненням додому, адже, ще будучи студентом, він отримав тут приз за найкращий короткометражний фільм — «Тир» (2001) у вищеназваному конкурсі «Панорама».

Чи буде успішним для нього та для Марини цьогорічний Берлінале — дізнаємося вже 16 лютого, в середу.