Захоплення

Народився 31 березня 1964 р. в Києві. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (1975 — 1982) та Київський державний художній інститут (1981 — 1988). З 1987 р. — учасник національних та зарубіжних виставок. З 1989 р. — член Спілки художників України. З 1992 р. — член групи «Живописний заповідник», в яку також входили Тіберій Сільваші (фундатор та автор концепції), Олександр Бабак, Марко Гейко, Микола Кривенко, Анатолій Криволап. Батько Олег Животков (1933) і брат Сергій Животков (1961—2000) — художники.

Один із провідних українських живописців. Останні роки багато працює з деревом.

ДИТИНСТВО

Я народився в родині художника. Ми жили на Трьохсвятительській у старому монастирському домі. Там під стелею висів величезний старий київський абажур з бахромою, під ним стояв круглий стіл... Перш ніж навчитися читати, я розбирав літери на корінцях книжок — Пауль Клеє, Міро, Пікассо. Олівця чи ручку мав постійно; папір, стіни в кімнатах і в туалеті — все було в малюнках.

Батько наділений дивовижним даром педагогіки. Він не заважав, лише спостерігав і скеровував. Пізніше, в юності, я мав зустріч із моїм дядьком, Михайлом Рудаковим, у Москві. Великий художник і дивовижна особистість. Він говорив нам із братом: «Поки молоді — поглинайте все, що бачите. Якщо ви сильні й гідні, то зрештою відкинете зайве і станете самими собою». Для мене це заповіт. Я цікавився всім. Тим паче, що батько зібрав бібліотеку сучасного мистецтва й чудову фонотеку. Ми з братом бачили й слухали найкраще в живописі, театрі, музиці. Це було фантастично.

БАБУСЯ

Перша художниця в нашому роді — бабуся. Вона навчалась у Кіріака Кастанді (видатний одеський живописець і педагог, 1852 — 1921. — Д.Д.). Унікальна людина, пройшла всі ці бабелівські моменти, розповідала безліч історій. Звісно, щось і прибріхувала, але це теж мистецтво, так і народжуються гарні речі. Вона зналася з багатьма авторитетами в Одесі 1910 — 1920-х, з Мішкою Япончиком. Казала про нього: «Так, бандит, але, Боже, який красень!» Вони її любили, попереджали про погроми. Вона була — та й є — світлою людиною. Художники не помирають.

ВІДМОВА

Моя старша дочка мала хист до образотворчого мистецтва. Але в 13 років категорично відмовилася йти цим шляхом. Сказала: «Годі плодити цю династію. Куди я після тебе?» Це мудро і складно, ще й у 13 років. Зараз вона успішна у музиці й шоу-бізнесі, знає, що таке праця. Пишаюся її вчинком.

«ЖИВОПИСНИЙ ЗАПОВІДНИК»

«Заповідник» — основа для мене. Багато моїх друзів  ставляться до цього періоду по-своєму, а для мене це сонячні роки, хоча й тривало це недовго, як і «Паризька комуна» (спільнота художників, яка мешкала і працювала у 1989—1994 рр. у старому будинку на вулиці Паризької Комуни, нині Михайлівській. — Д.Д.). Ти радів успіхам інших. Усі цікавилися, хто чим займається. Ніхто не зазирав іншому в кишеню. Була отака спільність щастя.

БІЛИЙ

Пам’ятаю, в мене у 7 класі нестерпно болів зуб. Я шукав, куди себе подіти, і звернув увагу на білий стан, де мій біль вщухав. А ще дитячі кошмари зафарбовував білою фарбою. У вікнах же чорти, так? І ти для того, аби з ними впоратися, визираєш з-під ковдри і подумки зафарбовуєш їх білим. Такі власні відкриття.

ЧЕРВОНИЙ

Я, коли вперше приїхав у Непал, то не знав, куди там податися. Інший світ. Мене потім у Києві розпитували, що я звідти привіз — нові роботи, етюди? Я не міг відповісти — настільки змінилася моя свідомість. І лише коли оговтався, то зрозумів. Я привіз звідти червоний тон. Це ритуальний порошок, це кров жертовних тварин, там туші  розбирають на вулиці, все тече. Він там усюди. Земля просякнута ним.

ВІДЧУТТЯ ПРОПОРЦІЙ

Я не прагну оригінальності. Я не обирав чорного, сірого, білого. Просто дуже рано, ще років у п’ять, у мене сформувалося відчуття власних пропорцій, і вони досі не змінюються. Тут немає стилю, немає жодної потреби щось вигадувати. Це вже дано тобі.

АБСТРАКЦІЯ

Це один з ярликів, назва для зручності. Піт Мондріан (провідний голландський і світовий абстракціоніст. — Д.Д.) показав усім, що таке  абстракція. Ось реальне дерево, і він фазу за фазою перетворює його на безпредметне зображення. Для когось навіть його реалістичне дерево є абстракцією, але це не абстракція. Це те, що людина бачить, це ступінь узагальнення речей, які вже достатньо присутні. От що я буду згадувати про вас? Необов’язково безпосередньо вас малювати або фотографувати, аби я розумів, хто ви, і створив ваш образ. 

ПРОСТІШЕ

Подивіться в Історичному музеї, що люди малювали задовго до нашої ери. Вони що, не вміли малювати? Прекрасно вміли. Чому на початку ХХ століття виник бум Єгипту й Африки, витіснивши попереднє захоплення давньогрецьким мистецтвом? Пішов розвиток техніки, і Греція стала виглядати занадто складною. Усе довкола починало гуркотіти, дзинчати. Спокій зник. Людське сприйняття перемкнулося на простіші форми. Це не добре і не погано. Ми на це не можемо впливати.

НЕПАЛ

Уперше я потрапив до Непалу 2008 року, цілковито випадково. Отримав пропозицію, взяв п’ять хвилин на роздуми. Подзвонив, сказав: «Їду». І затягнуло. Я туди приїжджаю, як додому. Непал — колосальний кольоровий мурашник людей, машин, звірів. Усе крутиться, рухається. Маса знаків, вказівників, але поступово я виявив, що всі вони ведуть до підніжжя ступи. І останній значок вказує нагору, а там око, яке на тебе дивиться. Тобі наче кажуть: «Усе набагато простіше. Слідуєш знакам — зазирни сюди. Ми на тебе дивимось — і ти можеш». І ось усвідомлення цього розставляє усе на свої місця. Це не розуміння, це відчуття розуміння.

А ще мені там спокійно.

МАТЕРІАЛ

Матеріал вторинний. Матеріал під ногами. Він нічого не дає. А зміна матеріалу — від полотна до дерева, наприклад — дуже природна. Одне тягне за собою інше. Як і теми творів. Тим паче зараз. Ба більше, полотно й олійні фарби вигадали десь у ХVІІ столітті для лінивих. Полотно — мобільний матеріал для зручності. Але його звели до рівня культу. В середині ХХ століття Лучо Фонтана (італійський живописець-новатор, широку популярність мали його картини з прорізами. — Д.Д.) говорив: «Облиште полотно». Він його навіть різав. Ну погодьтеся: навіщо імітувати на полотні олією стан цементу? Ти вже маєш цемент, піди візьми. Полотну треба дати відпочити. Воно повернеться. Це прекрасний матеріал.

УСПІХ

Коли я пив — три роки вже без цього, — то періодично мені доводилося викликати нарколога. Одного разу в мене не виходила робота — про Непал, з дерева, друг замовив. Я вже п’яний, чекаю на лікаря, він мав прийти о 22.00. Пляшка горілки десь стоїть. Думаю: «Все одно відкачають». Випиваю ще скляночку, бензопилою — за півгодини робота готова, причому так, як я навіть і не підозрював — раптом! Щось таке відбулося. Ось вам успіх. Я випиваю ще склянку, і потім мені розповідали: лежу, посміхаюся — щасливий. Я знав, що ніч попереду важка, але радів тому, що відбулося. Наступного дня те щастя відходить — і слава богу. Оце для мене успіх. Решта... Приємно, звісно, коли тебе впізнають. З другого боку, я нещодавно поліз на стіну, коли мене хлопець 24 років назвав по батькові. Що?! Маячня. Будь-яка людина у своєму житті бронзовіє. У мене це було двічі в житті, причому останнього разу мене мало не прибили.

Успіх — це коли раптом виходить щось таке, чого ти навіть не очікував. І що казатимуть довкола — вже нецікаво. Хоча мені, звісно, щастить, бо зустрічаю людей, близьких за станом. Їх небагато, та й добре.

Я ХОЧУ ЛИШЕ БІГТИ

Я практично перестав будь-куди ходити. На відкриття, тусівки. Нікому дорогу не переходжу. Навіщо про мене вигадувати якісь нісенітниці? Кому це потрібно? Виявляється, потрібно. Людство без цього не може.           

Кіріко (Джорджо де Кіріко — італіський живописець-сюрреаліст. — Д.Д.) наприкінці життя зачинився у своїй майстерні в Римі, навіть вікна завішував і роботи не показував нікому. Я його розумію. Виявляється, прості елементарні речі — це диво. Я зігнувся у майстерні, піднявся — вже вечір. У Пако Де Люсії була композиція «Я хочу лише йти» — так ось я хочу лише бігти. У мене настільки обмаль часу озиратися на щось. Я маю, що робити.

ПОТРЕБА

Я в 50 років зліз із рингу. Займався боксом професійно. Чи це хобі? Швидше, частина життя. Не міг раніше пройти повз хороший ніж. Хобі? Та ні. Те ж з іконами. Це не колекціонування. Це надолуження чогось хлопчачого. Коли займаєшся тим, що любиш, — це стає і твоїм хобі, й життям, і божевіллям, і щастям, і горем. Добре це, погано, але, очевидно, це частина ціни, яку ми маємо заплатити. У кожної людини є прагнення до мистецтва. Хтось збирає марки, хтось саджає квіти, хтось малює, хтось вкладається в їжу, чи в свого собаку, чи в одяг. Це природно. Яка потреба в тому, що ми робимо? Не знаю. Але вона вічна. І відповісти на це питання ні я, ні ви не можемо.