«Здатність творити зло витікає з уміння брехати самому собі»

Нещодавно київські глядачі мали рідкісну нагоду подивитися один з найкращих світових неігрових фільмів останніх років — «Погляд тиші»  (The Look of Silence) американсько-данського документаліста Джошуа Оппенгеймера. Його сюжет є дуже повчальним і для нас.

2003 року під час подорожі до Індонезії Оппенгеймер познайомився з місцевим окулістом Аді Рукуном. Аді народився 1968-го, через два роки після того, як його старшого брата Рамлі вбили проурядові «ескадрони смерті». Рамлі став одним із щонайменше мільйона осіб, винищених без суду і слідства під час кампанії боротьби з комуністами, яку проводив режим генерала Сухарто в середині 1960-х. У «комуністах» опинилися не лише ліві активісти, а й мешканці бідних передмість, інтелектуали, члени профспілок і всі китайці незалежно від ідеологічних уподобань. Армія передоручала розправи гангстерам або проурядовим активістам. Диктатуру підтримували США. І хоча Сухарто давно немає, в Індонезії — вільні вибори, довкола того страшного часу досі існує змова мовчання.

Через 9 років після зустрічі з Аді Оппенгеймер випустив документальну драму «Акт вбивства» (детальніше див. «День» від 13 лютого 2013 р.), в якій запропонував ветеранам «ескадронів смерті» (себе вони називали «премани») відтворити сцени тортур і вбивств на знімальному майданчику. У «Погляді тиші» головним героєм став на той момент вже 44-річний Аді, який їздить округою і робить окуляри. Лікує і вбивць, і сім’ї вбитих. Розпитує про минуле, про яке ніхто не хоче згадувати.

Знімаючи «преманів» в «Акті вбивства», Оппенгеймер зумів пробудити в них дитячу безпосередність, з якою вони хвалилися своїми вчинками і відтворювали їх у дешевій гопницькій естетиці та нехитрій аматорській грі. Натомість у «Погляді...»  набагато більше виклику, бо тут жертви й кати сходяться віч-на-віч у прямій конфронтації, причому другі втрачають свій інфантильний шарм, постаючи тими, ким вони є — варварами й психопатами. Навпаки, кожна сцена з Аді акцентує на його дорослості. Він поводиться з неймовірною гідністю, куди б не прийшов і що б не почув. Один із гангстерів нарікає: «Ваші питання надто глибокі. Я не люблю глибоких питань». Глибину цим питанням — серед усього іншого — надає погляд. Навколо цієї етичної осі — мовчазного і уважного погляду Аді — організована образна система фільму.

На одному її полюсі — крихітні личинки метеликів, які, підстрибуючи від внутрішньої напруги, ніяк не можуть перейти в наступну вікову стадію, на другому — батько Аді, дивне створіння, яке в свої 100 з гаком років втратило зв’язок з реальністю: вважає себе юнаком і співає пісеньку про якусь сексуальну дівулю. Між цими крайніми межами — і мати Аді, що розмовляє з личинками на долоні, і його маленька донька, яка пукає і сміється, щоб приховати конфуз, і один з убивць, подібно до батька Аді, полонений рятівним слабоумством, і детальні спогади про те, як вбивали Рамлі, і численні пацієнти, які страждають розладом зору не менш ніж вибірковістю пам’яті, і постарілий головоріз із круглими червоними перевірочними оправами на невротичному  обличчі (цей образ використано на афішах фільму). Оптика тут поняття не менш біологічне, ніж політичне чи кінематографічне. Правда, в тілі, бо тіло, живе або мертве, — єдине свідчення, яке не можна підробити. Вказується точний вік більшості героїв; мати згадує, що в батька почали випадати зуби після вбивства Рамлі; донька Аді розповідає, як їй вирвали молочний зуб, і тут же на столі пританцьовують личинки, схожі на ожилі боби. Історія записується на тілах по-кафкіанськи безупинно й безжально.

Аді народжений в порятунок батькам; він намагається осмислити смерть Рамлі, якого не знав. Зрозуміти це для Аді означає зрозуміти своє життя. Однак пропаганда консервує історію у фальшивому патріотичному торжестві, підмінює причини,  приховує наслідки. Про свій ганебний досвід суспільство мовчить настільки ж виразно, наскільки окремі індивіди пишаються скоєним. У слові look закладено взаємодоповнюючі смисли: погляд — і образ, зовнішність — тобто те, на що спрямовано погляд. Оппенгеймер знаходить безліч способів візуалізувати тишу: безсловесні хатні клопоти матері Аді, тяжкі паузи в розмові з катами, джунглі, пронизані стрекотом цикад, кажани у темно-синьому небі над безмовними краєвидами Зміїної річки, де разом з іншими вбили Рамлі. Буквально погляд тиші — це те, як Аді дивиться відео з зізнаннями вбивць. А ще це та безодня, яка дивиться у відповідь з веселим або роздратованим викликом очима сусіда, що  патрав односельчан півстоліття тому.

Метелики не виходять на світ, як би їх не заклинала мати. Аді та Джошуа не отримують своїх відповідей. Вони отримують фільм, це їх вчинок: людина з камерою здатна вплинути не на історію, а на сприйняття історії. А кіно — погляд звідти, звідки вже немає кому і немає чим дивитися.

Так само, у тиші, серед самовдоволених убивць, жили й ми багато, занадто багато років. Потім — довго вчилися говорити. Але чи все сказали?

Нижче — фрагменти розмови Джошуа Оппенгеймера з пресою та глядачами після прем’єри «Погляду тиші» в Берліні. Свої запитання поставив також кореспондент «Дня».

«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ЩОСЬ БЕЗПРЕЦЕДЕНТНЕ В ІСТОРІЇ ДОКУМЕНТАЛІСТИКИ»

— Чи можна вважати «Акт убивства» і «Погляд тиші» єдиним цілим?

— Так, я бачу ці фільми як єдину роботу, в цілому кращу, ніж кожна з її частин окремо. Сцена, яка надихнула мене на створення всього проекту, є у «Погляді тиші». Це епізод, де двоє чоловіків ведуть мене до річки, по черзі граючи в жертву і ката. Я там уперше ввів двох злочинців, не знайомих між собою, щоб подивитися, чи будуть вони говорити зі мною в такому ж хвалькуватому тоні, як спілкуються між собою. Виявилося, що вони немов читають з одного сценарію. У мене з’явилося жахливе відчуття, ніби я потрапив до Німеччини через сорок років після Голокосту й побачив, що нацизм все ще при владі. Тож я вирішив, що витрачу стільки років, скільки знадобиться, щоб розкрити цю тему, і зніму два фільми: перший — про те, що трапиться, якщо злочинці переможуть і будуть вільні писати історію з позиції переможців, а другий — про те, що буде з людьми, якщо їм доведеться жити з незагоєною травмою, серед тиші.

— Наскільки важливою для вас була професія героя?

— З Аді я почав працювати 2003 року на початку своєї подорожі Індонезією. У мене були близькі відносини з його родиною. Він упродовж восьми років переглядав усе, що я міг йому показати, і це змінило його. Він відчув, що повинен зустрітися зі злочинцями, сподіваючись, що вони визнають свої дії неправильними, а він зможе їм це пробачити, і тоді вони почнуть нове життя як людські істоти, а не як жертва й убивця, яких розділяє страх і взаємна підозра. Я сказав: «Ні, це занадто небезпечно». Але коли Аді пояснив свої мотиви, я зрозумів, що якщо нам це вдасться, то ми зробимо щось безпрецедентне в історії документалістики. Не думаю, що раніше виходив фільм, в якому б уцілілі вступали в конфронтацію зі злочинцями, які все ще мають владу. Що важливіше, я знав, що для Індонезії це стане фундаментальним порушенням тиші. Аді спеціально шукав  пацієнтів старшого віку і просив їх: «Розкажіть, що пам’ятаєте про 1965 рік», і часто стикався з тими самими вбивцями-хвальками. Оскільки я американець, останні вирішили, що я підтримую вбивства, і не без причини, як ми бачимо в «Погляді тиші». Я розумів, що завдяки фаху Аді у нас є сильний образ людини, яка допомагає людям прозріти, хоча вони прагнуть лишатися сліпими, і ще це працювало як метафора того, що мої фільми зробили для сприйняття геноциду в Індонезії — бо вони зняті силою погляду на речі, яких ми не хочемо бачити. Також процедура перевірки зору випадково зіграла важливу роль у тому, що ці зустрічі були драматичними і безпечними водночас. Дуже важливо, що вбивці казали Аді те саме, що й мені багато років раніше. У попередніх зйомках були ці сюрреалістичні реконструкції того, що вони зробили, — вони на це одразу зголосилися, тому що їх ніхто не змусив визнати, що те, що вони зробили, було неправильно, і вони могли вчепитися за брехню про правильність їх учинків. Чистий симптом безкарності. Дуже високопоставлені діячі радо мене приймали, навіть якщо в минулому мали якісь підозри. Я казав: «Цього разу я тут із другом, він також пов’язаний з тими подіями, мені цікаво, як ви, індонезійці, обговорюватимете ці питання одне з одним. А він замість вашого часу і спогадів пропонує безкоштовну перевірку зору». Коли ти пацієнт на прийомі у лікаря, то вразливий і не нападатимеш. Аді з його ввічливістю і манерою спілкуватися, а також завдяки своїй професії мав змогу обеззброїти цих людей і дозволити нам заглибитися перед вибухом. Він просто перевіряв зір, доки вони не викладали ключову інформацію.

«НА ПРЕМ’ЄРУ ПРИЙШЛО ДВІ ТИСЯЧІ ОСІБ»

— Ви, очевидно, не можете повернутися до Індонезії. Наскільки небезпечна ситуація Аді?

— Ми зняли «Погляд тиші» після того, як закінчили «Акт вбивства», але до того, як випустили обидві картини, оскільки розуміли, що після прем’єри не зможемо повернутися. У нашій команді було близько шістдесяти осіб: університетські професори, правозахисники, активісти природоохоронного руху, голови неурядових організацій  обміняли кар’єру на роботу зі мною, а деякі з них роками ризикували життям. Правда, в тому регіоні я був відомий як людина, близька до командувачів тих, хто вбив брата Аді, тому люди, з якими ми зустрічалися, подумали б двічі або навіть тричі перед тим, як на нас напасти. Тож я отримав можливість працювати безпечно. Але я також знав, що, цілком імовірно, після завершення роботи родині Аді доведеться переїхати. Зрештою, ми цілий місяць втілювали в життя план їхнього переселення з Північної Суматри, зробили все, щоб оформити дітей у кращі школи, щоб оточити Аді та його рідних тими, хто його підтримував. Звичайно, є «план Б», ми постійно підтримуємо зв’язок, щоб евакуювати їх, якщо з’явиться необхідність. Але на даному етапі Аді вважає, що йому ще багато що належить зробити у себе в країні.

— У кінцевих титрах десятки людей указані як аноніми...

— Ми були під постійним наглядом поліції, військових, воєнізованих формувань. Але здавалося, вони не усвідомлювали величезних наслідків наших дій. Кожна установа, військові і поліція викочували для нас червоний килим. В «Акті вбивства» навіть міністр молоді та спорту особисто допомагає нам відтворити різанину села. Вони провели державне ток-шоу, щоб розрекламувати зйомки «Акту вбивства». Звісно, вони б не стали його рекламувати, якби хоч раз побачили. А тоді я міг працювати з командою, яка походила з різних сфер життя. Для мене було важливим залучити людей з усієї Індонезії.

— Чи була прем’єра «Погляду тиші» в Індонезії?

— Так, і все відбулося зовсім інакше, ніж з «Актом убивства», який довелося тримати в таємниці. Прем’єру організували державні організації в найбільшому кінотеатрі Індонезії. На неї прийшло дві тисячі осіб — майже вдвічі більше місткості залу, тому провели два сеанси. На обох показах Аді відповідав на запитання глядачів, і 10—15 хвилин публіка аплодувала стоячи, вражена його сміливістю.

«КОЖЕН ГЕНОЦИД ПОВ’ЯЗАНИЙ ІЗ ЛЮДЬМИ, ЯКІ СЛІПО СЛІДУЮТЬ ПЕВНИМ НОРМАМ ПОВЕДІНКИ»

— («День») Мені довелося бачити ваш ранній фільм, і це зовсім інше кіно. Наскільки індонезійський проект змінив вас як режисера?

— Я починав працювати над фільмом, який за темою і значенням був би схожий на «Погляд тиші». Коли мене попросили знімати злочинців, я погодився спробувати, хоча насправді дуже боявся. На свій жах я зрозумів, що всі злочинці хвалькуваті: в найдрібніших деталях вони розповідали про вчинені ними вбивства в присутності своїх дружин, дітей і онуків, як ви бачили в «Акті вбивства». Я показав ці матеріали уцілілим і правозахисникам в Індонезії. Всі відповіли: «Не зупиняйтеся, ви робите дуже важливу справу». Тоді я й узявся за десятирічний проект про безкарність, про те, що буває, коли вбивці перемагають, про природу і наслідки людського зла і про те, чому люди роблять зло. Якщо не розумієш цього, то не зможеш зрозуміти, як вони з цим живуть. А те, як вони з цим живуть, впливає на суспільство, в якому вони живуть. Я радий, що ви бачили мою стару роботу, але я став режисером тільки завдяки цим двом фільмам. Не я вирішив змінитися, а ця довга подорож змінила мене і зробила тим, ким я є сьогодні.

— («День») Тепер, з таким досвідом, ви зрозуміли, що спонукає людей робити подібні речі?

— Як на мене, це своєрідний відчай. Безвихідний, навіть екстатичний відчай, в який себе вганяють злочинці. Для того щоб убити, треба бути дуже егоїстичним, а також уміти брехати собі. Я думаю, що в першу чергу здатність робити зло витікає з уміння  брехати самому собі. До того ж кожний геноцид пов’язаний з людьми, які сліпо слідують певним нормам поведінки. Ганна Арендт говорила про Ейхмана (нацистського злочинця, відповідального за Голокост. — Д.Д.), і, на мою думку, це найкраще трактування його психології: «Він ні в чому не винен, окрім як у гострій обмеженості розуму». Певною мірою ці слова вірні щодо кожного злочинця, якого я зустрів у Індонезії. Це справді вимагає гострої обмеженості розуму.

— А вашій родині довелося пережити щось подібне?

— Моя бабуся — з Берліна, батько мого батька — із Франкфурта, і вони виїхали з Німеччини саме вчасно, а я зростав із гаслом більше ніколи не бути мішенню політиків, морального дискурсу чи навіть культури, і це стосувалося не лише нашої сім’ї, а всіх людей. А потім я збагнув, що ці речі повторюються знову і знову в різних контекстах. Я справді відчув, що не можу не зважати на це гротескне повторення правила «ніколи знову», будучи ще молодим і дивлячись на це з власної ситуації.

— Чи ваших фільмів буде достатньо, аби змінити ситуацію довкола геноциду в Індонезії?

— Так, у нас була надія, що їх побачить міжнародна громадськість, але ми в першу чергу сподівалися, що обидва фільми стануть для Індонезії своєрідним дзеркалом, щоб там нарешті змогли заговорити про наболілі проблеми. Тисячі людей по всій країні переглянули «Акт убивства», скачали його в Інтернеті, він змусив ЗМІ говорити про геноцид. На покази «Погляду тиші» прийшло більш ніж 50 000 осіб протягом перших тижнів. А починалося зі всього двох секретних сеансів.