Життя і опера…

Нині рідне харківське село, яке подарувало світові легендарну співачку, декомунізували і з Радянського воно стало Графським, а чому не Мірошниченковим?

Як зазначає музикознавець Тетяна Швачко, дослідниця творчості видатної оперної співачки і педагог: «Євгенія Мірошниченко поєднала кращі традиції українського оперного та європейського виконавства, стала блискучим інтерпретатором найскладніших партій колоратурного сопрано зі світового репертуару, майстром вокального й акторського перевтілення».

Є.С. Мірошниченко 33 роки була гордістю Київської опери, де партії Венери («Енеїда» М. Лисенка), Віолетти («Травіата» Дж. Верді), Лючії («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), Стасі («Перша весна» Г. Жуковського), Йолан («Мілана» Г. Майбороди), виконані нею, увійшли до «золотих сторінок українського оперного мистецтва». Навіть в останні роки життя оперну приму рідко хто міг застати вдома. Вона була чудовим педагогом з вокалу, і нині її учні прославляють нашу країну, виступаючи на найпрестижніших сценах світу. Енергії володарки рідкісного сопрано можна  було лише позаздрити! Мірошниченко мріяла про новий театр – Малу (камерну) оперу, але ці плани й досі не реалізовані…

Євгенія Семенівна досить критично дивилася  на все те в Україні, що стосувалося виконавського мистецтва. І з думками оперної прими важко не погодитись…

ПРО РІДНЕ ОПЕРНЕ МИСТЕЦТВО

— Опера — жанр, який несе високу культуру. Дай Боже нам гарних вистав, гарних обдарованих співаків і талановитих композиторів. Нині багато постановок на історичну тематику у французів, італійців, іспанців — усіх. У нас така велика історична культура, про будь-який епізод —  від князя Володимира до гетьмана Івана Мазепи і далі — можна і треба писати історичні опери. Я взагалі люблю історичні фільми, - казала Є. МІРОШНИЧЕНКО. - Я не люблю оперних співаків, які співають з мікрофоном. Нехай краще зроблять два-три концерти, але в Оперному театрі.  У цивілізованих, високо розвинутих країнах оперне мистецтво стоїть набагато вище від естрадного, у нас же — навпаки. Якби не було звукопосилюючої техніки і примітивної освіченості, цього б не було. І раніше були мікрофони, але якщо співак мав голос, то технічний прогрес його лише псував. Щоправда, це  могло допомогти тим, у кого голосові дані були слабшими і їх можна було підсилити.

ПРО УКРАЇНСЬКУ ЕСТРАДУ

— Тепер наша естрада переважно безголоса. Туди потрапили ті, хто може заспівати біля вогнищ, на дружніх вечірках за столом. Наш народ, як і грузинський чи італійський, голосистий…

Співати треба вміти навіть тим голосом, який у вас є. Але ж ніхто не хоче займатися собою. А навіщо — один раз заспівав бездарну пісню, тебе кілька разів показали по телевізору — і ти вже «зірка». Нині ж техніка дозволяє з будь-якого голосу зробити «родзинку». Але які гонорари ті ж співачки отримують за багаторічний спів під фонограму!

Теперішня естрада розрахована на масові видовища. Так звідки ж нам мати ту культуру. Я не маю на увазі музичну, її там і близько немає. На сцені культури немає. Хто ж пропагує що зі сцени? Відроджується стадне, бездумне почуття. Розумію, що може бути колектив, який має назву. Якщо чую слово «гурт», то відразу в очах постає гурт овець, корів чи свиней. А раптом з’ясовується, що це люди, музиканти. Найстрашніше, що на цьому безкультур’ї виростає нове покоління. Ми вже втратили одне. Може, якісь ансамблі мають право на життя і співають щось добре. Але подивіться на їхній зовнішній вигляд. Коли бачу таких співаків, то відразу хочеться погнати їх під душ, щоб відмити місяцями чи вже і роками нашарований бруд.

«ТРЕБА ДУШЕЮ СПІВАТИ»

—  Мені не раз дорікали за строгість, суворість у навчанні. А я іншою не вміла бути. Хоча все життя намагаюся жити Божими заповідями. Творю і роблю добро. Хіба, може, як мої дівки-учениці погано співають, можу деколи врізати….

А який чудовий голос був у моєї мами. До останнього подиху, а прожила вона 97 літ! Інколи мої студенти займалися в мене вдома. Мама, бідна, тоді собі місця не знаходила. Одна дівчина співала якраз «Стоїть гора високая», а це мамина пісня. Вона ходила, ходила і не стерпіла, відчинила двері і впевнено мовила: «Хіба так співають?!». Я тоді сказала: «Мамо, покажи, як треба».  І вона як затягнула своїм високим голосочком. Потім пророче резюмувала: «Треба душею співати. Голос може бути у кожного, але якщо немає душі — будеш ніким»!

Мені пощастило досить добре бути знайомою з Клавдією Шульженко, багато чого в неї навчилася в житті. Я завжди була здібною ученицею і навчала цьому своїх учнів. Без щоденної праці протягом усього життя жити не можна…

Шкодую за часом… Мучить мене останні роки рідне харківське село. У ньому була така красива церква, справжній собор у графському маєтку. Німці знищили святиню вщент. Я не кажу про собор, але невеличку церковцю хотіла б поставити. Ну як це в моєму селі немає церкви?  Ось таку малесеньку церкву в Козині збудував Толя Солов’яненко. Я не уявляю собі свого села без святого місця.  Якби мене спитали, що б я ще хотіла, то відповім: «Хотіла б дожити до того часу, щоб у моєму селі Графському була відкрита малесенька церковка»…

У Євгенії Семенівни було все - слава, всенародна любов, повага, кохання... Здавалося б, жити і жити. Але, видно, так був витканий килим долі Мірошниченко - піти зі сцени на зльоті успіху. Потім були роки педагогічної праці. Вона вміла розгледіти талант і допомогти вокалістам розкритися.

Бог послав їй в кінці життя  важку і страшну хворобу... Пішла Євгенія  Семенівна у Вічність 27 квітня 2009-го під ранок. Раптово і тихо...