Жодного слова про партію, жодного рядка про Сталіна
Сьогодні виповнилося десять років від дня смерті Віктора Платоновича Некрасова. Молодий лейтенант, котрий потрапив у роки війни до шпиталю, за порадами лікарів розробляв руку - писав про фронтові будні, про захист Сталінграда. Так з'явилася повість "Сталінград", котра носила ім'я міста, яке стало, за словами самого автора, "символом і загальним поняттям", і котру поспішно перейменували на таку, що менш зобов'язує, - "В окопах Сталінграда".
Книжка принесла письменнику-початківцю всесоюзну популярність і Сталінську премію, - так вирішив сам Сталін. Утім, у високій нагороді була чимала частка парадоксу: у книжці немає згадки про "вождя народів", та й керівна роль політруків якось "вислизнула" від "несвідомого" автора. Віктора Некрасова нагородили, але заодно звинуватили в "пацифізмі" (!) та "ремаркізмі", - виявляється, улеслива критика тих років винайшла й це лайливе визначення. Критика не помилилася: "В окопах Сталінграда" можна поставити в ряд із хронікою "На західному фронті без змін" Ремарка та книжкою "Де ти був, Адаме?" Генріха Белля. Їх об'єднує те, що в них зовсім немає пафосу, і - Правда.
Віктор Платонович жив у Києві, і, згадуючи шістдесяті - початок сімдесятих, обійтися без цієї людини, означає перетворитися на манкурта. Його чесність тоді здавалася неймовірною сміливістю. Некрасов не боявся казати, що думає, а думав він явно "крамольно". Як не згадати: він відмовився кинути камінь в автора "Архіпелагу ГУЛАГ" Олександра Солженіцина, адже Некрасову за викривального листа з приводу присвоєння письменникові-дисиденту Нобелівської премії обіцяли надрукувати повне зібрання творів, якого він за життя на батьківщині так і не удостоївся.
Книжку "В окопах Сталінграда" вилучали з бібліотек. Некрасов поїхав за кордон. І тільки після смерті письменника (його поховано на російському кладовищі під Парижем), у період чергової "відлиги", були опубліковані його останні твори. Віктор Платонович залишився вірним собі. Він із любов'ю писав про однополчан. Згадував початок війни - "трагічний відступ, неймовірні втрати", а разом з тим і дні "сталінського чи то запою, чи то депресії", і фінал, коли "чорно-червоні стяги з орденами і свастиками впадуть до ніг переможців - великий Сталін буде посміхатися з Мавзолею..."
Гостей Києва Віктор Платонович любив водити на Андріївський узвіз і показувати "Будинок Турбіних", де жив у молодості Михайло Булгаков. Уже за одне це Некрасова могли виключити із Спілки письменників, адже саме ім'я Булгакова наважувалися вимовити тільки відчайдушні сміливці.
А одному художникові-початківцю - боязкому й гордовитому одночасно - він сказав: "Я жити не можу без твоїх малюнків, а от чи потрібні вони радянському народові, це тобі Суслов скаже". На Заході він написав: "...боязкіших за наших так званих керівників світ не знав". Із слізьми болю, образи за полеглих у Сталінграді він розповідав про помпезний, безглуздий меморіал на Мамаєвому кургані.
Сумнівні подвиги в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані викликали в "пацифіста" (можна й без лапок) Віктора Некрасова однозначний протест. На книжковій полиці в Парижі в нього була фотографія молоденького радянського танкіста, котрий увійшов зі своєю "миротворчою" місією у Прагу. У його погляді письменник побачив "тільки нерозуміння, розгубленість і думку, що болісно б'ється, - навіщо я тут? Навіщо? І що мені робити?" А в Києві на столику стояв невеличкий знімок, запам'ятався крихітний букетик фіалок перед ним. На фото - молодий хлопчина, з ясним обличчям і відкритим поглядом. Це - Ян Палах, котрий спалив себе на Вацлавському майдані на знак протесту проти радянської окупації.
Совість і талант Віктора Некрасова чисті. Його життя відобразило трагедію покоління, котре свято вірило в "наше дело правое"... Сьогодні хочеться перечитати сторінки творів Віктора Платоновича Некрасова і мовчки випити - він не осудить.
