Задоволення для мозку

У Сорбонському університеті (Париж) відбувся ХХ ювілейний конгрес Світової асоціації компаративістики (на якому було двоє учасників із України — молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г Шевченка Ольга Романова, а також автор цієї статті; водночас було кілька етнічних українців, які формально представляли Канаду та Польщу). Цей науковий захід, який відбувається кожні три роки в різних країнах світу, в літературознавчих колах прирівнюють до Олімпійських ігор за рівнем наукової значущості.

Однією з особливостей цьогорічного конгресу була спроба показати цілковито іншу перспективу розвитку порівняльного літературознавства. Компаративістика наближається до культуральних студій у США, водночас перевищуючи цей науковий напрям за об’єктом дослідження. Проте паризький конгрес, який пройшов на батьківщині європейської компаративістики (принаймні одній із батьківщин), засвідчив, що в західному науковому світі компаративістика давно вийшла за рамки літературознавства, основним вектором якого постає дослідження естетики.

Так, для сучасної компаративістики (яку аж ніяк не варто ототожнювати з порівняльним літературознавством) притаманні тенденції поринути до джерел сприйняття й породження естетики. А таким джерелом постає людським мозок, оскільки все, що з’являється на полотні чи на сторінці книжки, породжується нейронною активністю людського мозку.

Значний комплекс питань, пов’язаних із феноменологією читання, із соціокультурними й психологічними аспектами читання, на теоретичному рівні вже знайшли обгрунтування. Дослідження в царині школи читацької рецепції (reader response criticism) сьогодні прагнуть доповнитися результатами нейроестетичних експериментів, а літературознавці-компаративісти досліджують принцип сприйняття естетичних об’єктів (творів Рембрандта, Леонардо, Рафаеля, Шекспіра, Сервантеса) на нейронному рівні, акцентуючи на особливостях збудження нейромоторної системи людини під час роботи над творами та під час сприйняття (споглядання) художньо довершених творів, які зробили генії світового мистецтва.

Тема пам’яті, свідомості, діяльність мозку була в центрі ХХ конгресу ICLA. Науковці з різних університетів США доводили, що, скажімо, пам’ять пов’язана не лише з діяльністю мозку, а й також із моторикою людського тіла, зокрема м’язи є джерелом пам’яті.

Літературознавці-компаративісти в секції «Свідомість і мозок» презентували дослідження про «пам’ять рослин», показуючи, водночас, що цей тип пам’яті (пов’язаний із тропізмами) є особливим різновидом; пам’ять тварин, рослин і людини не може вважатися гомологічною або ж навіть типологічно подібною до людської. Уся справа полягає в особливостях людського геному, який позначається на формуванні специфічної, кількарівневої, кількавимірної та багатофункціональної пам’яті.

Почесним промовцем на Паризькому конгресі в Сорбоні був професор Жан-П’єр Шанже (Колеж де Франс), один із найвизначніших «китів» після С. Зекі у світі сучасної нейроестетики й когнітивістиці (теорії сприйняття).

Свій підхід до вивчення принципів функціонування свідомості професор назвав «ментальним дарвінізмом». Дослідник наголошував на тому, що відповідно до еволюційного розвитку склалося так, що людський мозок потребує спонтанної активності. Це означає, що мозок отримує відповідний «релакс» (у вигляді хімічних речовин), коли раптом із ним стається «осяяння», інсайт, коли відбувається розв’язання найскладніших художніх завдань. Мозок «запрограмований» на те, щоб створювати різні репрезентації світу й шукати в них щось нове, що викликало б захват, оскільки в такий спосіб він отримує те, чого бажає. Тому будь-який створений людиною продукт мистецтва постає в результаті свідомого «відбору» мозком однієї найкращої форми репрезентації того, що потенційно прагне створити.

«Кількість можливих репрезентацій обмежена, мозок шукає найкращу, а коли знаходить, отримує величезне задоволення внаслідок активації хімічних речовин», — зазначив професор ШАНЖЕ. Незалежно від культурно-історичної епохи, від національної належності та інших чинників, поняття про «геніальний витвір мистецтва» аж ніяк не видається пафосним перебільшенням. Мозок виставляє рамки перед людиною, зокрема й у творенні естетичних форм.

Митець може нескінченно багато разів переписувати твір, шліфувати його, проте в такий спосіб він лише керується «бажаннями» мозку отримати якомога сильніший ефект, найсильніше задоволення. Ми традиційно називаємо це мистецьким сумлінням, «внутрішнім цензором», проте керують ним, як переконують наукові відкриття, мозкові імпульси.

«Геніальне» для мозку — все те, що робить виклик і що візуалізує щось принципово нове. Це нове й є тим об’єктом, який шукає мозок і якого він прагне в процесі творчої діяльності. Митець — заручник мозку, який прагне створити те, на що насправді чекає його володар. Звідси, певною мірою, випливає й поняття про обмеження в мистецтві (хоча й не лише в цій царині, позаяк професор Шанже також мав на увазі й сферу моралі, релігії). Обмеження (або ж «правила» в іншому термінологічному регістрі) потрібні, бо лише завдяки ним мозок має можливість знайти ту досконалу репрезентацію, якої прагне. Правила в мистецтві й свобода творчості — не антиподи, ці поняття перебувають у діалектичній єдності й немислимі одне без одного.

Наприкінці лекції професор Шанже узагальнив процес творення естетично прекрасного триетапною схемою. 1. «Генератор розмаїття» (англійською мовою це поняття звучить іще цікавіше: generator of diversity = god, абревіатура за першими літерами = бог). 2. Механізм селекції (вибору найкращої форми репрезентації). 3. Механізм ампліфікації (поширення). Естетичне, за Кантом, нагадав Ж.-П. Шанже, — це те, що має вплив на людину, минаючи «кордони» концептів, розумової інстанції. А мозок, продукуючи свідомість, яка контролює «життя» тіла, водночас прагне того, що має проскочити через цей кордон раціональності. Згадую промовисту цитату з одного вірша американської поетки Емілі Дікінсон: «Мозок ширший за небо».

P.S. ХХІ конгрес Світової асоціації літературознавчої компаративістики відбудеться в липні 2016 р. у Відні (Австрія). Хочеться, щоб на цьому конгресі було більше представників української компаративістичної школи, яка має свої здобутки, традиції й нові підходи (передусім це компаративістична школа академіка НАН України Дмитра Наливайка; а також і здобутки львівської, черкаської, дніпропетровської, запорізької наукових шкіл, компаративістичної школи Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка). Українські наукові здобутки можуть бути якнайширше представлені в міжнародному середовищі фахівців за умови, що вітчизняна літературознавча наука фінансуватиметься не за залишковим принципом. Не менш важливим є й доступ до здобутків інших наукових шкіл, бо без цього розвиток вітчизняної компаративістики відбуватиметься в ізоляції від зовнішнього світу.