Життя і доля Василя Гроссмана

Ім’я письменника В. С. Гроссмана для широкого загалу стало відомим у 1988 році після публікації в журналі «Октябрь» (№№ 1—4) роману «Жизнь и судьба». Літературознавці, критики, друзі, сучасники і близьке оточення письменника зробили все можливе, щоб чесне ім’я В. С. Гроссмана повернути народові. Але і сьогодні далеко не всі знають про роль «малої батьківщини» у становленні творчої і життєвої долі визначного письменника сучасності.

ДОНБАСЬКІ МОТИВИ

«Містечко сподобалося Сергієві. Серед просторої міської площі стояв великий православний собор, окрасою головної вулиці був костьол, злагоджений, білий, обсаджений стрункими тополями [...]. Казарма знаходилася за «греблею» — так називали місцеві жителі околицю міста, яка розташувалася на лівому березі заболоченої річки [...]. У місті був середньовічний кляштор босих кармелітів, який своїми товстими стінами й вузькими віконницями більше нагадував фортецю, ніж божий храм...

У містечку був величезний шкіряний завод, дев’ять маленьких установ по обробці шкір [...]. У місті був розташований театр, у ньому давали гастролі київські й одеські актори [...]. Великим успіхом у публіки користувалися «Аїда», «Кармен» [...] тут були два кінематографи, де з великим успіхом йшла картина «Анна Кареніна», у провулку, поблизу площі, стояла розкішна єврейська синагога...».

Так через багато років у романі «Степан Кольчугін» згадував місто свого дитинства Василь Семенович Гроссман. Свої витоки письменник не забував до кінця життя.

В. С. Гроссман народився 12 грудня 1905 року в родині бердичівських інтелігентів. Батько Семен Осипович був інженером-хіміком, мати — Катерина Савеліївна викладала французьку мову. Василь Семенович вільно читав французьких авторів в оригіналі, декламував напам’ять Мюссе, Мопассана, Доде. У 1914 році батьки відправили хлопчика до Київського реального училища, де він навчався до 1919 року, а закінчив навчання в рідному Бердичеві, в єдиній трудовій школі. Родина Гроссманів не мала великих достатків, тому Василь підробляв репетиторством і навіть дроворубом. У 1921 році юнак поступив у Київський інститут народної освіти, звідки через два роки, очевидно, під впливом батькової професії, перевівся на хімічне відділення фізико-математичного факультету Першого Московського університету.

У 1929 році після закінчення вузу В. С. Гроссман їде за призначенням на Донбас, де спочатку працює хіміком-аналітиком на шахті «Смолянка-II» (В. Гроссман з гордістю згадував, що це найглибша і найжаркіша шахта в країні), згодом — у Донецькому обласному інституті патології і гігієни праці й одночасно асистентом кафедри неорганічної хімії в медичному інституті. Ще працюючи на шахті, Василь Семенович робить перші проби пера. Він пише повість «Глюкауф», в якій описує важку працю донбасівських шахтарів, повну небезпеки при незадовільній охороні праці. Про рукопис схвально відізвався М. Горький, і після доопрацювання повість була рекомендована до друку в альманасі «Год ХVII». (Побачила світ повість у 1935 році). У 1932 році за станом здоров’я Василь Семенович змушений залишити Донбас, і все його подальше життя пов’язане з Москвою. Тут він працює на олівцевій фабриці імені Сакко і Ванцетті спочатку старшим хіміком, а згодом завідуючим лабораторії, помічником головного інженера.

У квітні 1934 року в «Литературной газете» було надруковано перше, навіяне спогадами дитинства, оповідання В. С. Гроссмана «У місті Бердичеві». Дебют молодого письменника привернув увагу читачів. Схвально відізвалися про оповідання М. Горький, М. Булгаков, І. Бабель, вбачаючи в його авторові оригінальний талант, справжнього митця. Згодом виходять у світ ще дві збірки оповідань — «Щастя» й «Чотири дні». У 1937 р. В. С. Гроссмана було прийнято до Спілки письменників СРСР. А ще до цього Василь Семенович розпочинає роботу над трилогією про Донбас. Роман «Степан Кольчугін» заслужено здобув визнання як кращий твір на робітничу тематику, написаний у передвоєнні роки. Його було одностайно висунуто на Сталінську премію. Проте Сталін, який не приховував своєї антипатії до Гроссмана, в останній момент особисто викреслив прізвище письменника із списка лауреатів. Згадував Семен Липкін, друг Василя Семеновича, письменник, перекладач: «Коли ми у 1940 році познайомилися з Гроссманом, я відчував, що він щасливий. Літературний успіх (вийшли перша частина роману «Степан Кольчугін»), особливо відчутний після напівжебрацького, самотнього життя донбасівського інженера (перша дружина з дочкою Катериною мешкали окремо у Києві), нові розумні, цікаві друзі, красива дружина (Ольга Михайлівна). Він був високим на зріст, кучерявим, його допитливі очі випромінювали добро. Від нього віяло здоров’ям. У коло його знайомих входили Паустовський, Гайдар, Платонов». Та на порозі вже була війна.

ЧОРНОРОБ ВІЙНИ

На п’ятий день війни В. С. Гроссман стає працівником газети «Красная звезда» і відправляється на передову. Хоробрість Гроссмана буде хоробрістю чорнороба війни, він із відвагою митця бував у найпекельніших місцях передової, де щохвилини можна було очікувати смерть. Сталінградські нариси, які регулярно друкувалися в «Красной звезде», найпопулярнішій газеті військових років, зробили його ім’я широко відомим і в армії, і в тилу. Особливого визнання здобув нарис «Напрямок головного удару». Не дивлячись на те, що Сталін не любив Гроссмана, він все ж таки наказав редактору «Правды» передрукувати нарис із «Красной звезды». Нарис привернув до себе увагу всієї країни. «Ви тепер можете отримати все, що забажаєте», — сказав Гроссману Ілля Еренбург. Але письменник ні про що не прохав. Визнання його ще більше утвердилося після виходу повісті «Народ безсмертний», першої відносно великої речі про Вітчизняну війну. В. С. Гроссман розпочинає роботу над романом «За правое дело», одним із найголовніших своїх романів, з його реалістичними портретами простих людей, селян, робітників, жінок, з гіркою правдою буденної дійсності.

МАТИ І СИН

У 1944 році, коли було визволено більшу частину території країни від фашистських загарбників, Василь Гроссман дізнається про трагічну смерть матері у бердичівському гетто. Збереглися бердичівські листи Катерини Савеліївни до сина. З них видно, яка ніжна, світла любов пов’язувала Василя з матір’ю.

У грудні 1940 р. Катерина Савеліївна писала сину (подаємо мовою оригіналу): «Дорогой сыночек, вот тебе и 35 годков стукнуло. А все живо в памяти от дня твоего рождения 905 г. и до сих пор, как будто день прошел. Что нам повторяться — жизнь как на ладони, а как много пережито, не только прожито. Будь здоров, anima mia, талантлив, доволен своей работой (и чтоб и читатели были довольны ею, и критики) со всеми твоими близкими тебе будь благополучен... Отправила тебе посылочку... А посылочка была 1) Серебряная чайная ложечка, что от тети Даси я получила попадется тебе, как будешь чай пить — вспомнишь меня, пусть не пропадет — жалко будет. 2) Подстаканник, не серебряный, не бойся, я не тратилась много, но хорошенький, по-моему. И на письменный стол тигренка... Вот и все, дытына. И всю мою любовь тебе посылаю. А засим целую тебя в глаза, лоб, волосы и мордочку. Мама».

Наближалася війна. У листі від 9 квітня 1941 р. Катерина Савеліївна пише: «Васенька, пришибло меня, что Сербию втянули в войну. Говорю тебе откровенно, мне очень жаль сербов, но еще больше я боюсь, чтобы нас не втянули, пуще всего боюсь войны...».

Настало 22 червня 1941 року. Катерина Савеліївна пише сину: «Ночь прошла благополучно. Утром была тревога, но после был отбой. А дальше — никто ведь не знает...» (26.06.41).

«Письма ни одного. Очень беспокоюсь: в Москве ли ты, не уехал ли куда. Я пишу часто, получаешь ли? И папе написала письмо. Живу теперь спокойнее, чем в первые дни — привыкаешь. Встаю в 6 ч. утра, в 7 час. слушаю утреннюю сводку по радио, то газеты. Живу на вулкане...» (29.06.41).

7 липня 1941 року до Бердичева увійшли німецькі війська. Розпочалася підготовка до заздалегідь спланованої акції щодо масового знищення єврейського населення. Тільки незначній частині вдалося евакуюватися. Серед них — і Муся Лерман, колишня сусідка Гроссманів по довоєнному Бердичеву. У квітні 80-х років її розшукав у Львові бердичівський журналіст В. Космач. Скористаємося і ми цими спогадами, видрукуваними у газеті «Радянський шлях». Отже, згадує Марія Львівна Перемислова, а в той далекий час Марія Лерман.

«З цим будинком в тодішньому Училищному провулку зв’язано все найдорожче. Він і зараз мов перед очима. Красивий, добротний. Парадний ґанок, мансарда, велика веранда. Східці виходять у розкішний фруктовий сад з безліччю живих квітів. Особливо чомусь запам’ятався оранжевий колір ніжних настурцій.

Раніше цей особняк належав лікарю Шеренцису Давиду Михайловичу. Потім його ущільнили — вселили нашу сім’ю Островських. Жили ми дружно. Двері наших кімнат виходили в спільний коридор, господарки разом готували страви на спільній кухні. Влітку варили варення у мідних тазах, а ми, діти, смакували солодкою пінкою. У Давида Михайловича померла дружина, і він залишився з дочкою Наташею. З Шеренцисами жила сестра його дружини — Катерина Савеліївна. То була мати Василя Гроссмана...

Моя мама співала нам колискових. У неї було приємне сопрано — мама трохи вчилася в Київській консерваторії... Катерина Савеліївна любила слухати. «Заспівай, Адель, старовинної», просить було у вільний вечір. Сама зручніше вмощувалась в м’якому кріслі, під ноги ставила стільчика — у Катерини Савеліївни були хворі ноги, вона ходила з милицями, — і завмирала, заплющивши очі. Ми також зачаровано слухали. Я до цього часу пам’ятаю ті старовинні російські романси. Часто ми всі разом співали різних пісень. Важко піднімаючись з крісла, Катерина Савеліївна підспівувала: «Мы кузнецы, и дух наш молод...». Вона любила пісні, народжені революцією.

Її знали доброю, щирою, доброзичливою жінкою, чуйною до людських запитів і вразливою до чужого горя. Чарівлива, інтелектуальна, багата духовно, вона володіла кількома іноземними мовами. Любила дітей. Охоче навчала їх французької, а вдячні учні платили їй любов’ю. Часто розповідала дітям захоплюючі казки, яких знала безліч.

Часто у матері жив її син. Василь Семенович Гроссман приїжджав у Бердичів з дочкою — Марійчиною ровесницею, яку звали Катеринкою в честь бабусі. Марія з Катею разом гралися в саду, по черзі падали і травмувалися, завжди ходили з розбитими і забинтованими колінами, хворіли коклюшем, «лікували» своїх ляльок і... палко мріяли стати лікарями.

Василь Семенович майже весь час проводив на мансарді. Це був його кабінет, тут він писав. Працював дуже багато, самовіддано, навіть перерву на обід скорочував до мінімуму. Коли вже стомлювався — брав дітлахів, і всі разом йшли гуляти до Гнилоп’яті. Дітям подобалося, коли він розмірковував з ними, як з дорослими. А які дивовижні розповіді ми чули від нього про своє рідне місто: і про стару фортецю, сповнену суцільних загадок, і про річку з дивною назвою, і про Лису гору, де розстрілювали комунарів...

Так і жив у мирі, злагоді й дружбі будинок Шеренцисів і Гроссманів, Островських і Лерманів. Чотири сім’ї — на одній кухні.

Все закінчилося навесні 1938 року. Одного похмурого надвечір’я у двір прийшли двоє незнайомих чоловіків у макінтошах і капелюхах. Викликали до хворого лікаря. Він зібрався похапцем, нічого не підозрюючи. Більше Давида Михайловича Шеренциса в Бердичеві не бачили.

А через якийсь час будинок в Училищному провулку оточила міліція. До ґанку підкотив вантажний автомобіль. Незнайомі люди безцеремонно виносили меблі і речі лікаря. Сусіди шепотілися: він шпигун, ворог народу... Відтоді у будинку поселився страх. Дорослі з дітьми вже не гралися. Завжди були стурбовані, насторожені.

Потім прийшло нове лихо. Уже спільне для всіх — не обминуло нікого. Якось у будинку з мансардою всі проснулися від глухих, дужих ударів. Схоже — десь недалеко, в сусідньому кварталі розвантажували автомобіль з важкими колодами. Будинок захитався, у веранді посипалося скло...

Спочатку здавалося, що сталося непорозуміння — скоро прийде час розплати. Фашистів, мов зайців, поженуть назад, хутко розправляться з ними на їхній же території. Але радіо приносило тривожні вісті. Бердичів гарячково, всупереч прогнозам, став збиратися в евакуацію.

Мешканці будинку в Училищному провулку вирушили в числі останніх. Катерина Савеліївна їхати відмовилася — чекала сина.

— Не можу я Васю підвести. Ви їдьте, на мене не зважайте, прошу вас».

Чому в той критичний, фатальний час мати Василя Гроссмана залишилася в Бердичеві? Тоді, як вони всі бігли з клумаками і вузликами нескінченно довгою, враз опустілою вулицею до вокзалу, щоб устигнути ще на якийсь товарняк, мала Марійка не могла знати справжньої причини. Уже пізніше, через багато років, не раз аналізуючи трагедію, зафіксовану дитячою пам’яттю, вона зрозуміла: ця фізично хвора, але сильна духом жінка не хотіла бути їм тягарем. У неї просто не було іншого виходу.

Можна лише собі уявити, з якими почуттями приїхав до Бердичева В. С. Гроссман взимку 1944 року, що творилося у нього на серці і в душі, коли він переступив поріг порожньої материнської оселі, зустрівся з колишніми сусідами, свідками тих трагічних подій... По гарячих слідах письменник збирає документальні свідчення жахливої трагедії і на одному диханні пише нарис «Убивство євреїв у Бердичеві». Дата написання — 4 листопада 1944 року. Цей крик душі письменника є своєрідним звинувачувальним документом-вироком нацизмові. Цікаво, що свій нарис Гроссман написав ще задовго до Нюрнберзького процесу. На жаль, масовий читач з ним зміг ознайомитися лише у кінці 80-х років.

Світлий образ матері супроводжував письменника до кінця його життя. В архіві В. С. Гроссмана зберігаються два листи письменника до матері, написані у 1950 і 1961 роках, тобто через 9 і 20 років після її загибелі. Поруч з листами — фотознімок рову, заповненого тілами розстріляних в’язнів гетто. Фото зроблене фашистським підполковником Ейбером, командиром батальйону 1-ї гвардійської саперної особливої бригади. Це фото свого часу передали В. Гроссману у зв’язку з роботою письменника над чорною книгою про вбивства євреїв під час війни. Ось ці листи (подаємо мовою оригіналу):

«Дорогая мамочка, я узнал о твоей смерти зимой 1944 года. Приехал в Бердичев, вошел в дом, в котором ты жила и из которого ушла тетя Анюта, дядя Давид и Наташа, и понял, что тебя нет в живых. Но еще в сентябре 1941 года я чувствовал сердцем, что тебя нет. Ночью, на фронте я видел сон — вошел в комнату, ясно зная, что это твоя комната, и увидел пустое кресло, ясно зная, что ты в нем спала: свешивался с кресла платок, которым ты прикрывала ноги. Я смотрел на это пустое кресло долго, а когда проснулся, знал, что тебя уже нет на земле. Но я не знал, какой ужасной смертью умерла Ты, об этом я узнал, приехав в Бердичев и расспросив людей, знавших о массовой казни, произошедшей 15 сентября 1941 года.

Я десятки, а может быть сотни раз пытался представить себе, как ты умерла, как шла на смерть, старался представить человека, который убил тебя. Он был последним, кто тебя видел. Я знаю, что ты думала обо мне очень много все это время.

Я буду с тобой откровенен и расскажу тебе все так, как чувствую, но, может быть, это не будет вся правда обо мне, так как я ведь не чувствую только правду, а многое, наверное, есть в моих чувствах ложного и пустого. Но прежде всего я хочу сказать тебе, что за эти девять лет я смог по-настоящему проверить, что люблю тебя — так как ни на йоту не уменьшилось мое чувство к тебе, я не забываю тебя, не успокаиваюсь, не утешаюсь, время не лечит меня. Я тебя сегодня ощущаю такой же живой, какой ты была в тот день, когда мы виделись с тобой в последний раз, и такой же, когда маленьким мальчиком слушал твое чтение вслух. И боль моя такая же, как была в тот день, когда соседка, живущая на Училищной улице, мне сказала, что тебя нет уже и что нет надежды найти тебя среди живых. И я думаю, мне кажется, что моя любовь и это горе ужасное так уж и не изменятся до дня моего конца». 1950 г.

«Дорогая моя, вот прошло 20 лет со дня твоей смерти. Я люблю тебя, я помню тебя каждый день своей жизни, и горе мое все эти 20 лет вместе со мной неотступно.

Я писал тебе 10 лет тому назад, и в моем сердце ты такая же, как была двадцать лет назад. И десять лет назад, когда я писал тебе свое первое после твоей смерти письмо, ты была такой же, как при жизни своей — моей матерью во плоти и в сердце моем. Я — это ты, моя родная. И пока живу я — жива ты. А когда я умру, ты будешь жить в той книге, которую я посвятил тебе и судьба которой схожа с твоей судьбой.

За эти двадцать лет много людей, которые любили тебя, уже умерли, тебя уже нет в сердце папы, в сердце Нади, тети Лизы — их нет на земле.

И мне кажется, что моя любовь к тебе все больше, ответственней, потому что так мало живых сердец, в которых живешь ты. Я почти все время думал о тебе, работая последние десять лет, — это моя работа посвящена моей любви, преданности людям, потому она и отдана тебе. Ты для меня человеческое, и твоя страшная судьба — это судьба, участь человека в нечеловеческое время.

Я всю жизнь храню веру, что все мое хорошее, честное, доброе, моя любовь — это все от тебя. Все плохое, что есть во мне, не прощай мне, это не ты. Но ты любишь меня, мама моя, и со всем плохим, что есть во мне, любишь.

Я ничего не боюсь, потому что твоя любовь со мной и потому что моя любовь вечно с тобой». 1961 год.

Після написання другого листа матері Василю Семеновичу залишалося жити лише три роки.

«МОЖЛИВО, ВІН БУДЕ ВИДАНИЙ ЧЕРЕЗ РОКІВ ДВІСТІ-ТРИСТА»

Як ми зазначали вище, ще у 1943 році В. С. Гроссман розпочав роботу над романом «За правое дело». Через вісім років напруженої праці роман побачив світ на сторінках «Нового мира», який тоді редагував О. Т. Твардовський, і відразу набув великої популярності. Заголовки рецензій на роман красномовно про це свідчили: «Народження епопеї», «Безсмертний подвиг Народу», «Епопея героїчного Сталінграда». Окремими книжками його мали друкувати декілька видавництв. Та такий хід справ подобався далеко не всім. З’явилися розгромні статті у «Правде» и «Известиях». На календарі був лютий 1953 року. А такий перебіг подій за життя Сталіна міг коштувати ув’язненням або навіть смертною карою. Та настала довгоочікувана відлига. Після 20-річної перерви було скликано Другий з’їзд письменників. Серед його делегатів був і В. С. Гроссман. Перший секретар Спілки письменників СРСР О. Фадєєв всенародно попросив вибачення у письменника за скоєне проти нього лихо, за несправедливі наклепницькі нападки на його роман «За правое дело».

Незабаром у декількох видавництвах роман побачив світ масовими тиражами. К. Симонов, який знову очолив «Новый мир», попросив В. Гроссмана дати для журналу другу частину роману. Василь Семенович з великим ентузіазмом приступив до роботи. Коли його спитали, як буде називатися друга книга, він відповів: «Як учить російська традиція, між двома словами повинно стояти сполучення «і». Так народилась назва «Життя і доля». У 1959 році роман було завершено. Але передчуття нових хвилювань і неприємностей не залишало автора. На жаль, ці сподівання справдилися.

У 1960 році В. С. Гроссман здав рукопис роману до щомісячника «Знамя», редактором якого в той час був В. Кожевников. Хоч слід сказати, що друзі йому не радили цього робити. Після тривалого мовчання, редколегія одностайно відхилила роман, як твір антирадянський. Та гірше було ще попереду. У лютому 1961 року на роман накладають арешт. Вилучили не лише машинописні примірники, але й перший варіант рукопису, чернетки, підготовчі матеріали, ескізи. У розпачі Василь Семенович звертається до керівництва письменницької організації Маркова, Сартакова, Щипачова, але й тут зустрів глуху стіну байдужості. В. С. Гроссман пише листа М. С. Хрущову. Описуючи свої поневіряння з намаганням видати роман та історію його арешту, він запитує: «Чому на мою книжку, у якій немає брехні і наклепу, а є правда, біль, любов до людей, накладена заборона, чому вона відлучена методами адміністративного насилля, захована від мене і від людей, як злочинний вбивця?» — І далі: «Адже у зростанні демократії і свободи, ще більше, ніж у зростанні виробництва і споживання, суть нового людського суспільства. Без безперервного зростання норм свободи і демократії нове суспільство мені видається безглуздим». Якої актуальності ці слова Гроссмана набувають і сьогодні! В. С. Гроссман сподівався, що зуміє переконати Хрущова в тім, що, якщо книгу не надрукують, то хоча б повернуть йому рукопис. Через місяці півтора-два його запросили до М. О. Суслова. Розмова тривала близько трьох годин. Суслов схвально відізвався про такі твори письменника, як «Народ безсмертний», «Степан Кольчугін», військові оповідання і нариси. Про «Життя і долю» ж відізвався негативно, що книга ніби паплюжить нашу дійсність. Поцікавившись, на які кошти письменник живе, Суслов пообіцяв сприяти у виданні п’ятитомного зібрання його творів, безумовно, без «Життя і долі». Коли ж Гроссман знову порушив питання щодо повернення йому рукопису, Суслов відповів: «Ні, ні, повернути неможливо. Видамо п’ятитомник, а про цей роман і не думайте. Можливо, він буде виданий через років двісті- триста». На цьому коло замкнулося. Щодо п’ятитомника, обіцяного Сусловим, то він так і не побачив світ: ані при житті, ані після смерті письменника.

А жити Василю Семеновичу залишилось вже зовсім мало. Морально і фізично зломлений, він старів на очах у близьких, багато друзів від нього відвернулося. Але, незважаючи на всі терни, від щодня продовжував працювати. У кінці 1961 року на декілька місяців вирушає до Вірменії, де працює над перекладом романа Р. Кочаряна на військову тематику. (Треба було заробляти на хліб насущний.) Після повернення до Москви пише цикл оповідань, повість «Добро — вам» (побачила світ з купюрами лише у 1967 році, після смерті письменника).

У розквіті творчих сил В. С. Гроссмана було вилучено з літературного процесу. Напередодні війни така ж доля спіткала іншого корифея — Михайла Булгакова. У нього арештували «Собаче серце».

Помер В. С. Гроссман від раку легень 15 вересня 1964 року. За випадковим збігом, це сталося день у день, через 23 роки після трагічної смерті матері.

На щастя, рукописи не горять. Наприкінці 80-х роман В. С. Гроссмана «Життя і доля» прийшов до читача. Збулося пророцтво письменника: «Доля книги від мене віддаляється у ці дні. Вона ствердить себе окремо від мене». Так воно і сталося. У листі до матері від 1961 року Василь Семенович писав: «Когда я умру, ты будешь жить в книге, которую я посвятил тебе и судьба которой схожа с твоей судьбой». Майже через довгих тридцять років, у найбільш повному виданні роману, що побачив світ 1990 року у видавництві «Книга». На титульному листі нарешті з’явилася вистраждана авторська присвята: «Моей матери Екатерине Савельевне Гроссман».

Через три роки після смерті письменника до його творчої спадщини звернувся режисер Олександр Аскольдов. За мотивами оповідання В. Гроссмана «У місті Бердичеві» він поставив художній фільм «Комісар». За іронією долі він також був заборонений цензурою і прийшов до глядачів через 21 рік. Тож цілком справедливо написав з цього приводу кореспондент газети «Юманіте» Бернар Фредерік: «Хтось сказав, що ці двадцять років загублено для нас і для автора фільму. Але правда, як закопані у землю зерна, не боїться зим. «Комісар» проріс молодим пагоном, засяяв, обпалюючи, сучасно».

І нарешті декілька слів про увічнення пам’яті письменника в його рідному місті. На жаль, землякам, відверто кажучи, похвалитися нічим. Про будинок з колишньою мансардою, де мешкали Гроссмани, тепер треба згадувати у минулому часі. Протягом багатьох повоєнних років в цьому будинку (його адреса була вулиця Лілії Карастоянової, 6) містився дитячий садок «Дубок» № 13. На початку 90-х будинок... знесли. На цьому місці планувалося зводити висотну коробку. Але як це часто у нас траплялося: і будинок історичний знищили, і новий не побудували.