Життя без штор і завісок

Музей тортур, Музей сексу, «Шоу з вампірами»... Щоправда, черги зустрічаються у музеї, що мають історію: Ван Гога та Анни Франк. Намагаючись бувати в цьому чудовому місті останнє десятиліття раз на два роки, щоразу дивуюся безмежності пропозицій цікавого на всі смаки.

Мій інтерес — щільне сполучення програм двох фестивалів: Театрального фестивалю Нідерландів та Fringe-фестивалю, який складається з дивних вистав, хеппенінгів, шоу, які здатні вражати, а частіше шокувати глядача. Церемонія його відкриття відбулася вдень біля камерного театру «Белєвью». Дама з бородою, чоловік у смокінгу з короткими рукавами, оскільки народився з недорозвинутими руками, все що можна прикрасити, від столиків на проїжджій частині до туалетів, — у рожевих кульках, квітках, серветках, пелюстках... і нарешті сам величний акт відкриття: перерізання біло-червоної смугастої стрічки, що зазвичай попереджає про небезпечні об’єкти.

Нідерландський театральний фестиваль з балкону Міського театру кілька разів сповіщав про своє відкриття феєрверками, виступами співаків, танцями ляльок. А на першому поверсі у кафе «Станіславський» збиралася по-вечірньому вбрана публіка. Можливо, я не тих запитував, але половина театралів про Станіславського взагалі нічого не знала. Звичайно, це не заважало радіти зустрічам із старими знайомими, колегами і пити вино замість горілки з расстєгаями. У програмах фестивалю були представлені члени журі, які здійснювали відбір кращих вистав сезону, а керівник фестивалю Джеффрі Мюльман прийняв рішення відкрити фестивальний показ виставою «11 хвилин» театру «Північний канал» у постановці Оли Мафаалані. Звичайно, назва вистави одразу скоординувала з однойменним романом Пауло Коельйо, але до його сюжету жодного стосунку не мала. Хоча щось спільне все ж таки було, адже йшлося про життя повій, і стандартна тривалість сексуальної гри в 11 хвилин, мабуть, складає важливу частину їхнього ненормованого робочого дня. Сюжет доволі простий — мікст Попелюшки з «Ромео та Джульєттою». Хлопець до нестями закохується у бандершу борделя і витягує її звідти. Але які емоції, скільки сліз і сміху! Сцена пуста, як надвечір кільцева дорога, зліва величезний вішак з безліччю костюмів. Повії міняють одяг, ходу, погляд, пластику — словом, перевтілюються на очах вправно і яскраво, тільки би підчепити клієнта, тільки би заробити і, власне, тільки би вижити... Мила товстунка грає на віолончелі. Непристойна, але виправдана інструментом поза ніг привертає більше уваги, ніж управність гри. Мопассан стверджував, що з повій виходять прекрасні дружини і мами. Наша «Джульєтта» відмовляє своєму «Ромео» аргументовано та відкрито. Мажордом борделю, аби довести безсоромність професії, роздягається, голим прогулюється по авансцені і вишукує оком клієнтів. «Ромео» роздягається у відповідь, теж прогулюється, вдягається і проголошує, що тіло немає ані пам’яті, ані сорому. Справжнє кохання здатне відродити будь-кого! В аеропорт бандершу-«Джульєтту» проводжає весь бордель. Ніби ті ж самі кричущі сукні, але якесь тремтіння надії перетворює на очах досвідчених повій на наївних попелюшок. Чомусь режисерові захотілося закріпити цей момент очищення монологом героїні про гріховність їхнього бізнесу, що, як на мене, і так було ясно і справило б потрібне враження, якби у залі був не театральний бомонд, а працівниці кварталу червоних ліхтарів.

Проте кут зору на цю болючу для всього світу проблему став предметом обговорювання в антракті і після вистави. Чесно кажучи, для мене це найдорожче у театрі. Коли ще довго по виставі з келихом вина неспішно глядачі дискутують про побачене і так беззастережно виявляють суто своє, особисте...

Взагалі формування особистості, як мені видається, досить серйозна суспільна тема нідерландців. Можливо, шлях із заборонами, громадським осудженням і вказівками на хороше і погане був би прямішим, але в цій країні віддають перевагу випробуванню свободами. У кав’ярнях вільно купують і курять дурман. Сексуальне життя не розділяється по кількості прихильників або традиційності форм. Взагалі, життя з відкритими вікнами без штор і завісок, прагнення стати самим собою і мужність бути не таким, як усі, але з усіма у згоді, здається, складають внутрішню позу національного характеру.

Тому, можливо, і два такі різні фестивалі відбуваються водночас, аби той, хто хоче побільше, встигав щодня бувати на трьох-п’яти виставах, а хто знає точно, чого хоче, не поспішаючи, день за днем складав з театральних пазлів мистецьку картину сучасності.

На цих шляхах були театрознавчі дороговкази, і вистава «Це мій тато. Обітований день» за текстом, у постановці і виконанні Ілана ден Бура та Герта ден Бура з театру «Будинок Бургундії» багаторазово визначалася як одна з найкращих у врожаї прем’єр сезону 2009/2010. На початку кожному глядачеві видали програмку, у якій від народження до сьогодні кожен рік життя старшого героя позначено певною подією. На сцені величезна шафа-картотека, з шухлядками — квадратними, круглими, продовгуватими великими і малими. На кожній номер — точніше рік, позначений у програмці. Герої вистави — батько й син. Обидва у спортивному одязі, ніби перед спортивною забавою. Син пропонує глядачам називати рік, виймає з відповідної шухлядки якийсь предмет, батько коментує подію свого життя, дотепно парирує синові коментарі і підколи. Коли назвали 1970 (рік створення рок-опери «Ісус Христос — супер-зірка»), батько аж підскочив, акомпануючи собі на уявній гітарі, і заспівав арію Пілата з рок-опери «Ісус Христос — супер-зірка». Така гра у «запитуйте-відповідаємо» з веселими сценками-картинками з життя продовжується з півгодинки, і коли здається, що власне це і є суттю спектаклю, син від чергового запитання переходить до спогадів, як батько привів його до футбольного клубу. Після тренувань вони відпрацьовували кожний прийом удома. І син урешті попав до молодіжної збірної з футболу. Син демонструє слайди, які зафіксували чудові моменти радості перемоги, батька із сльозами від щастя і їхній автомобіль, вимазаний багнюкою. Син вказує на зображення шестикутної зірки, а батько, як і тоді, намагається переконати сина, що це випадковість і взагалі це просто видається так, бо бавилися з машиною діти. Син продовжує слайд-шоу, і ми бачимо батька, який захищає собою сина з хлопцями з футбольної команди від молодиків у масках, з кийками і фашистською свастикою на рукавах. «Чому ти не сказав мені у дитинстві, що я не такий, як усі? Чому ти ніколи не говорив, що мене ненавидять за те, що я єврей?». Під час монологу хлопець знімає з себе одяг. Нагота мускулястого спортсмена являє дитячу незахищеність. Він виливає на своє палаюче образою тіло воду. Її потоки здаються зовсім незначущими перед сльозами батька. Батько обтирає сина, одягає його, і невичерпна гіркота безпорадності прокладає соломинку над прірвою жорстокості, нелюдськості. В слабкості уникнення помсти звучить переможно голос батьківства і музика творця.

Давно я не плакав на виставах, давно не бачив, аби хором плакала глядацька зала. Заради тільки цього одного моменту варто каратися трудами фестивальними і вже зовсім не каятися, якщо таких миттєвостей єднання у фестивалі буде не одна.

До програми фестивалю драматичних вистав з усього поставленого у Нідерландах у сезоні 2009/2010 років журі відібрало вистави, які у сучасних постановчих прийомах говорять про точки, що єднають сьогоденне з неминущим. Адже театр не займається дійсністю — театр цікавиться вічністю.