Загадкова професія — завліт

Нова книжка доктора мистецтвознавства, заступника генерального директора з творчих питань Національного театру ім. І. Франка, члена-кореспондента Академії мистецтв України і заслуженого діяча мистецтв України Валерія Гайдабури називається весело — «А що тато робить у театрі?» (її видало київське видавництво «Антиквар»). Не менш забавна й обкладинка книжки, на якій художник Валентин Федоренко намалював шарж на сім’ю автора. Колись, у ніжно-піонерському віці, такому, як вона змальована на шаржі-картинці, дочку Валерія Гайдабури — Юлю, діти часто запитували: «Що твій тато робить у театрі»? А дівчинка не знала, як правильно відповісти. Це зараз Валерій Михайлович — маститий театральний діяч, а тоді він був завідувачем-початківцем літературної частини в театрі... І ось через роки він вирішив детально, зі знанням справи, розповісти про своє завлітське життя, а також відповісти читачам на те сакраментальне запитання. Відповісти всім, але передусім — самому собі...

То хто ж такий цей загадковий завліт? Якщо коротко, то завліт — завідувач літературної частини в театрі — це помічник головного режисера з драматургії й усієї паперової роботи! А якщо детально, то треба уважно прочитати книжку Валерія Гайдабури. Він людина з тонким, інтелігентним почуттям гумору. До речі, театрознавцю (читай — завліту) без іронічного погляду на життя і мистецтво не проіснувати. Який чудовий епіграф він віднайшов для своєї вступної і заголовної статті «Професія-фантом» — «У Буратіно навіть ніс похолов, так йому захотілось потрапити в театр»... Справжні завліти, а їхні численні і славні імена автор згадує на сторінках книги, любов до театру відчувають саме так! Тут спала на думку реприза з популярних раніше київських театральних капусників. Йшлося про різні професії, жартівники у віршованій формі пригадували, хто що може «винести» зі своєї роботи, скористатися, так би мовити, прихованими перевагами посади. Предмети перелічувались солідні, рефреном ішов рядок: «А що артист несе додому?». І підбивали підсумок: нічого артистові винести з театру, хіба що поцупити шматок лігніну, яким грим знімають... Та як бути тоді — загримованим додому вирушати? А якщо у тебе роль Отелло?

Але завліт Валерій Гайдабура все-таки придумав, що винести з театру. І цим скарбом стала його пам’ять, вдячність і любов до театру, цього неймовірного світу, в якому, якщо туди заходиш серйозно, залишаєшся назавжди.

Зумівши подивитись на професію завліта поглядом, у якому і закоханість, і тверезість, і відчай, Валерій Гайдабура зробив певний екскурс в історію професії, з необмеженим полем діяльності у просторі театру. Автор книжки пригадав корифеїв, зокрема, знаменитих завлітів МХАТу Павла Маркова та Анатолія Смелянського, завліта Московського театру «Ромен» Галину Савченко, численних шанованих колег-завлітів українських театрів і дійшов висновку, що це «не посада, а покликання».

До речі, стиль викладу В.Гайдабури і ракурс погляду на завлітство виходить за рамки суто професійної розмови: він подає відомості про театр, його тонкощі, закулісні особливості, роботу акторів та режисерів, про історичні факти — все це буде цікаво широкому колу інтелігентних читачів, небайдужих до світу мистецтва. Свої узагальнюючі висновки про професію, про проблеми сценічного мистецтва Валерій Гайдабура робить на підставі особистого досвіду. Безпосередньо на посаді завідувача літературної частини Запорізького українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині Театр має ім’я Володимира Магара) автор пропрацював 20 років (з 1960 по 1980 рр..)! Основний масив книги — зібрані матеріали про життя запорізького театру, його акторів, режисерів, вистави — це той безцінний творчий «мед», який невтомна театральна «бджола» (В.М. Гайдабура) несла у свій театральний «вулик». Розставлені за розділами давні статті об’єднались в одну історію — і вийшла науково-творча «біографія» Запорізького театру ім. В. Магара.

Автор скрупульозно, але в легкій художній манері, спираючись на матеріали щоденникових записів, а також історичних документів, відтворює картину тодішнього бурхливого театрального життя Запоріжжя, зі щоденними турботами, репетиційними процесами, гастрольними подорожами, прем’єрними успіхами. Не забуває Гайдабура і про культурне минуле, роблячи екскурс у 1920-ті роки українського театру, роки Другої світової війни, за якими закріпився висновок, що «музи» й тоді не мовчали.

Найцінніше в цій книзі — аромат часу. Автор, формуючи розділи книги, зберігає дух епохи, він нічого не змінює в стилістиці тодішнього викладу, не йде на можливі компроміси, маючи право щось змінити з позицій сьогодення. Ні, він вірний собі, тодішньому і чесний перед читачем. Знайомлячись із деякими пасажами, на кшталт такого: «На робочому столі гол. режисера О.П. Короля — п’єса Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Вона ніколи не бачила світла рампи. Її дійові особи — перші християни, гнані, але свято віддані своїй вірі. Інакомовно Леся Українка підтримувала дух марксистів-ленінців, висловлювала своє ставлення до їхньої суспільної місії», — бачиш картину радянської дійсності об’ємно й могутньо! Перелік засобів масової інформації, де В.Гайдабура друкував статті про театр, його акторів, рецензії на вистави — примітний: «Індустріальне Запоріжжя», «Комсомолець Запоріжжя», «Запорізька правда», «Запорізька Січ», «Молодість Сибіру». Газети, далекі від мистецтва, щедро надавали свої площі матеріалам про театр, і Гайдабура вів благородну просвітницьку роботу, вводячи читачів у світ духовних цінностей. У наш час, коли звучать нарікання колег-театрознавців: «Немає спеціальної періодичної преси. Ніде писати!». Може, їм варто брати приклад із Валерія Гайдабури й одразу писати книжки?

Завдяки статтям В.М. Гайдабури в історії національного театрознавства залишаться цінні творчі портрети українських режисерів: Володимира Магара, Сергія Смеяна, Володимира Грипича, Миколи Равицького, Олександра Короля й акторів, творчість яких пов’язана із Запорізьким театром, — Федора Стригуна (нині художнього керівника Львівського театру ім. М. Заньковецької), Таїсії Литвиненко, Михайла Захаревича (нині генерального директора Театру ім. І.Франка), Зінаїди Цесаренко, Галини Опанасенко, В’ячеслава Сумського, а також запорізьких акторів — Єлизавети Хуторної, Ігоря Просяниченка, Григорія Антоненка, Олександра Гапона, Світлани Ромашко, Анатолія Лобанова, Костянтина Параконьєва, Тамари Вольської, Івана Богаченка, Галини Олексишин, Аграфени Покорської, Любові Матвіїшиної та багатьох інших.

У будь-якому театрі глядач, проходячи у фойє, з цікавістю роздивляється фотографії артистів трупи, що нині діє. Читання книжки Валерія Гайдабури чимось нагадує цей процес. Розглядаючи багатющий ілюстративний матеріал, унікальні, рідкісні фотографії, що публікуються вперше, ніби гортаєш сторінки історії українського театру. На цих фото відомі актори, режисери, художники, письменники — такі молоді, радісні, у них ще все попереду: особисті перемоги і спільні вистави, квіти і глядацькі оплески... Їхні особистості «оживають» під пером Валерія Михайловича, який знаходить для кожного з героїв книги особливі емоційні фарби, що розцвічують їхній внутрішній світ (Гайдабура вміє сказати особливі слова про глибоку індивідуальність людини, влучно охарактеризувати риси її сценічного колориту).

В одному з інтерв’ю на запитання «Завліт — цеповий пес головного режисера?» Валерій Гайдабура відповів: «Напевно, так». І пригадав, що в узбецькому театрі слово «завліт» вимовляють як «зав’іт» (іт-собака). А закінчив жартівливими варіантами, що існують у театральному середовищі, — завЛітр або завЛіфт. Ось така загадкова професія! Але це все жарти. Валерій Михайлович Гайдабура ні Літром, ні Ліфтом не був, у сферу свого завідування він включив театр і самовіддане йому служіння. У цій книзі він розповів, як формувався особистістю, як створював образ свого театру — особливого, творчо неповторного. Таким суто індивідуальним театрознавчим, дослідницьким поглядом автора читачеві, професійному і не дуже, такий театр і цікавий, і важливий. Саме з додатком «театр від Гайдабури» написане залишиться в історії української театрознавчої науки, в духовному архіві нації. І нехай нові читачі шукають відповідь на запитання «А що тато робить у театрі?», а ми вже знаємо.