Зелена трава крізь асфальт...

Прикро-дивно, що він помер. Заживши слави й популярності завдяки ролям чарівних героїв-коханців, після 20 років акторства Любимов віддав перевагу шляху молодого режисера, що дебютував успішною виставою в 40 років, перед перспективою шанування милого дідуся.

З його виконавцями-студентами він створив «остров свободы в несвободной стране» — як називали  пошепки Московський театр на Таганці.

Про Юрія Петровича написано дуже багато. Біографія його — справжній роман з детективними перепетіями. Радянська влада настільки цінувала та любила режисера, що лікувала його в Кремлівській лікарні. Як з’ясували лікарі за кордоном, планомірно отруюючи його. Любимова виганяли з театру, позбавляли радянського громадянства, його обожнювали учні, учні ж його зрадили, він повернувся на Батьківщину, до театру і сам пішов із нього.

Андрій Вознесенський сидів поряд з Борисом Пастернаком на виставі, в якій Юрій Любимов грав Гамлета. Актор фехтував так темпераментно, що наконечник шпаги відламався й пролетів між геніями російської поезії. Дивом уцілілий Вознесенський у виставі Таганки за його віршами «Антимиры» в особливих випадках особисто виконував друге відділення.

Мені пощастило бачити репетиції й вистави майстра, кілька разів розмовляти з великим митцем. Анатоль Франс говорив, що мистецтву загрожують два чудовиська: майстер, який не став художником, і художник, який не став майстром. Юрій Петрович поєднував у собі й виховував у своєму театрі гармонійне поєднання цих двох начал, якось просто, без пози, дуже органічно. Тому обличчя його театру було завжди безстрашно відкрите глядачеві.

Програма мого навчання на Всесоюзних вищих режисерських курсах включала відвідини репетицій найвидатніших режисерів. Одна із сесій співпала з випуском «Гамлета» в Театрі на Таганці. На третій день на сцену увірвався, як з’ясувалося прямо з літака з Парижа, Володимир Висоцький. Актор та режисер були переповнені внутрішнім баченням ролі. Вони показували один одному вигадане, доводили красу своїх рішень, інколи перериваючи один одного, як здавалося стороннім грубо, насправді насолоджуючись взаємністю талантів, разом добуваючи іскру одкровення, наповнюючи її світлом миті справжньої творчості. Л.Фейєрбах відзначив, що прекрасне є прекрасним лише в скороминущості, в зникненні.

Парадокс театру Любимова полягав саме у здатності ці скороминущості зникнення зробити невтомною пробивною силою таланту театру. Театру самого життя — кісткового мозку реальності.

Його театр любили, обожнювали, боялися й ненавиділи. Прем’єри закривали, вистави забороняли, гастролі скасовували. В Україні після показу вистав «10 дней, которые потрясли мир» і «А зори здесь тихие» театр було заборонено. З першою виставою пов’язана кумедна історія, що сталася в Парижі. У сцені демонстрації робітників перед царським палацом у робітників та селян в руках були плакати з написами «Хліба», «Ні війні!» тощо, які вирішили написати французькою мовою. Побачивши їх, зал підвівся й зааплодував. Виявилося, саме цього дня в столиці розпочався страйк хлібопекарень. Так талант пробиває реальність.

У Київському театрі Оперети  через 20 хвилин після початку вистави «А зори здесь тихие» — в сцені, коли дівчата влаштовують лазню в прямокутнику кузова вантажівки, на авансцену вийшов переляканий чоловік (глядачі не знали, що це директор театру) і попросив вийти із залу тих, хто прийшов за ксерокопіями квитків. Майже 100 глядачів зі справжніми квитками, яких нікуди було посадити, зібралися у фойє й почали співати «Інтернаціонал».

Потіснилися, влаштувалися на сходинках, у проходах на стільцях і почали дивитися виставу з початку. Здається, вона була краща за першу.

Режисер Любимов увійшов до історії світового театру революціонером сценічної метафори. Всі його вистави захоплювали особливою пластичною щільністю. Ми пишаємось тим, що його вірним соратником у цих пошуках був київський сценограф, котрий починав у театрі ім. Лесі Українки, Давид Боровський. Разом з акторами театру вони сповідували, втілювали театр змісту, точніше театр громадського змісту.

Століття ХХ Юрій Петрович називав століттям великого здичавіння й вважав, що на разі ми знаходимося лише в тамбурі століття ХХІ.

98-й рік життя Майстра минув у слабкості й хворобі. Впевнений, що лише ця обставина не дозволила його завжди сповненому правдивості голосу прозвучати на підтримку України, пробити потужністю слова свого асфальт чорної пропаганди.