Запас оптимізму — десять років
У спекотні літні дні, коли народ не те що якимось видовищем, а навіть пивом до театру не заманиш, випускники акторського факультету Тернопільського музичного училища імені С. Крушельницької складали свій дипломний іспит. Подія ця відбувалася на сцені місцевого драматичного театру, в стінах якого майбутні актори під керівництвом заслуженого артиста України В. Хім’яка опановували ази ремесла. І хоч як дивно, під час переглядів дипломних вистав «Додому» Л. Розумовської та «Титанік-вальс»
Т. Мушатеску в Тернополі, знайшлося декілька сот осіб, які, не обтяжуючи гаманця (вхід на вистави був вільним), поцікавились майбутнім свого театру. Судячи з побаченого, воно в тернополян є.
Щоправда, коли чотири роки тому набирали цей акторський курс, було багато скептиків, котрі не вірили в успіх затіяної справи. Мовляв, в Україні є два інститути, котрі щороку кують акторські кадри, а рівень же фахівців периферійного театру, які викладатимуть фахові дисципліни, не забезпечить належної професійної підготовки. Тому набір експериментального акторського курсу багато хто вважав недоречним, а причетним до цієї акції педагогам і художньому керівникові театру М. Форгелю дорікали в надмірній, як для провінціалів, амбітності. То ж справді: чи доречно було вчити сімнадцять юнаків та дівчат розвивати фантазію та уяву і жити чужим життям? Про це я запитав голову державної кваліфікаційної комісії, народну артистку України Таїсію Литвиненко.
— Дивно, коли запитують, навіщо готувати молодих акторів. А навіщо народжувати дітей, онуків? Театр — це та ж сама родина. Ми повинні продовжувати рід, дбати про свою справу. Мусимо виховувати нове покоління, яке прийде нам на зміну.
— Але ж у столиці маємо театральний інститут?
— Випускники театрального інституту зараз рідко йдуть у периферійні театри. Вони згодні продавати жувальні гумки, аби не їхати з Києва, бо столиця дуже розбещує. Вони створюють безліч театрів, які лопаються наче мильні бульбашки. Тернопільці добре зробили, що виховали цей курс. До того ж училищу нічого не коштує оренда приміщення, не треба платити за світло, за костюми, за роботу служб. Інститут не здатний забезпечити таке виховання акторів безпосередньо при театрі. Це не тільки дуже дешева, а й хороша форма навчання. Було б добре, якби ми ще у такий спосіб готували режисерів.
На відміну від випускників більшості навчальних закладів, котрі нині залишаються безробітними, актори, виховані при театрі, вже запрошені на роботу. Окрім Тернополя, де залишається десять осіб, їх чекають в театрах Луцька, Івано-Франківська, Дрогобича.
Мене зацікавило, наскільки оптимістично ці юнаки і дівчата оцінюють своє майбутнє. Тож я організував коротке опитування. Виявилось, що, незважаючи на сьогоднішню непопулярність акторської професії, ніхто не нарікає на мізерну зарплатню. Майбутні батьки родин збираються підзаробляти, розуміючи, що на державу сподіватися не варто. Троє з сімнадцяти вірять, що через два-три роки ситуація навколо театрів зміниться на краще. Четверо вважають, що скруту треба потерпіти ще п’ять років. Решта впевнена, що всі негаразди минуть за десять років, і театр стане потрібним людям і державі. Що ж, доживемо — побачимо.
